П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
04 червня 2024 р. Категорія 105000000м. ОдесаСправа № 420/9292/24
Перша інстанція: суддя Потоцька Н.В.,
час і місце ухвалення: 10:43, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Семенюка Г.В.,
суддів - Домусчі С.Д., Шляхтицького О.І.,
при секретаріВишневській А.В.
за участю сторін:
представник позивачаКострич М.П. (адвокат)
представник відповідачаПасіков О.М. (посвідчення)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 4 жовтня 2011 року у справі № 2-356/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «ОТП БАНК» та стягнуто на його користь солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1061796 гривень 55 копійок. Чорноморським відділом державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було відкрито виконавче провадження про стягнення заборгованості з позивача на підставі виконавчого листа № 2-356/11 від 30.04.2015 року. ВП № НОМЕР_6 закінчене на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу без подальшого виконання. Надалі, виконавчий лист № 2-356/11 стягувачем пред'явлено до виконання до приватного виконавця Колечко Д. М. та, відповідно, відкрито ВП № НОМЕР_5 від 22 грудня 2021 року. У зв'язку з фактичним виконанням позивачем рішення Іллічівського міського суду Одеської області, ВП № НОМЕР_5 від 22.12.2021 р. закінчено постановою приватного виконавця від 04 грудня 2023 року. Разом з тим, в рамках ВП № НОМЕР_5 на теперішній час відбувається стягнення основної винагороди приватного виконавця у розмірі 104018 гривень 59 копійок. Водночас, у межах ВП НОМЕР_4, одночасно з закінченням виконавчого провадження, державним виконавцем винесено постанову від 16.12.2021 р. про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 104066,50 грн. У подальшому, на підставі зазначеної постанови, державним виконавцем постановою від 14.02.2022 відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 про стягнення виконавчого збору в рамках ВП НОМЕР_4 в розмірі 104066,54 грн, яке наразі є відкритим та наявний запис у реєстрі боржників. Окрім того, постановами від 18.02.2022 р. та від 27.06.2023 р. накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, а також на кошти позивача. Тобто, державним виконавцем вчинено дії щодо стягнення виконавчого збору, за відсутності фактичного стягнення заборгованості з позивача та після відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем з виконання одного і того ж самого виконавчого документа. Таким чином, вказані обставини призвели до виникнення ситуації, коли відносно позивача здійснюється подвійне стягнення однієї і тієї ж суми, яка в одному виконавчому провадженні визначається як виконавчий збір, а в іншому як основна винагорода приватного виконавця.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3 від 14.02.2022 року щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору. Зобов'язано Чорноморський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) закінчити виконавче провадження НОМЕР_3 від 14.02.2022 року щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору шляхом винесення відповідної постанови та скасування усіх накладених обтяжень.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Чорноморський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що враховуючи, що пункт 5 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконав провадження» у взаємозв'язку з частиною 8 статті 27 зазначеного Закону не передбачає самостійних підстав для закінчення виконавчого провадження у зв'язку з відкриттям приватним виконавцем провадження за виконавчим документом, на підставі якого вже здійснюється стягнення виконавчого збору, суд першої інстанції не мав правої підстав визнавати протиправною бездіяльність Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у вигляді не закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3 від 14.02.2022 року.
ОСОБА_1 було надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що доводи, викладені в апеляційній скарзі є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року винесено законно та обґрунтовано, а тому підстави для його скасування відсутні. Крім того, позивач вказує, що п. 86 постанови ВС по справі № 320/6215/19 від 21.07.2022 р., передбачає, що правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження».
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 4 жовтня 2011 року у справі №2-356/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «ОТП БАНК» та стягнуто на його користь солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1061796 гривень 55 копійок.
Постановою від 11.11.2016 року Чорноморським відділом державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрито виконавче провадження НОМЕР_4 про стягнення заборгованості з позивача на підставі виконавчого листа №2-356/11 від 30.04.2015 року виданого Іллічівським міським судом Одеської області.
13.12.2021 року до Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшла заява представника стягувача про повернення виконавчого документу на підставі п.1 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження».
Постановою державного виконавця від 16.12.2021 року ВП № НОМЕР_6 закінчене на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу без подальшого виконання, а також виконавцем було виведено в окреме виконавче провадження постанову про стягнення виконавчого збору НОМЕР_4 від 16.12.2021 у розмірі 104066,50 грн.
Виконавчий лист № 2-356/11 від 30 травня 2015 року стягувачем пред'явлено до виконання до приватного виконавця Колечко Д. М. та Постановою від 22 грудня 2021 року відкрито ВП № НОМЕР_5.
14.02.2022 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання постанови НОМЕР_4 виданої 16.12.2021 року документ видав: Чорноморський ВДВС в Одеському районі Одеської області ПМУ МЮ (м. Одеса) про: стягнення виконавчого збору у розмірі 104066,50 грн.
15.02.2022 року державним виконавцем в рамках ВП НОМЕР_3 винесені постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, а також про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження в сумі 269,00 грн.
