ЄУН: 336/2665/24
Провадження №: 2/336/1771/2024
04.06.24
іменем України
04 червня 2024 року м. Запоріжжя
Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Петренко Л.В., за участі секретаря судового засідання Нагорних О.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду, у порядку загального позовного провадження, цивільну справу ЄУН 336/2665/24 (провадження № 2/336/1771/2024) за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Дерев'янко Ірина Олександрівна до районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківського району,
про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
22 березня 2024 року до суду звернувся представник позивачів адвокат Дерев'янко І.О., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовною заявою до районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківського району про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії, в якій просить визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 та зобов'язати районну адміністрацію Запорізької міської ради по Шевченківського району провести приватизацію квартири АДРЕСА_1 за відсутності ордеру на житлове приміщення.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 є головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору найму житла в будинку державного комунального житлового фонду.
Разом з ОСОБА_1 в квартирі зареєстровані та фактично проживають її сини: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 11 лютого 1976 року, згідно з витягом з реєстру ТГ про реєстрацію місця проживання.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 23 квітня 1998 року, згідно з витягом з реєстру ТГ про реєстрацію місця проживання.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 20 вересня 2007 року, згідно з витягом з реєстру ТГ про реєстрацію місця проживання.
Квартира була надана за ордером - матері ОСОБА_1 (російською мовою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у - 1964 році, як працівнику (російською мовою «Строительного Управления» СУ-13 (123)), ордер на ім'я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 від 1964 року при вселенні в приміщення був відібраний, як підстава правомірного вселення та користування приміщенням. З тих пір сім'я позивачів має у своєму користування це житло на законних підставах.
Наразі корінець державного ордеру на квартиру у позивачів не зберігся, тому позивачі були змушені звернутись до департаменту з управління житлово-комунальним господарством ЗМР з проханням про надання копії відповідного ордеру. Однак у відповідь на запит повідомили про те, що корінці ордерів на населення зберігаються лише з 1984року.
Позивачі у 2024 році виявили бажання приватизувати квартиру, однак під час збирання і підготовки необхідних документів і з'ясували, що ордер, на підставі якого позивачка вселилася до квартири, втрачений (не зберігся).
3 метою отримання копії чи дублікату ордеру позивач зверталася до Департаменту управління житлово-комунальним господарством ЗМР, однак листом від 16.01.2024 року повідомлено, що у самому Департаменті зберігаються корінці ордерів лише з 1984 року.
Далі, позивачі звернулися до районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району з заявою про проведення, приватизації без ордеру, однак листом від 05.03.2024 року відмовлено.
Позивачі вважають, що мають право на приватизацію цієї квартири, так як вселилися до неї на законних підставах, незаконність її проживання у ній ніхто не оспорює, проте, неможливо знайти документи на підставі яких була видана квартира родині, так як ордер не зберігся та його відсутність позбавляє можливості реалізувати своє право на приватизацію квартири, тому вимушені звернутися до суду з позовом.
Позивачі вважають є правові підстави визнати за ними право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 та зобов'язати Районну адміністрацію Запорізької міської ради по Шевченківському району провести приватизацію квартири АДРЕСА_1 за відсутності ордеру на житлове приміщення.
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільна справа розподілена та передана судді Петренко Л.В.
27 березня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Дерев'янко І.О. до Районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківського району про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху та надано п'ять днів з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, зазначених в ухвалі.
03 квітня 2024 року до суду від представника позивачів адвоката Дерев'янко І.О. надійшла заява на усунення недоліків. Недоліки позовної заяви усунуто.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі. Призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання. Роз'яснено відповідачу право на подання відзиву на позовну заяву.
Будь-яких заяв чи клопотань від учасників справи до суду не надходило.
03 травня 2024 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 04 червня 2024 року о 08 годині 20 хвилин.
Позивачі в судове засідання не з'явилися, про час та місце судового засідання належним чином повідомлені.
