Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, буд. 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
з питання повернення позову
05 червня 2024 р. справа № 520/14917/24
Cуддя Харківського окружного адміністративного суду Сліденко А.В., розглянувши питання прийняття до розгляду позову ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Головного управління Національної поліції в Харківській області про 1) визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо не проведення нарахування та виплати грошової компенсації за не використані дні відпустки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за 2015 рік в кількості 3 днів та за 2017 рік в кількості 27 днів в сумі 49937,40 грн.; 2) зобов'язання Головного управління Національної поліції в Харківській області провести нарахування та виплату грошової компенсації за не використані 3 дні відпустки у 2015 році та за 27 днів відпустки у 2017 році ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виходячи з грошового забезпечення останнього, в сумі 49937,40 грн.; 3) стягнення з Головного управління Національної поліції в Харківській області на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 грошову компенсацію за не використані 3 дні відпустки у 2015 році та 27 днів відпустки у 2017 році в сумі 49937,40 грн,
встановив:
З 15.08.2023р. служба заявника в поліції була припинена у спосіб звільнення зі служби у відповідності до наказу №359 о/с від 15.08.2023р.
Позов був сформований в системі "Електронний суд" 28.05.2024р. та зареєстрований судом 29.05.2024р.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 31.05.2024р. у справі №520/14917/24 позов було залишено без руху у зв'язку із недоліками в оформленні у вигляді відсутності юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду із долученням належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів настання цього наслідку через дію поважної причини.
03.06.2024р. до суду надійшла заява представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду, обґрунтовуючи яку представником зазначено, що після звільнення позивач розпочав активно вчиняти дії, направленні на встановлення наявності/відсутності факту порушення відповідачем прав заявника, передбачених трудовим законодавством шляхом направлення адвокатських запитів від 25.10.2023р., від. 12.03.2024р., від 02.05.2024р. Тобто, за викладеними у заяві твердженнями, позивач не знав та міг знати про наявність порушень з боку відповідача, зокрема, щодо наявності/відсутності днів невикористаних відпусток та повноти розрахунку при звільнені та дізнався про порушення його прав та небажання відповідача врегулювати спір в досудовому порядку лише після отримання відмови, оформленої листом від 09.05.2024 за вих. № 118азвс/119/05/12-2024. Просив поновити строк звернення до суду з даним позовом та відкрити провадження у даній справі.
Вирішуючи питання про наявність підстав для відкриття провадження в адміністративній справі, суд виходить з таких підстав та мотивів.
Згідно з п.9 ч.3 ст.2, ч.2 ст.44, ч.1 ст.45 КАС України учасники судового процесу зобов'язані забезпечити належне та своєчасне виконання процесуальних обов'язків, у тому числі і стосовно дотримання строку звернення до суду та стосовно належності оформлення позову.
Суд зауважує, що нормами КАС України не розкрито зміст правових категорій "поважна причина пропуску процесуального строку", "дата, коли особа дізналась про порушення права", "дата, коли особа повинна була дізнатись про порушення права", але відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при застосуванні норми права суд враховує висновки, викладені у постановах Верховного Суду.
Так, висновки Верховного Суду з приводу застосування ст.ст.118, 121-123 КАС України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.07.2023р. по справі №990/154/22, у постанові Верховного Суду від 12.09.2019р. по справі №826/3318/17, у постанові Верховного Суду від 28.03.2023р. по справі №826/3318/17, у постанові Верховного Суду від 21.04.2021р. у справі №640/25046/19, у постанові Верховного Суду від 06.04.2023р. у справі №320/7204/21, у постанові Верховного Суду від 31.03.2021р. по справі №520/3047/2020, у постанові Верховного Суду від 19.12.2022р. у справі №420/13281/20, у постанові Верховного Суду від 10.01.2023р. у справі №640/3489/21.
Зокрема, за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.07.2023р. у справі №990/154/22: 1) порівняльний аналіз словоформ "дізналася" та "повинна була дізнатися" дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через неналежну реалізацію своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду; 2) Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов.
До кола поважних причин пропуску процесуального строку можуть бути віднесені реально існуючі обставини фактичної дійсності, які не залежать від внутрішньої волі заінтересованої особи, мали місце протягом перебігу пропущеного строку і створюють істотні та об”єктивно непереборні чи нездоланні перешкоди або труднощі у виконанні конкретної процесуальної дії у межах встановленого законом проміжку часу, у тому числі і дії з подання позову (постанова Верховного Суду від 21.04.2021р. у справі №640/25046/19, постанова Верховного Суду від 06.04.2023р. у справі №320/7204/21).