18.02.2022 року державним виконавцем в рамках ВП НОМЕР_3 винесена постанова про арешт майна боржника.
27.06.2023 року державним виконавцем в рамках ВП НОМЕР_3 винесена постанова про арешт коштів боржника.
22.02.2022 року приватним виконавцем винесені постанови про стягнення з боржника основної винагороди в розмірі 104018,59 грн та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження в сумі 2000,00 грн.
Постановою приватного виконавця від 04 грудня 2023 року ВП № НОМЕР_5 від 22.12.2021 року закінчено у зв'язку з фактичним виконанням позивачем рішення Іллічівського міського суду Одеської області.
04.03.2024 року представник позивача звернувся до відповідача з заявою про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 від 14.02.2022 року.
19 березня 2024 року представником позивача отримано відповідь на адвокатський запит від 14.03.2024 року з відмовою у вчинення дій щодо закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 від 14.02.2022 за відсутності підстав для завершення виконавчого провадження передбачених ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Позивач вважає, що відповідачем протиправно відмовлено у закінченні виконавчого провадження, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що враховуючи викладене та висновки Верховного Суду, суд вважає, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до спірних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII, яка дає суду підстави зробити висновок, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ (набув чинності 05 жовтня 2016 року, далі - Закон № 1404-VІІІ).
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII, в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин), виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Нормами статті 2 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №1404-VІІІ, відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
В силу вимог ч.1 ст. 18 Закону №1404-VIII, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З матеріалів справи вбачається, що у ВП №5286551 державним виконавцем здійснювалось примусове виконання виконавчого листа Іллічівського міського суду Одеської області, виданого 30.04.2015 року на виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 4 жовтня 2011 року, відкрито виконавче провадження 16 листопада 2016 року, постановою від 16.12.2021 року виведено в окреме виконавче провадження постанову про стягнення виконавчого збору та 14.02.2022 року відкрито виконавче провадження про стягнення виконавчого збору у розмірі 104066,50 грн.
Тобто, на момент виникнення заборгованості та відкриття державним виконавцем виконавчого провадження НОМЕР_4 діяв Закон №1404-VIII в первинній його редакції.
Згідно з частиною першою статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
До 28 серпня 2018 року частиною другою статі 27 Закону №1404-VIII визначалось, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Законом України від 03 липня 2018 року №2475-VIII, який вступив у силу з 28 серпня 2018 року, до частини другої статті 27 Закону №1404-VIII внесено зміни, відповідно до яких виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Тобто, з моменту виникнення заборгованості ОСОБА_1 та до прийняття постанови про стягнення виконавчого збору змінювалось законодавство щодо здійснення обрахунку виконавчого збору, а саме: з 10% від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом до 10 % від суми, що підлягає примусовому стягненню.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в Рішенні від 09 лютого 1999 року у справі №1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої ст. 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Отже, положення ст. 27 Закону №1404-VІІІ в редакції, яка була чинною на момент виникнення заборгованості, зменшували відповідальність позивача, як боржника, у порівнянні із нормами в редакції, яка була чинною на момент винесення державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору.
Відповідно до частин 1, 4 статті 42 Закону 1404-VIII, кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Статтею 45 Закону 1404-VIII визначено, що розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.
Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
За приписами частин 1-5 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року №1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.
Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
У відповідності до ч. 7 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
На виконання приписів статті 31 цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року №643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця.
Пунктом 19 цього Порядку визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Отже, основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом.
З матеріалів справи вбачається, що у ВП НОМЕР_4 державним виконавцем фактичного виконання рішення суду досягнуто не було, виконавчий документ був повернутий стягувачу. В подальшому виконавчий лист Іллічівського міського суду Одеської області, виданий судом 30.04.2015 року, переданий приватному виконавцю, який здійснив його виконання та здійснює стягнення винагороди.
Тобто, прийняття у даному випадку спірної постанови про стягнення виконавчого збору та виділення її виконання в окреме виконавче провадження, створило умови для подвійного стягнення із боржника виконавчого збору і винагороди приватному виконавцю за виконання одного виконавчого документу.
Верховний Суд у постанові від 13.04.2023р. у справі №160/695/22 висловив правову позицію стосовно розв'язання питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа та зазначив наступне.
Так, Закон №1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення із боржників виконавчого збору та основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа. З одного боку, Закон №1404-VIII не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред'явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям. З іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні у державного виконавця.
Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення беззаперечно тягне за собою додаткові витрати. Вказана обставина може розглядатися як накладання непропорційного та надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване ст.41 Конституції України і ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.
Верховний Суд у вищевказаній постанові від 13.04.2023 у справі №160/695/22 зазначив, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв'язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов'язано сплатити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа.
При цьому, Верховний Суд наголосив, що питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа є несправедливим з огляду на те, що стягнення виконавчого збору чи основної винагороди одночасно як таких, є неприпустимим. Тобто у контексті вирішення адміністративного спору Верховний Суд дійшов висновку, що з точки зору дотримання засад виконавчого провадження, передбачених зокрема пунктом 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII, справедливим може бути лише стягнення однієї з указаних сум.
Розв'язуючи це питання, Верховний Суд повторно зазначив, що законодавство про виконавче провадження не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Водночас, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв'язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа.
Отже, Верховний Суд у постанові від 13 квітня 2023 року у справі №160/695/22 дійшов висновку, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до подібних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII.
Застосування частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII до спірних правовідносин дає підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.
Застосування аналогії закону дозволяє також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 21 липня 2022 у справі №320/6215/19.
Таким чином, з урахуванням правових висновків Верховного Суду, суд першої інстанції вірно зазначив, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до спірних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII, яка дає суду підстави зробити висновок, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.
Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Зважаючи на вжиті у частині восьмій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» часові маркери для її застосування: «… під час передачі виконавчого документа…» , «… на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю…», то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє дійти висновку, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця.
Водночас строк на оскарження у такому випадку пов'язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.
Зрештою, враховуючи положення частини восьмої статті 27, частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.
Указаний підхід до правозастосування дає змогу подолати невизначеність законодавчого регулювання, не атакувавши конвенційні й конституційні права особи та знайшовши справедливий баланс прав й інтересів учасників виконавчого провадження на основі волі законодавця, закладеної у нормі, що регулює подібні суспільні правовідносини.
Застосовуючи ці висновки Верховного Суду до справи №420/9292/24, суд вважає необхідним зауважити таке.
Статтею 13 Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Водночас під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Окрім цього, адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин і задоволеними в адміністративному судочинстві можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище і захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет і підстави позову), характер порушеного права позивача і можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема, встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У свою чергу, відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позову.
Застосування аналогії закону, а також характер і зміст спірних правовідносин дозволяє суду зробити висновок, що у даному випадку належним та ефективним способом захисту, здатним відновити й захистити права боржника, буде саме визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 21 липня 2022 у справі №320/6215/19 та від 13.04.2023 року у справі № 160/695/22.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Також, представник ОСОБА_1 - адвокат Кострич М.П. просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000 грн.
Так, ч. 1 ст.132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (ч.3 ст. 132 КАС України).
Частинами 1 та 2 ст.16 КАС України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до вимог ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони.
Верховний Суд в постанові від 07.05.2020 року по справі №820/4281/17 та постанові від 27.06.2018 року по справі №826/1216/16, зокрема зазначив, що на підтвердження витрат на правничу допомогу повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат представником позивача надано:
- Договір про надання правничої допомоги № 08/24 від 27.02.204 року;
- Додаткова угода № 2 від 27 лютого 2024 року до Договору про надання правничої допомоги № 08/24 від 27.02.204 року
- Акт виконаних робіт № 2 від 07.05.2024 року;
- Рахунок на оплату № 2 від 02.05.2024 року.
Чорноморським відділом державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було надано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, в якому зазначено, що згідно пункту 2.1 додаткової угоди №2 до договору №08/4 про надання правничої допомоги від 27 лютого 2024 р. визначено перелік дій які необхідно вчинити адвокату. Виходячи зі змісту цієї угоди не є зрозумілим, на підставі чого та з чого складається така ціна надання правничої допомоги у розмірі 12000,00 грн. Вказана сума що найменше не є співмірною із складністю справи та часом, витраченим адвокатом на надання послуг.
Колегія суддів враховує, що дана справа відноситься до справ незначної складності, тому її розгляд не потребує значних зусиль та обсягу залученого часу з боку адвоката.
Крім того, представник позивача вже представляв інтереси позивача при розгляді даної справи в суді першої інстанції, був ознайомлений з матеріалами справи, відповідач просить суд при вирішенні питання щодо обґрунтованості заявлених до відшкодування витрат перевірити співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката із наданими адвокатом послугами, обсягом цих послуг, як цього вимагає ч.5 ст.134 КАС України.
Отже, враховуючи надані позивачем докази правничої допомоги адвоката в суді апеляційної інстанції, з урахуванням дотримання вимог співмірності та обґрунтованості розміру витрат на оплату послуг адвоката, складності виконаної адвокатом роботи, колегія суддів дійшла висновку, що співмірним розміром судових витрат пов'язаних з витратами на професійну правничу допомогу є 4000 (чотири тисячі) грн.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року по справі № 420/9292/24, - залишити без змін.
Стягнути з Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (адреса: 68004, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Віталія Шума, буд. 21, ЄДРПОУ 34944246, ел. пошта info@il.od.dvs.gov.ua, тел. 38048684089) за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , тел. НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн. (чотири тисячі гривень 00 копійок).
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст Постанови складено - 05 червня 2024 року.
Суддя-доповідач Г.В. Семенюк
Судді С.Д. Домусчі О.І. Шляхтицький