Представник позивачів в судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання належним чином повідомлений, надав до суду заяву про розгляд справи за відсутності позивачів та їх представника, просить позовні вимоги задовольнити з підстав наведених в позовній заяві.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання належним чином повідомлений. В матеріалах справи міститься заява представника відповідача про розгляд справи за відсутності представника, по вказаній справі заперечень та клопотань не має, рішення суду просить ухвалити на розсуд суду з урахуванням наявних у справі доказів, які містяться в матеріалах цивільної справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідив матеріали справи, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 11 лютого 1976 року, що підтверджується відміткою в паспорті та витягом з реєстру територіальної громади про реєстрацію місця проживання.
Разом з ОСОБА_1 в квартирі зареєстровані та фактично проживають її сини: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 23 квітня 1998 року, що підтверджується відміткою в паспорті та витягом з реєстру територіальної громади про реєстрацію місця проживання.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 20 вересня 2007 року, що підтверджується відміткою в паспорті та витягом з реєстру територіальної громади про реєстрацію місця проживання.
Квартира була надана за ордером - матері ОСОБА_1 (російською мовою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у 1964 році, як працівнику (російською мовою «Строительного Управления» СУ-13 (123)), ордер на ім'я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 від 1964 року при вселенні в приміщення був відібраний, як підстава правомірного вселення та користування приміщенням. З тих пір сім'я позивачів має у своєму користування це житло на законних підставах.
Квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду місцевих рад, оскільки є власністю територіальної громади м. Запоріжжя.
Як слідує з матеріалів справи, позивачі для реалізації свого права на приватизацію як особи, що мають право користування квартирою, звернулися до органу приватизації житла районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району із заявою про приватизацію квартири відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», але листом відповідача від 05.03.2024 р. П-166-282 було відмовлено у приватизації житла у зв'язку з тим, що до заяви про приватизацію житла не було додано ордер про надання жилої площі.
Раніше позивач звертався до Департаменту з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради із заявою про надання копії державного ордера на квартиру АДРЕСА_1 , виданого в 1964 році на ім'я ОСОБА_5 . У відповідь було отримано лист «Про розгляд звернення» від 16.01.2024 р. №П-0130 в якому зазначено, що у відділі обліку та розподілу житлової площі департаменту, корінці ордерів на заселення зберігаються лише з 1984 року. Надати запитувану інформацію не виявляється можливим.
ОСОБА_1 є головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору найму житла в будинку державного комунального житлового фонду.
Відмовляючи позивачу у приватизації житла листом «Щодо вирішення питання приватизації житла» від 05.03.2024 р. № П-166-282 відповідач зазначив таке: у п. 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16.12.2009 р. №396, прописано повний перелік документів, які надаються громадянами для приватизації. Одним з необхідних документів є ордер про надання житлової площі.
Ордер на квартиру відсутній, тому районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як виконавчий орган міської ради, на жаль, вимушена відмовити у приватизації житла. Відповідно до вимог ч. 11 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
Відмова у здійсненні приватизації займаної позивачами квартири за адресою: АДРЕСА_2 , чинить останнім перешкоди у реалізації їх права на приватизацію вказаного житлового приміщення.
Надаючи правову оцінку встановленим фактам і правовідносинам, суд зазначає наступне.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК), статей 4, 5 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, і має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтями 12, 13, 81 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Відповідно до положень частини 1-4 статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання визначені Законом України від 19 червня 1992 року N 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».
Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Особливості приватизації житлових приміщень у гуртожитках визначаються законом.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
Відповідно до пункту 5 статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз.
Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкту комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до положень частини 1 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Відповідно до пункту третього статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Згідно з пунктом десятим статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону, а саме не підлягають приватизації: квартири - музеї; квартири (будинки), розташовані на території закритих військових поселень, підприємств, установ і організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків- пам'ятників садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають у аварійному стані; квартири, віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Даний перелік підстав для відмови в приватизації квартири є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, і вбачається, що на спірну квартиру позивача не розповсюджується.
Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Аналогічну норму місить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396.
Умовою для проведення приватизації житла є обов'язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.