Суд вважає, що докази існування поважних причин пропуску строку звернення до суду відповідно до ч.1 ст.77, ч.2 ст.79, ч.1 ст.123, ч.2 ст.123, ч.4 ст.161, ч.6 ст.161 КАС України повинні бути подані особою до суду разом із позовом, оскільки на етапі вирішення питання стосовно відкриття провадження у справі у суду відсутні повноваження витребовувати будь-які докази.
Такий висновок цілком корелюється із правовою позицією постанови Верховного Суду від 31.03.2021р. по справі №520/3047/2020 та постанови Верховного Суду від 19.12.2022р. у справі №420/13281/20, де указано, зокрема, що суд вивчає лише ті докази, що надійшли разом з позовною заявою.
Окрім того, за правовою позицією постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22 суд не наділений повноваженнями щодо самостійного визначення чи пошуку обставин, що зумовили об'єктивну неможливість Позивачем у визначений законодавством строк реалізувати своє право на подання позову. Такі обставини наводяться Позивачем у відповідній заяві, підтверджуються доказами та оцінюються судом на предмет об'єктивної неможливості подати позов за правилами, визначеними КАС України.
У силу правового висновку п.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2024р. у справі №990/12/24 суд перевіряє обставини пропуску строку на підставі клопотання особи, в якому наведено поважність причин пропуску строку, та поданих нею доказів, яким буде надано відповідну правову оцінку.
У силу правового висновку п.52 постанови Верховного суду від 22.05.2024р. у справі №520/8606/22 для поновлення строку звернення суд має встановити наявність об'єктивно непереборних обставин, що перешкоджали вчасному зверненню з адміністративним позовом, у зв'язку з чим позивач має довести суду їхню наявність та непереборність з доданням відповідних доказів, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків, а також принцип res judicata.
Указане обумовлено тим, що згідно з п.5 ч.1 ст.171 КАС України за загальним правилом суддя після одержання позовної заяви з'ясовує - чи подано позов у строк, установлений законом (а якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними) і у силу ч.2 ст.19 Конституції України не має повноважень діяти у будь-який інший спосіб, у тому числі витребовувати докази з власної ініціативи або відкладати вирішення даного питання на подальше з метою пересвідчення в обізнаності позивача як учасника суспільних відносин із станом власних прав (інтересів) та обов”язків.
Отже, саме на стадії вирішення питання про прийняття позову до розгляду суд повинен визначитись із достатністю підстав для визнання причин пропуску строку на звернення до суду поважними, для чого повинен дослідити та оцінити саме надані позивачем докази виключно у контексті подання позову із дотриманням вимог ч.2 ст.122, ч.1 ст.123, ч.6 ст.161, ч.1 ст.169, ч.2 ст.171 КАС України.
Відтак, позивач під час звернення до суду у тексті відповідного процесуального документа повинен зазначити дату обізнаності з порушенням права та подати на підтвердження власних доводів з даного приводу належні, допустимі, достатні та достовірні докази, а суд повинен перевірити юридичну спроможність та фактичну доказанність задекларованого позивачем твердження, але не має обов'язку у разі невиконання позивачем вимог процесуального закону у цій частині за власною ініціативою пересвідчуватись у справжньому існуванні будь-яких інших причин пропуску строку звернення до суду, окрім тих, які були зазначені власне позивачем.
При цьому суд зважає, що за правовою позицією, сформульованою у постанові Верховного Суду від 14.09.2023р. у справі №520/12477/22: 1) поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.; 2) Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду.
Також суд зважає, що за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2023р. у справі №990/139/23: «Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об'єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на звернення з позовом, тобто коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.».
Суд відмічає, що у межах справи №520/14917/24 заявником були наведені такі причини пропуску строку звернення до суду: 1) встановлення наявності/відсутності факту порушення відповідачем прав заявника передбачених трудовим законодавством; 2) достатньо тривалий час (2015-2022 р.р.), за який позивачем збиралася інформація; 3) збір та аналіз документів (інформації), яка б однозначно свідчили про протиправну бездіяльність відповідача задля уникнення безпідставного подання адміністративного позову до суду; 4) військова агресія рф проти Ураїни, введення в Україні правового режиму воєнного стану.
Суд наголошує, що у самому позові представником заявника визнана та обставина, що з 15.08.2023р. служба заявника в поліції була припинена у спосіб звільнення зі служби відповідно до наказу №359 о/с від 15.08.2023р.
При цьому, доказів про існування будь-яких об"єктивних перешкод у належному поза розумним сумнівом виявленні позивачем зацікавленості з приводу тривалості невикористаних відпусток як під час безпосереднього проходження публічної служби, так і у межах строку в три місяці згідно з ст.233 Кодексу законів про працю України після звільнення з публічної служби матеріали позову не містять.
Окремо суд зважає на ту обставину, що встановлення наявності/відсутності факту порушення відповідачем прав заявника та збір інформації заявник розпочав лише 25.10.2023р. шляхом направлення представником адвокатського запиту до відповідача про надання інформації, тобто більш ніж через 2 місяці з моменту звільнення зі служби в поліції.
Суд вважає, що за загальним правилом про існування порушеного права на належну оплату праці заявнику не могло бути невідомо як пізніше від останньої календарної дати кожного конкретного календарного місяця (у межах якого отримувалось грошове забезпечення), так і пізніше від дати звільнення з військової служби (стосовно останнього календарного місяця служби).
Суд зазначає, що найманий публічний працівник має фізичну змогу перевірити правильність та повноту оплати праці за кожен окремий календарний місяць, а настання події звільнення зумовлює у роботодавця виникнення обов"язку проведення оплати праці за останній календарний місяць служби та проведення платежів, пов"язаних саме із звільненням, а не з усією попередньою публічною службою особи.
При цьому, положення ст.47 Кодексу законів про працю України (де указано, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника) є загально відомими та офіційно оприлюдненими.
Згідно з ч.1 ст.24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Згідно з ч.1 ст.83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
З положень наведених норм права слідує, що право на отримання грошової компенсації за невикористані дні відпусток набувається особою не протягом усього періоду проходження публічної служби, а виключно в момент видання наказу про припинення публічної служби (звільнення з публічної служби).
Відтак, у спірних правовідносинах право, на захист якого було подано позов, виникло - 15.08.2023р.
Суд зважає, на те, що нормами Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" та нормами Кодексу законів про працю України (котрі є загально відомими та офіційно оприлюдненими) із достатньою поза розумним сумнівом чіткістю та однозначністю регламентовані суспільні відносини з приводу набуття найманим працівником (у тому числі і публічним службовцем) права на відпустку як форму відпочинку та правила обчислення тривалості відпустки.
Доводів та доказів існування у заявника у спірних правовідносинах нездоланних та непереборних перешкод в усвідомленні цього права чи існування нерозв"язаних суперечок з приводу обчислення тривалості невикористаних відпусток матеріали позову не містять.
Відтак, у разі невиконання чи неналежного виконання суб"єктом владних повноважень управлінських функцій за ст.47 Кодексу законів про працю України в частині виплати грошової компенсації за дні невикористаних відпусток колишній публічний службовець повинен подати позов до суду у строк згідно з ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто у межах 3 місяців від настання події припинення (звільнення) з публічної служби.
Подальші події отримання особою від суб"єкта владних повноважень будь-яких відповідей на власні звернення (або звернення, подані в інтересах особи іншими суб"єктами права) чи консультацій правового характеру від будь-яких осіб (у тому і у межах професійної правничої допомоги адвоката) об"єктивно не здатні змінити дату обізнаності учасника суспільних відносин з фактом порушеного права, позаяк є: 1) суто формуванням власної правової позиції з приводу незгоди із відповідністю закону управлінських волевиявлень суб"єктів владних повноважень у сфері фінансового забезпечення військовослужбовця та 2) початком процедури реального захисту порушеного права (інтересу).
Від дати подання (формування) позову 28.05.2024р. у межах строку у три місяці знаходяться вимоги до 28.02.2024р.
Період часу з дати припинення публічної служби заявника 15.08.2023р. до 28.02.2024р. у контексті правил та умов проходження публічної служби є значним проміжком часу.
Суд наголошує, що момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення прав (свобод чи інтересів) у відносинах публічної служби у розумінні ч.5 ст.122 КАС України, слід виокремлювати від моменту, коли особа сформулювала власну незгоду із діями/бездіяльністю суб'єкта владних повноважень з приводу повноти оплати праці публічного службовця (у тому числі і за рахунок отримання професійної правничої допомоги адвоката чи отримання документів у порядку Закону України "Про доступ до публічної служби") або дійшла до суто власного переконання чи усвідомлення невідповідності закону дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень з приводу повноти оплати праці публічного службовця, позаяк перший із згаданих моментів є дійсною та справжньою подією настання у учасника суспільних відносин стану обізнаності, а другий із згаданих моментів є подією початку реального захисту того права (інтересу), котре учасник суспільних відносин вважає порушеними.
Стосовно посилання представника заявника на звернення до відповідача з адвокатськими запитами суд зазначає, що такий момент (слід розуміти календарна дата звернення до адвоката) та отримання результатів цього заходу (у вигляді фізичного одержання будь-яких документів чи формування власної особистої думки про невідповідність закону управлінських волевиявлень суб"єкта владних повноважень) є не моментом обізнаності із існуванням порушеного права, а моментом початку захисту того права учасника суспільних відносин, котре було порушено у минулому, та про що заявнику у силу специфіки проходження публічної служби з викладених вище міркувань суду не могло бути невідомо ще з 15.08.2023р.
Суд повторно зазначає, що згідно з ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Положення ч.2 ст.122 КАС України відносно спірних правовідносин слід визнати спеціальними нормами права порівняно із положеннями ст.ст.233 та 234 Кодексу законів про працю України.
Подібні за змістом та суттю правові висновки Верховного Суду з приводу правил вирішення колізії між приписами ч.5 ст.122 КАС України та інших актів законодавства в частині строку звернення до суду у відносинах з проходження публічної служби сформульовані у постановах від 02.05.2024р. по справі №420/26754/23 та від 28.03.2024р. по справі №420/22052/23.
У силу ч.5 ст.242 КАС України правові позиції згаданих постанов Верховного Суду виключають правомірність поновлення заявнику пропущеного строку на звернення до суду у спорі з приводу нарахування та виплати компенсації за невикористані дні відпусток на підставі ст.ст.233 та 234 Кодексу законів про працю України.
Суд зазначає, що положення ч.5 ст.122 КАС України не можуть бути невідомі заявнику, позаяк були офіційно оприлюднені, є чіткими, однозначними та зрозумілими, запровадження саме такого строку звернення до суду обумовлено публічним інтересом суспільства на безперервність виконання функцій Держави.
У постанові від 05.02.2020 у справі № 9901/425/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.
Суд повторює, що за змістом ч.1 ст.121 КАС України до кола поважних причин пропуску процесуального строку можуть бути віднесені реально існуючі обставини фактичної дійсності, які не залежать від внутрішньої волі заінтересованої особи, мали місце протягом перебігу пропущеного строку і створюють істотні та об”єктивно непереборні чи нездоланні перешкоди або труднощі у виконанні конкретної процесуальної дії у межах встановленого законом проміжку часу, у тому числі і дії з подання позову (постанова Верховного Суду від 21.04.2021р. у справі №640/25046/19, постанова Верховного Суду від 06.04.2023р. у справі №320/7204/21).
Матеріали позову та заяви від 03.06.2024р. доводів та доказів, котрі б давали суду підстави для висновку про існування достатніх підстав для поновлення пропущеного строку на звернення до суду не містять.
Тривалість допущеного позивачем зволікання із зверненням до суду з 15.08.2023р. до 28.05.2024р. є нерозумно значним та не має виправдання дією нездоланних та непереборних чинників.
Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що зміст жодної норми національного закону України та особисто викладені у позові визнані обставини спірних правовідносин не можуть бути кваліфіковані у якості розумного виправдання тривалої пасивної поведінки заявника у відносинах з проходження публічної служби в контексті оскарження рішення суб"єкта владних повноважень про припинення публічної служби громадянина України.
Доводи заявника про військову агресію рф проти України, введення в Україні правового режиму воєнного стану не підкріплені жодними об"єктивними даними про існування безпосереднього причинно-наслідкового зв"язку між дією цих факторів та фізичною змогою заявника подати позов до суду.
Отже, наведені заявником у виправдання пропуску строку звернення до суду обставини мають виключно суб"єктивний характер, зумовлені власним ставленням заявника до з"ясування дійсного та достовірного стану власних прав та обов'язків як учасника суспільних відносин - публічного службовця, а не дією непереборних та нездоланних чинників.
Відповідно до частини 1, 2 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
З огляду на правові висновки постанови Верховного Суду від 31.03.2021р. по справі №520/3047/2020, постанови Верховного Суду від 19.12.2022р. у справі №420/13281/20, постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22, п.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2024р. у справі №990/12/24, п.52 постанови Верховного Суду від 22.05.2024р. у справі №520/8606/22 суд доходить до висновку про те, що матеріали позову не містять об"єктивних даних для формування у суду переконання тому, що несвоєчасне звернення позивача до суду відбулось унаслідок поважних причин.
Отже, відображені в ухвалі Харківського окружного адміністративного суду від 31.05.2024р. у справі №520/14917/24 недоліки в оформленні позову за ч.1 ст.123 та ч.6 ст.161 КАС України в частині дотримання строку звернення до суду слід кваліфікувати у якості неусунутих.
Відтак, позов підлягає поверненню згідно з п.1 ч.4 ст.169 КАС України.
Керуючись ст.ст.8, 18, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, 123, 169, 241-243, 248, 256, 295 КАС України, суддя
ухвалив:
1.Заяву представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду від 03.06.2024р. - залишити без задоволення.
2. Позов - повернути.
3.Роз'яснити, що повернення позову не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
4. Копію ухвали надіслати заявникові.
5.Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 256 КАС України, тобто негайно після підписання.
Суддя А.В. Сліденко