Справа № 727/4372/24
Провадження № 2/727/1085/24
17 травня 2024 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:
головуючого судді - Слободян Г.М.
секретар судового засідання - Вакарчук Т.Р.
за участю позивача ОСОБА_1 розглянувши за правилами загального позовного провадження, у відкритому підготовчому судовому засіданні, в залі суду м. Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (зареєстроване місце фактичного проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) про розірвання шлюбу, -
Описова частина. Короткий зміст позову.
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Заявлені позовні вимоги позивач мотивує тим, що 29.07.2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, який зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, за актовим записом № 1115; після реєстрації шлюбу було видано свідоцтво про шлюб - НОМЕР_3 . В шлюбі народилося двоє дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Зазначає, що подружні стосунки між ним, ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 фактично припинено з січня 2024 року, проживають окремо, спільного господарства не ведуть, не мають і спільного сімейного бюджету. Основною причиною розпаду їхньої сім'ї стали різні погляди на сімейне життя, несумісність характерів, нерозуміння одне одного, постійні суперечки, внаслідок чого між ними виникли неприязні відносини. Вони втратили почуття любові один до одного. Примирення між ними неможливе, вважають, що шлюб носить формальний характер, кожен із них фактично живе своїм особистим життям, а тому подальше збереження шлюбу суперечить їх інтересам. Окрім наведеного, в обґрунтування позову позивач посилається на те, що після припинення із відповідачем ОСОБА_2 шлюбних відносин, за взаємною згодою, їх донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 залишилася проживати разом з ним, батьком, за місцем його фактичного проживання - АДРЕСА_1 та знаходиться на його самостійному вихованні та утриманні, а син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 залишився проживати разом з матір'ю ОСОБА_2 , за її місцем реєстрації і проживання АДРЕСА_2 на її самостійному вихованні та утриманні. В позові, позивач просить встановити факт, що він самостійно виховує та утримує малолітню доньку.
Рух справи та позиція сторін.
Ухвалою суду від 02.05.2024 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.
Позивач ОСОБА_1 в підготовчому судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі і в наданих суду поясненнях не заперечував щодо обставин викладених в позові; просив заявлені позовні вимоги повністю задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 у підготовче судове засідання не з'явилася. Подала до суду заяву про визнання позову в повному обсязі, просила розгляд справи проводити у її відсутності.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу. Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Судом не встановлено, що визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Досліджені докази, надані сторонами, оцінка суду і застосовані норми права.
Судом встановлено, що сторони перебувають у шлюбі, зареєстрованому 29.07.2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, за актовим записом № 1115; після реєстрації шлюбу було видано свідоцтво про шлюб - НОМЕР_3 (а.с. 7).
В період шлюбу у подружжя народилися діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується відповідно дослідженими в засіданні свідоцтвами про народження останніх (а.с. 8,9)
Згідно ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до ст. 112 СК України суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причину позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя подружжя.
Судом встановлено, що сімейне життя між сторонами не склалося, шлюбні стосунки між ними припинені, спільного господарства вони не ведуть. Причиною розпаду сім'ї є відсутність між подружжям взаєморозуміння, різні погляди на сімейне життя та шлюб.
Статтею 51 Конституції України передбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Відповідно до ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Позивач на розірванні шлюбу наполягає, відновлювати подружні відносини з відповідачем не має наміру, у наданні строку для примирення з метою збереження родини немає потреби, оскільки вважає, що їхня сім'я розпалася остаточно.
За таких обставинах суд вважає, що сформовані в родині відносини виключають спільне проживання чоловіка і жінки й роблять їх спільне життя надалі неможливим тому, що збереження родини суперечило б інтересам сторін.
Положеннями частин 3 та 4 Сімейного кодексу України визначено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Отже, одним із принципів побудови сімейних та шлюбних відносин є принцип вільної згоди та добровільності їх існування. Шлюбні відносини тривають доти, доки існує бажання подружжя і надалі виконувати сімейні функції і надалі реалізовувати завдання сім'ї. Кожен з подружжя у будь-який час за наявності підстав, які унеможливлюють подальше шлюбне життя, має право висловити своє бажання розірвати шлюбні відносини. Реалізація цього права, яким наділений кожен з подружжя, повинна відбуватися з чіткім дотриманням матеріальних та процесуальних норм, для запобігання порушення інтересів іншого з подружжя або прав та інтересів дітей.
Згідно з частиною 2 статті 104 Сімейного кодексу України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
Частиною 3 статті 105 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу. Згідно зі ст.111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Добровільність шлюбу - це одна з основних його засад, шлюб - це сімейний союз, при цьому слово сімейний засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово союз підкреслює договірну природу шлюбу, яка обумовлює його добровільний характер. Сторони на примирення не погоджуються. Таким чином, враховуючи наведені вище обставини та фактичні взаємини сторін, суд приходить до висновку, що сім?я у сторін остаточно розпалась і зберегти її уже не можливо. Отже, заявлена вимога про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає задоволенню.
Щодо заявленої позовної вимоги про залишення малолітньої доньки ОСОБА_5 , 2012 року народження проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, а неповнолітнього сина ОСОБА_4 , 2008 року народження з матір'ю, суд зазначає наступне:
Судом, за з'ясованих обставин установлено, що за взаємною згодою, згідно договору між батьками щодо здійснення батьківських прав і обов'язків (а.с. 11), спільна дитина сторін донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 8) залишилася проживати разом з батьком ОСОБА_1 за місцем його фактичного проживання в квартирі АДРЕСА_3 яка є його власністю, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 10) та знаходиться на самостійному вихованні та утриманні ОСОБА_1 про що свідчить довідка голови ОСББ від 19.04.2024 року (а.с. 24), а син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 9) залишився проживати разом з матір'ю ОСОБА_2 , за її місцем реєстрації і проживання АДРЕСА_2 на її самостійному вихованні та утриманні, що підтверджується дослідженою довідкою голови ОСББ від 26.04.2024 року (а.с. 23).