Статтею 65 ЖК України передбачено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
За приписами статті 61 Житлового кодексу України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні - у довідці про склад сім'ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім'ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
Відповідно до пункту 10 частини першої статті 15 Житлового кодексу України до компетенції виконавчих комітетів районних, міських, районних у містах рад народних депутатів віднесено видача ордерів на жилі приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
За змістом статті 58 ЖК України ордер є єдиною підставою для вселення у жиле приміщення.
Відповідно до пункту 10 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), кімнат (гуртожитків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону.
Відповідно до пункту 17 Положення № 396 громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
Відтак, відмова у здійсненні приватизації займаної позивачем квартири за адресою: АДРЕСА_2 , обґрунтовується тим, що пунктом 18 Положення № 396, задля здійснення приватизації житла громадянином до органу приватизації подається: повний перелік документів, які надаються громадянами для приватизації. Одним з необхідних документів є ордер про надання житлової площі.
Враховуючи те, що у позивачів оригінал ордеру на квартиру не зберігся, на сьогоднішній день у них виникли перешкоди у реалізації свого права на приватизацію житла.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно зі статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 345 ЦК України закріплюється право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відповідно до пункту другого статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Відповідно до пункту 10 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), кімнат (гуртожитків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктами 2 статті 2 цього Закону.
З матеріалів справи вбачається, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , до квартир, які не є об'єктами приватизації на підставі статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не відноситься.
Враховуючи, що позивачі на законних підставах зареєстровані та постійно проживають у вказаній квартирі, відмова в приватизації займаного ними житла з причин відсутності оригіналу ордеру на заселення у квартиру є такою, що порушує їх право на приватизацію, а тому позивачі змушені звернутися до суду з відповідним позовом.
Крім того, відповідно до статті 65-1 ЖК України наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
Згідно зі статтею 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Суд встановив, що позивачі вселені у квартиру на законних підставах, незаконність їх проживання ніким не спростована та не заперечувалась, а відсутність ордеру позбавляє їх можливості реалізувати своє право на приватизацію квартири та враховуючи, що у них є всі необхідні документи для проведення приватизації вищезазначеного житлового приміщення, крім ордеру, який надати не мають можливості по незалежним від них обставинам.
Відповідно до статті 59 ЖК України, ордер на спірну квартиру не був визнаний в судовому порядку недійсним, відповідач не спростував факту, що ордер дійсно видавався, тому суд приходить до висновку, що вимоги позивача щодо зобов'язання здійснити приватизацію спірної квартири є доведеними законними, обґрунтованими, а відтак підлягає задоволенню.
Виходячи з положень законодавства, а саме п.18 Положення №396 з урахуванням того, що сама по собі наявність чи відсутність ордера на житлове приміщення в пакеті документів, які подаються громадянином для приватизації житла, не може бути єдиною і остаточною причиною відмови у визнанні права громадянина на приватизацію на тій підставі, що ордер дійсний лише протягом 30 днів з дня його видачі.
З моменту реєстрації позивачів в спірній квартирі їх право на користування житловим приміщенням ніким, в тому числі відповідачем не оскаржувалось та доказів такого оскарження суду не надано. Із позовними вимогами до суду про визнання позивачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням відповідач не звертався.
ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 11 лютого 1976 року.
Разом з ОСОБА_1 в квартирі зареєстровані та фактично проживають її сини: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вони на законних підставах користуються житлом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Згідно з положеннями пункту 10 статті 8 у прив'язці до пункту 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» перелік підстав для відмови в приватизації квартири є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, а тому посилання відповідача на те, що позивач не має права на приватизацію згідно з положенням 18 Положення № 396, оскільки не надано ордеру, є безпідставним.
Таким чином, дії відповідача порушують конституційне право позивачів на приватизацію житла у встановленому законом порядку.
Суд враховує правові позиції Верховного Суду висловлені в постанові від 12 березня 2020 року у справі № 483/731/19 (провадження № 61-1845св20) Верховний Суд застосував такий спосіб захисту у справі про приватизацію квартири державного житлового фонду, як визнання безпідставною відмови органу приватизації передати у приватну власність квартиру державного житлового фонду з покладанням обов'язку на останнього оформити право власності на приміщення. При цьому у цій справі було зроблено правовий висновок, що не є належним способом захисту визнання права власності на квартиру. Тобто, суд не може визнати право власності, він може лише визнати безпідставною відмову і зобов'язати орган оформити цю приватизацію.
Суд враховує правові позиції Верховного Суду висловлені в постанові від 08 червня 2022 року у справі № 202/3820/19 (провадження № 61-836св21) Верховний Суд вважав обґрунтованими вимоги про зобов'язання державного департаменту житлового господарства міської ради як органу приватизації державного житлового фонду провести приватизацію квартири. Тобто, був обраний спосіб захисту - зобов'язати провести приватизацію квартири. Про ефективність та належність визначеного позивачем способу захисту порушеного права на безоплатну приватизацію державного житлового фонду шляхом зобов'язання вчинити дії щодо приватизації свідчать висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 183/2859/16 (провадження № 61-10997св18), від 19 червня 2019 року у справі № 338/347/16-ц (провадження № 61-24054св18), від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18 (провадження № 61-13774св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18).
Суд враховує правові позиції Великої Палати Верховного Суду висловлені в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18). У цій справі було визнано неправомірною відмову департаменту житлового господарства міської ради у приватизації і зобов'язано департамент провести приватизацію квартири.
Тобто, судова практика передбачає такі способи захисту, які зводяться до визнання безпідставною відмови органу приватизації і зобов'язання органу приватизації здійснити приватизацію житла.
За таких обставин, з урахуванням вищезазначених норм права щодо можливості суду обрати спосіб захисту, який не суперечить закону відповідно до ч. 2 ст. 5 ЦПК України, з метою ефективного захисту прав позивача, враховуючи способи захисту цивільних прав, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у спосіб визнання протиправною відмови (у формі листа-відповіді) відповідача у безкоштовній приватизації квартири на підставі не надання ордеру на жиле приміщення та зобов'язання відповідача провести дії по приватизації квартири позивачем у відповідності п. 18 Наказу МЖКГ України від 16.12.2009 року «Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будників), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян» за відсутності ордеру на жиле приміщення та Закону України « Про приватизацію державного житлового фонду».
Що стосується позовних вимог про визнання права на приватизацію квартири, то суд виходить з наступного.
З системного аналізу норм Закону України « Про приватизацію державного житлового фонду», Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», а також Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, вбачається, що вказаними нормативно-правовими актами визначена певна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян. Вказана процедура здійснюється лише визначеними на те органами, і лише вони визначають питання чи має громадянин права на приватизацію згідно наданого пакету документів.
Суд, в даному випадку, не наділений правом приймати рішення щодо приватизації житла.
Аналогічні правові позиції викладені в постанові ВСУ від 05.08.2019 року за № 761/28893/16-ц, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі N 200/18858/16-ц (провадження N 14-165цс18).
Позовні вимоги про визнання права на приватизацію квартири не є належним способом захисту прав позивача, оскільки суд, в даному випадку, не наділений правом приймати рішення щодо приватизації житла за вищенаведеними в рішенні нормами права.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 01.03.2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Оскільки листом від 05.03.2024 року відповідачем було відмовлено позивачам у реалізації його права на приватизацію, даний спір вирішується в порядку цивільного судочинства.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 9 ЖК України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово комунального господарства України від 16.12.2009 № 396, зареєстрованим у МЮ України 29.01.2010 року за № 109/17404, ст. 2, 4, 7, 11, 12, 13, 76-81, 89, 133, 258-259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Дерев'янко Ірина Олександрівна до Районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківського району про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Зобов'язати районну адміністрацію Запорізької міської ради по Шевченківському району провести дії по приватизації квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за відсутності ордера на житлове приміщення, на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до Запорізького апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Повне найменування сторін:
Позивачі: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ,
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ,
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ,
Представник позивачів: адвокат Дерев'янко Ірина Олександрівна, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Леоніда Жаботинського, 10а/2.
Відповідач: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, код ЄДРПОУ 37573885, місцезнаходження: 69068, м. Запоріжжя, просп. Моторобудівників, 34.
Дата складання повного судового рішення 04 червня 2024 року.
Суддя: