Справа № 183/154/24
№ 2/183/1533/24
24 травня 2024 року м.Новомосковськ Дніпропетровської області
Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі: головуючого судді Дубовенко І.Г., за участі секретаря судового засідання Коваленко Л.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м.Новомосковську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Береста О.М.,
представника відповідача - адвоката Токарєва В.В., суд -
04 січня 2024 року до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за позивачем ОСОБА_1 , права особистої приватної власності на 1/2 частину накопичених в період шлюбу спільних грошових коштів, а саме його заробітної плати за період з березня 2022 року по лютий 2023 року, що становить 472000 гривень та стягнути з ОСОБА_2 на його користь 472000 гривень.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 02 червня 1992 року він уклав шлюб з ОСОБА_2 , у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_3 . З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року позивач став на захист Батьківщини та боронить країну станом і на сьогоднішній день. Весь час до початку війни та до травня 2023 року, сторони жили разом в одній оселі однією родиною. Оскільки позивач постійно перебував на службі, його заробітну плату (грошове забезпечення) отримувала дружина - відповідач у справі, якій він передав свою банківську карту, на яку перераховувалося грошове забезпечення. Коли у травні 2023 року відносини між сторонами зіпсувалися та відповідач подала позов про розірвання шлюбу, сторони перестали мешкати разом і відповідач на вимогу позивача - повернула йому банківську карту, на яку йому перераховується грошове забезпечення. Отримавши відповідну банківську картку ОСОБА_1 з'ясував, що відповідач знімала з картки кошти позивача та витратила їх виключно на свої потреби та на власний розсуд. Так, за вказаний період, позивач отримав грошове забезпечення у загальному розмірі 1817028 грн, з яких чистий дохід склав 1494710 грн. З суми 1494710 гривень позивачем та відповідачем витрачені за період з березня 2022 року по лютий 2023 року - 541500 гривень на спільні сімейні потреби; а грошові кошти в розмірі 944000 гривні витрачені відповідачем на власні потреби. Отримавши рішення суду про розірвання шлюбу виявив, що у своєму позові позивач посилалася на те, що сторони з 2021 року не підтримують сімейні відносини та не ведуть спільне господарство, що не є правдою, тому як стосунки фактично між сторонами були припинені лише у травні 2023 року. На вимогу позивача щодо повернення половини витрачених позивачем коштів - відповідач відповіла категоричною відмовою та запропонувала звернутися до суду. А тому, ОСОБА_1 , вимушений звернутися до суду з вказаним позовом, який просить задовольнити з підстав, визначених ст.ст. 60, 61, 68, 69, 70, 71 СК України.
Відповідачем відзиву на позов не надано.
Ухвалою суду від 15 січня 2024 року у справі відкрите загальне позовне провадження у справі та призначене підготовче провадження.
25 березня 2024 року підготовче провадження у справі закрите та справу призначено до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Берест О.М. повністю підтримав позовні вимоги позивача та, посилаючись на ті ж підстави, просив суд задовольнити їх в повному обсязі, стягнути з відповідача половину накопичених сторонами коштів в розмірі 472000 гривень. Зазначив, що кошти отримані позивачем як грошове забезпечення є спільним сумісним майном подружжя.
Позивач ОСОБА_1 повністю підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити, стягнувши з відповідача на його користь 472000 гривень, а також судові витрати. Зазначив, що дійсно банківська картка, на яку перераховувалося його грошове забезпечення, як військовослужбовця, з його відома перебувала у відповідача, якій він особисто її дав для використання. Однак, після розірвання стосунків, коли він попросив дати йому кошти для придбання автомобіля - відповідач відмовила йому в цьому, що змусило його звертатися за захистом своїх прав до суду.