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, детально врегульовані Сімейним кодексом України та спеціальними законодавчими актами. За змістом положень статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Статтею 29 Цивільного кодексу України регламентовано, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за згодою батьків (ст.160 СК України).
За загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.
Такі висновки містяться в постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року справа №200/952/18 (провадження № 61-14859св19) та від 22 грудня 2021 року справа №339/143/20 (провадження № 61-6809св21).
Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Матеріали справи не містять доказів про наявність такого спору між сторонами.
А, отже, суд вважає доведеною в інтересах дітей, і вимогу щодо залишення проживати відповідно зі сторонами дітей, а саме: малолітню дитину ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 залишити проживати на самостійному вихованні і утриманні разом з батьком ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем їх фактичного проживання: АДРЕСА_1 . Неповнолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 залишити проживати на самостійному вихованні і утриманні разом з матір?ю ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем проживання: АДРЕСА_2 .
Щодо заявленої позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої доньки батьком, суд зазначає наступне:
У відповідності до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Як було встановлено судом, відповідач ОСОБА_2 добровільно погодилася з тим, щоби малолітня донька ОСОБА_5 , 2012 року проживала з батьком за його місцем фактичного поживання; остання змінила своє місце проживання і з сином проживає окремо від позивача, тобто, поїхавши від родини, залишила доньку на повному вихованні та утриманні батька, який забезпечує її харчуванням, ліками, одягом, піклується про її стан здоров'я, займається її розвитком, як духовним так і фізичним.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
як зазначено у висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків.
Частинами 2, 3 ст. 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Ця норма покликана забезпечити, як право на спілкування тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, так і можливість безпосередньої участі в її вихованні. При цьому, звуження прав того з батьків, з ким дитина не проживає, має відбуватися лише у виключних випадках та в обсязі, необхідному для забезпечення інтересів дитини, без покладення додаткових обов'язків, а, подекуди, й зі звільненням від деяких. Вирішення таких вимог, як місце проживання дитини, самостійного виховання батьками дітей, як зазначає Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, не може піддаватися формалізму. Суди, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте, найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності.
Інститут, як визначення місця проживання дитини з одним із батьків, тобто самостійне виховання і утримання дитини, насамперед, спрямований визначати з ким із батьків буде проживати дитина в разі припинення шлюбних відносин, а також має на меті:
1.забезпечити право дитини на належне батьківське виховання;
2.забезпечити розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним;
3.покласти обов'язок щодо сплати аліментів на того з батьків, хто проживає окремо від дитини;
4.надати право одному з батьків в інтересах дитини без отримання згоди іншого, вирішувати питання щодо: виїзду дитини за кордон, реєстрації зняття з місця реєстрації дитини, влаштування в дошкільний/навчальний заклад, отримання медичної допомоги тощо;
5.заборонити одному з батьків без згоди іншого змінювати місце проживання дитини.
Системний аналіз приписів ст. 3, 141, 157, 160, 161 СК України, ст. 19 ЦК України, а також Законів України «Про охорону дитинства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у контексті змістовного наповнення поняття визначення місця проживання дитини дає підстави виснувати, що визначення місця проживання дитини врегульовує питання стосовно місця проживання дитини з одним із батьків, порядку та його участі у самостійному вихованні і утриманні дитини, та іншого у здійсненні прав та виконанні обов'язків, як щодо належних умов проживання, так й інших елементів нормального розвитку дитини, як-то харчування, навчання, лікування, соціальне спілкування тощо.
Великою Палатою Верховного Суду у правових позиціях (постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953), що зводиться до вирішення питань, які стосуються цивільних прав, у тому числі сімейних, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, відноситься до юрисдикції цивільного суду.
Згідно зі статтею 318 ЦПК у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою. Визначаючи, чи пов'язується з установленням факту виникнення в заявника певних цивільних прав та обов'язків, суд застосовує положення статті 1 Цивільного кодексу.
За змістом частини першої статті 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини).
ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання дитини з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК, не є вичерпним, Заявлений ОСОБА_1 факт самостійного виховання дитини і її утримання пов'язаний зі здійсненням особистих немайнових чи майнових прав.
З огляду на зазначене, а також враховуючи принципи захисту та піклування про дітей, суд вважає, що позовні вимоги в частині залишення малолітньої доньки проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої доньки слід задовольнити.
В засіданні з'ясовано і даного не заперечував ОСОБА_1 , що він сплатив судовий збір за вимогу розірвання шлюбу і залишення дитини проживати з ним, а за вимогу про встановлення факту самостійного виховання дитини не сплатив з технічних підстав не вірно зазначив номер рахунку. Пояснив, що готовий сплатити судовий збір і просив стягнути з нього на користь держави судовий збір за вказану вимогу.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 13, 81, 141, 200, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 368, 372 ЦПК України, ст.ст. 7, 19, 110-113, 141, 160, 161 СК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу - задовольнити.
Розірвати шлюб зареєстрований 29 липня 2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, за актовим записом №1115 (свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 ) між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Шлюб вважати розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили.
Малолітню дитину ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 залишити проживати на самостійному вихованні і утриманні разом з батьком ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем їх фактичного проживання: АДРЕСА_1 . Неповнолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 залишити проживати на самостійному вихованні і утриманні разом з матір?ю ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем проживання: АДРЕСА_2 .
Встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 самостійно виховує та утримує малолітню дитину ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 605.60 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду безпосередньо або через Шевченківський районний суд м. Чернівці протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення суду.
Повний текст судового рішення складено і підписано 17.05.2024 року.
Суддя Слободян Г.М.