03 червня 2024 року
м. Київ
справа № 380/4794/23
адміністративне провадження № К/990/18936/24
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу громадянки Киргистану ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Максимов Антон Олександрович, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року у справі № 380/4794/23 за адміністративним позовом громадянки Киргистану ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Львівській області про скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянка Киргизстану ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, у якому просила: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26 січня 2023 року №03- 23; скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області №160 від 17 листопада 2022 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, громадянка Киргистану ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Максимов А.О., подала касаційну скаргу до Верховного Суду.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, прихожу до висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
У касаційній скарзі скаржниця в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на підпункт «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що справа має для неї виняткове значення.
Однак зазначення у касаційній скарзі доводів щодо виняткового значення для скаржника не звільняє особу від обов'язку щодо належного обґрунтування підстав касаційного оскарження у взаємозв'язку із посиланням на частину четверту статті 328 КАС України та не є достатнім для відкриття касаційного провадження у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження.
В обґрунтування загальних підстав касаційного оскарження судових рішень скаржниця посилається на пункт 1 частини 4 статті 328 КАС України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статті 1, 5, 7, 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", частину четвертої статті 78 КАС України без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 813/3663/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1589/17, від 20 січня 2020 року у справі № 813/3813/16, від 06 березня 2020 року № 813/2172/17.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
При встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних приписів нормативно-правових актів.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінку судами їх сукупності не можна вважати подібністю правовідносин.
Необхідно звернути увагу на те, що висновки викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо, а результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постанова Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
Так у справах № 813/3663/16, № 813/1589/17, № 813/3813/16, № 813/2172/17, позивачами у яких були громадяни російської федерації, мусульмани за релігійними переконаннями, і встановленими в ході судового розгляду у цих справах обставинами підтверджено їх переслідування в країні їх громадянського походження за ознаками причетності до діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», забороненої в російській федерації як екстремістської та терористичної організації.
Натомість у цій справі суди з матеріалів дослідженої в ході судового розгляду особової справи №2022LV0008 встановили, що ОСОБА_1 є громадянкою Киргизької Республіки, народилась у с. Токтоуль, Узгенського району, Ошської області Киргизької Республіки. У 2005 році поїздом переїхала із Киргизстану на проживання до росії з метою пошуку роботи. У 2006 році позивачка одружилась із громадянином ОСОБА_3 . Зі слів позивачки під час співбесіди із працівником міграційної служби (протокол співбесіди від 09.11.2022), в 2010 році вона набула громадянство рф, заплативши за це посередникам. У 2015 році позивач переїхала до м. Стамбул (Турецька Республіка), де проживала близько одного року. Також зі слів позивачки під час співбесіди із працівником міграційної служби у м. Стамбулі вона познайомилась із жінкою, яка розповіла їй про партію Хізб ут-Тахрір і в 2015 році позивачка була прийнята у члени цієї партії. У 2016 році позивачка легально літаком прибула в Україну до м. Одеса, причину переїзду позивачка зазначила проживання в Україні в м. Львові її чоловіка. Перебуваючи в Україні з 2016 року, позивачка безперешкодно отримала паспорт громадянина рф, виданий 08.11.2017.
За обставинами цієї справи суди не установили фактів переслідування позивачки ані в Киргизькій Республіці, ані в російській федерації у зв'язку із її членством в організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі, та, як наслідок, і умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Суди обох інстанцій урахували, що позивачка, прибувши в Україну легально у 2016 році, звернулася із заявою про надання їй статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, лише 01.11.2022 після того, як ГУ ДМС у Львівській області постановою відвід 28.10.2022 серії ПН МНВ №001843 позивачку притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі протоколу про адміністративне правопорушення від 28.10.2022 серії ПР МЛВ № 001843 в порядку ч. 1 ст. 203 КУпАП за порушення правил перебування іноземців на території України та ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування (залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2023 у справі № 461/6004/22), тобто майже зі сплином 6 років після легального прибуття в Україну замість строку у п'ять робочих днів, установленого для цих цілей частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI.
На підставі наведеного, ураховуючи значну тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, проживанням та набуттям громадянства в російській федерації, проживанням у третій безпечній країни (Туреччина), прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, натомість свідчить про те, що справжньою метою позивачки є легалізація на території України.
Тож обставини цієї справи є відмінними від обставин, установлених судами у справах №813/3663/16, № 813/1589/17, № 813/3813/16, № 813/2172/17.
Посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Різниця у встановлених обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об'єктивно впливає на умови застосування правових норм, а тому сам факт наявності судових рішень, якими задоволено позовні вимоги у цій категорії спорів, не свідчить про неправильне застосування судами норм права у цій справі.
При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Із змісту оскаржуваних рішень у цій справі слідує, що предметом оскарження у цьому спорі є рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на стадії попереднього розгляду заяви відповідно до частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до якої рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
За приписами статті 8 цього ж Закону з прийняттям такого рішення подальший розгляд заяви не здійснюється.
Натомість у справах № 813/3663/16, № 813/1589/17, № 813/3813/16, № 813/2172/17 щодо всіх заявників відповідним органом міграційної служби на стадії попереднього розгляду заяв прийняті рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в порядку приписів статті 8 вищевказаного Закону, ці заяви розглянуті у відповідності до порядку розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначеному статтею 9 Закону, і за наслідками їх розгляду уповноваженим органом прийняті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до норм статті 10 Закону.
Отже, скаржниця безпідставно посилається в касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", викладених у вказаних вище справах, оскільки заява позивачки не розглядалася в порядку статті 9 Закону і рішення у відповідності до статті 10 цього ж Закону відносно неї не приймалося, а тому наведені скаржницею постанови Верховного Суду не можуть слугувати прикладами неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу громадянки Киргистану ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Максимов Антон Олександрович, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року у справі № 380/4794/23 за адміністративним позовом громадянки Киргистану ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Львівській області про скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько