Справа № 196/724/24
№ провадження 2-о/196/77/2024
04.06.2024 смт. Царичанка
Суддя Царичанського районного суду Дніпропетровської області Бабічева Л.П., розглянувши заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: неповнолітній ОСОБА_2 , малолітня ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей віком до 18 років, яка подана представником заявника - адвокатом Бойко Н.Г.,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей віком до 18 років.
У заяві просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та малолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В обґрунтування заявлених вимог заявник посилається на те, що його неповнолітній син ОСОБА_2 та малолітня донька ОСОБА_3 після розірвання шлюбу з їх матір'ю ОСОБА_4 , постійно проживають з ним. Їхня мати ОСОБА_4 не бере участі у вихованні та утриманні їхніх спільних дітей. На території Китайгородської сільської ради мати дітей не проживає. Актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 08.04.2024 року ОСОБА_1 один займається вихованням та утриманням дітей.
Необхідність звернення до суду із вказаною заявою викликана змінами в чинному законодавстві щодо порядку підтвердження права на відстрочку від призову на військову службу в період мобілізації, а саме прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024 року "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період" та внесенням змін до ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", що набули чинності 18.05.2024 року.
Дослідивши зміст заяви та доданих до неї документів, вважаю, що у відкритті провадження у справі слід відмовити з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до положення статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Визначений у частині 1 статті 315 ЦПК України перелік фактів, які можуть встановлюватися судом, не є вичерпним, оскільки частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків».
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі №200/14136/17 (провадження № 61-15965св19), суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Аналізуючи дані положення, Верховний Суд зазначив, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, а також вказав, що у разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов'язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Згідно поданої заяви встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей до 18 років необхідно заявнику для реалізації його прав, передбачених ст.23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.
В обґрунтування підстав поданої заяви, заявник зазначає, що його неповнолітні діти постійно проживають з ним, мати дітей не бере участі у їх вихованні та утриманні, він одноособово займається вихованням та утриманням дітей.
Відповідно до вимог ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями ст.150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів, в той час як батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні, та мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Як визначено частинами 1-3 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Поміж тим, відповідно до вимог ч.4 ст.155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, зокрема, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Таким чином, невиконання матір'ю її батьківських обов'язків, що підлягає доведенню у судовому засіданні, може мати для останньої суттєві негативні наслідки (зокрема, притягнення до адміністративної відповідальності, стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав), тобто суттєво впливає на її права та обов'язки в подальшому, а, отже, містить ознаки спірності правовідносин.
Відповідно до вимог ст.19 СК України при розгляді судом спорів, зокрема, щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, обов'язковою є участь органів опіки та піклування, які подають письмовий висновок щодо розв'язання спору, що також вказує на позовний порядок розгляду цих справ.
Суд не може взяти до уваги посилання заявника, як на правову підставу подання вищевказаної заяви, на положення п.4 ч.1 ст.23 ЗУ Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", згідно якого не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" встановлює, зокрема, правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Згідно ч.1 ст.3 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації.
Отже, вказаним Законом врегульовані правовідносини мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні.
Положення пункту 4 частини 1 статті 23 ЗУ Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", щодо самостійного виховання та утримання особою дитини за рішенням суду, не являється підставою для розгляду в порядку окремого провадження справи про встановлення факту самостійного виховання та утримання особою дитини.
Слід зазначити, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Отже, аналізуючи зміст заяви окремого провадження ОСОБА_1 , зокрема мотивування та підстави такої заяви, а також характер та правове значення факту, який просить встановити заявник, в контексті наведених вище норм сімейного та цивільного процесуального законодавства, приходжу до висновку, що встановлення заявленого ОСОБА_1 факту, що має юридичне значення, фактично ґрунтується на доведенні ухилення матері спільних із заявником дітей від виконання своїх обов'язків щодо утримання, виховання своїх дітей та/або забезпечення здобуття ними повної загальної середньої освіти, а отже рішення суду про встановлення заявленого факту матиме преюдиційне значення для вирішення спору між батьками дитини про позбавлення матері дітей батьківських прав щодо дітей тощо. Відтак, викладене безумовно свідчить про те, що встановлення заявленого факту пов'язане із наступним вирішенням спору про право між батьками, для попереднього вирішення якого окреме провадження не передбачено.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, з заяви вбачається спір про право, який виникає з сімейних правовідносин та має розглядатись у позовному провадженні.
Згідно ч.4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Підсумовуючи вищевикладене та приймаючи до уваги наявність між заявником та матір'ю дітей заявника спору про право, приходжу до висновку про необхідність відмови у відкритті провадження у цивільній справі окремого провадження на підставі ч.4 ст.315 ЦПК України.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в ухвалі Верховного Суду від 27 лютого 2024 року по справі 196/1326/23.
На підставі викладеного, керуючись с.ст. 260, 261, 315, 353 ЦПК України, суддя, -
Відмовити у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: неповнолітній ОСОБА_2 , малолітня ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Міністерство оборони України, Уповноважений Президента України з прав дитини, Виконавчий комітет Китайгородської сільської ради (як орган опіки та піклування), Китайгородська сільська рада (як орган соціального захисту), про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей віком до 18 років.
Роз'яснити заявнику право звернення до суду з позовом на загальних підставах.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її оголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала набирає законної сили негайно з моменту їх підписання суддею.
Суддя Л.П. Бабічева