Представник відповідача адвокат Токарєв В.В. в судовому засіданні позовні вимоги позивача не визнав та, посилаючись на те, що позивачем не доведений факт накопичення сторонами коштів, які можуть бути предметом поділу спільного майна подружжя, просив відмовити у їх задоволенні. Окрему увагу просив звернути на те, що у власності позивача є автомобіль Мазда, 1991 року випуску, придбаний подружжям у 2011 році, який є спільним сумісним майном подружжя. Вказаним автомобілем в період з березня 2022 року по лютий 2023 року користувалася відповідач та, відповідно ремонтувала його, заправляла. Усі кошти, що витрачені з картки позивача, на яку перераховувалося грошове забезпечення позивача - витрачені на потреби сім'ї. Автомобіль з квітня 2023 року перебуває у відповідача, ним користується виключно він, крім того, подружжям був придбаний гараж, яким також користується позивач.
Суд, вислухавши позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши підстави позову та матеріали справи в їх сукупності, прийшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з 02 червня 1992 року, зареєстрованому 02 червня 1992 року міським відділом РАЦС м.Павлоград Дніпропетровської області, актовий запис № 359. Від шлюбу сторони мають неповнолітню дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 47-48).
Позивач ОСОБА_1 , відповідно до довідки про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військової агресією РФ проти України за № 2918 від 14.09.2023 року - в період з 17 березня 2022 року по 21 березня 2023 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військової агресією РФ проти України у Бериславському районі Херсонської області, Бахмутському районі Донецької області (а.с. 12).
Згідно довідки про доходи позивач ОСОБА_1 за період з 01 січня 2021 року по 28 лютого 2023 року отримав загальну суму доходу в розмірі 1817028,67 грн (а.с. 13).
Також позивачем надана виписка по надходженням по картці/рахунку ( НОМЕР_1 ) і додатковим рахункам договору SAMDNFF000091364909 від 07 червня 2013 року, що належить ОСОБА_1 за період з 01.03.2022 по 14.06.2023, за період з 01.03.2022 по 01.03.2023, за період з 07.03.2022 по 08.05.2023 (а.с. 14-46).
Позивач у своєму позові просить здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частину накопичених подружжям коштів, розмір яких просить стягнути з відповідача на його користь.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування та не є членами його сім'ї, вони не пов'язані спільним побутом та бюджетом, не ведуть спільне господарство та таке інше.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до ст. 57 СК України, 1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. 3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. 4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. 5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров'я. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. 7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
У відповідності до ст. 355 ЦК України, 1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). 2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. 3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. 4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно приписів ст. 368 ЦК України, 1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. 2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Нормами ст. 372 ЦК України передбачено, що 1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. 2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. 3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Статтею 60 СК України визначено, що 1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
На підставі ст. 61 СК України, 1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Нормами ст. 69 СК України визначено, що 1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. 2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно до ст. 70 СК України, 1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. 3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Статтею 71 СК України визначено, що 1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. 2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. 3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. 4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. 5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
У відповідності до ст. 11 ЦК України, 1 1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. 2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. 3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. 6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Як зазначено у абзацах 1, 2 пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі - постанова ПВСУ від 21.12.2007 року № 11), вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК) відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Суд критично ставиться до посилань позивача про те, що сторонами в період з березня 2022 року по лютий 2023 року накопичені кошти в розмірі 944000 гривень. Так, виписки по карткових рахунках позивача не містять в собі відомостей про накопичення будь-яких коштів на них, або перерахування на інші рахунки подружжя, які є накопиченими, вкладними і т.і. Суду не надано жодних належних та допустимих доказів того, що сторони такі кошти накопичили, як станом на лютий 2023 року, так і на день звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя.
Згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, суд вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Також слід зазначити, що згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин накопичення сторонами під час шлюбу коштів в розмірі 944000 гривень, як і будь-яких інших накопичень, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 належить відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони
На підставі викладеного та керуючись ст. 12, 81, 141, 223, 247, 263, 265, 280 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи:
- позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 ;
- відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складений 04 червня 2024 року.
Суддя І.Г. Дубовенко