03 червня 2024 року 320/13103/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Балаклицького А.І., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіпро визнання рішення незаконним, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській, в якому просить суд:
Визнати дії щодо складання відповідачем висновку від 22.08.2023 року про перевірку щодо оформлення і видачі посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , та відмови в обміні посвідки позивачу - протиправними;
Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання в Україну серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На думку позивача, оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим звернувся до суду за захистом своїх прав.
Статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядаєсправи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днівіз дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративно госудочинства України розглядсправи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.
Громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 25.06.2003 року звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання та 26.06.2003 року за рішенням, прийнятим ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 відповідно до абз.4 п.4 розділу V «Прикінцевих положень» ЗУ «Про імміграцію».
При зверненні про видачу посвідки на постійне проживання позивач надав довідку про те, що він у період 1987-1992 років навчався в Бакинському нефтяному інституті ім. Ломоносова.
07.03.2023 року позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з клопотанням щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні, однак в обміні йому було відмовлено.
12.02.2024 року на адвокатський запит з боку відповідача надано копія висновку про розгляд особистої справи позивача, відповідно до змісту якого відповідач дійшов висновку, що позивач необгрунтовано отримав посвідку на постійне проживання, оскільки звернувся із відповідною заявою з порушенням встановлено строку.
Вважаючи, що рішення відповідача у формі висновку є необґрунтованим та неправомірним, як і відмова в обміні посвідки, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпекавизнаються в Українінай вищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згіднозі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. КонституціяУкраїни має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямоїдії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частинидругої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згіднозі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несутьтакі ж самі обов'язки, що і громадяниУкраїни.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянствіУкраїни і є громадянином (підданим) іншоїдержавиабо держав.
За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзда бо на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згіднозі статтею 2 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства маютьті ж права і свободи та виконуютьті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно відпоходження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону №3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникненняспірнихвідносин).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чиз алишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземецьчи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисячдоларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідомчи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років (ч. 2 ст. 4 Закону №2491-III).
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (частина третя статті 4 Закону №2491-III).
Пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про наданнядозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (ч. 2 ст. 9 Закону №2491-III).
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (ч. 11 ст. 9 Закону №2491-III).
Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законівУкраїни визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочинпроти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомостічи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територіюУкраїни;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п. 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п. 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п. 11 Порядку №1983).
Відповідно до п. 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формуютьсправи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують цепитання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категоріїімміг рантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом п. 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордон служби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п. 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку №1983).
Отже, зізмісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
З аналізу вище викладеного вбачається, щоприйняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справиприй мають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Поряд з цим, як вбачається з матеріалів справи, позивач документований посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» ЗУ «Про імміграцію».
Відповідно до вказаної норми такими, що мають дозвіл на імміграцію вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевихположень ЗУ «Про імміграцію» Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов'язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президент України видав Указ №596 від 07.08.2001, яким поклав на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціальноуповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язав Кабінет міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постій непроживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».
Таким підзаконним актом стала Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» від 26.12.2002 №1983, відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 ЗУ «Про імміграцію», яка була видана з прострочкою встановленоготермінупонад 1 рік 2 місяці.
З цих підстав строки, зазначені в Прикінцевих положеннях Закону України «Про імміграцію» для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003 року.
Отже документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 в порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 за №1983 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого Прикінцевими положеннями Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до наведеного вище, жоден громадянин В'єтнаму не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін, оскільки порядок видачі таких посвідок затверджено Кабінетом Міністрів України всупереч п. 2 розділу V Прикінцевих положень Закону № 2491 та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.
Позивач звернулася з відповідною заявою до спливу терміну 26.06.2003 (протягом шести місяців з дня прийняття постанови).
При цьому, чинним законодавством України з питань імміграції такої підстави як скасування вже виданого дозволу на імміграцію (оформленоїпосвідки на постійнепроживання) у зв'язку зі зверненням особою із заявою про отримання такого дозволу (посвідки) поза межами визначеного Законом України «Про імміграцію» строку, не передбачено.
За таких обставин відмова відповідача в обміні посвідки на постійне проживання позивачу та визнання цієї посвідки недійсною є протиправним, оскільки правові підстави для цього відсутні, адже позивачу було видано посвідку уповноваженим органом у передбачені законодавством строки та у зв'язку з тим, що їй раніше було видано посвідку на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» ЗУ «Про імміграцію». За таких обставин відповідач діяв всупереч вимогам частини 2 статті 19 Конституції України.
Стосовно заперечень компетентних органів, в тому числі відповідача не було, факту підробки документів чи надання неправдивих відомостей не встановлено, рішень з цього приводу судами не приймалось.
Разом з цим матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання посвідки на постійне проживання, були перевірені територіальним територіальним підрозділом відповідача, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а відповідач прийняв рішення про видачу посвідки на постійне проживання.
Вказана обставина підтверджується посвідкою на постійне проживання, як абула видана позивачу 26.06.2003 року.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовуваву межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови, проте таких підстав не виявив.
Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 321 від 25.04.2018 року. (далі - Порядок №321).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 321 посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Пунктом 7 Порядку № 321 встановлено, що обмін посвідки здійснюється у разі:
1) зміни інформації, внесеної до посвідки;
2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;
3) закінчення строку дії посвідки;
4) непридатностіпосвідки для подальшоговикористання;
5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Відповідно до пункту 40 Порядку № 321 для оформлення у зв'язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи:
1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення);
2) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, крім випадків, установлених абзацом восьмимцього пункту;
3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку;
4) документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку), документи, видані компетентними органами іноземних держав, мають бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;
5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разіподання документів законним представником;
6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від йогосплати.
Пунктом 41 Порядку визначено, що у разі коли обмін посвідки здійснюється у зв'язку із закінченням строку її дії або оформленням нової посвідки в разі втрати або викрадення, додатково подаються документи, зазначені у підпункті 4 пункту 32, пунктах 33 і 34 цього Порядку.
Пунктом 42 Порядку № 321 визначено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов'язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 і 37 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи.
Пунктами 36 і 37 цього Порядку визначено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'яякої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів.
Ідентифікація особи здійснюється на підставіданих, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.
Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан» або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.
У разі, коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв'язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін'юсту в електронній формі захищеними каналами зв'язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін'юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.
У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.
Відповіднодо пункту 46 Порядку після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноважена ним посадова особа приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні.
У відповідності до пункту 62 Порядку № 321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:
1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на тимчасове проживання (крім випадків обміну посвідки або оформлення посвідки іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;
2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в'їзду;
3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;
4) встановлено належність особи до громадянства України;
5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;
6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17 і 18 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;
7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;
8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі або строк його дії закінчився;
9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію;
10) виявлено фактине виконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючиті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну;
11) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з пунктом 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:
1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію»;
2) отримання від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;
3) в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до пункту 72 Порядку № 321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі: 1) коли вона підлягає обміну у зв'язку із зміною інформації, внесеної до посвідки (крім додаткової змінної інформації); 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) непридатності посвідки для подальшого використання; 4) скасування посвідки; 5) коли вона заявлена як втрачена або викрадена та прийнято рішення про оформлення нової посвідки; 6) смерті особи, якій видано посвідку; 7) закінчення строку її дії або прийняття рішення про обмін такої посвідки до закінчення строку її дії; 8) оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства; 9) не отримання посвідки іноземцем або особою без громадянства протягом шести місяців.
Таким чином, Порядком № 321 чітко визначено, що повноваження територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання обмежені перевіркою лише підстав для такого обміну та підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених п. 62 Порядку № 321.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови позивачу в обміні посвідки на постійне проживання стали обставини невчасного отримання посвідки на постійне проживання, оскільки позивач мав би звернутися із клопотанням про видачу посвідки на постійне проживання у термін до 07.02.2002 року.
Судом встановлено, що позивач вважається таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну, оскільки абз. 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію» передбаченонабуттядозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Позивачу в силу дії цього Закону що до набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
При наданні у 2003році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, уповноважений орган проводив перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило та надало посвідку на постійне місце проживання в Україні.
За результатами аналізуцієї ж норми Закону відповідач прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку.
Доказів того, що посвідка на постійне проживання позивача є підробленоюдо суду не надано.
Крім того, не надано доказів існування інших підстав для вилучення у позивача посвідки на постійне проживання в України, які передбачені ст.12 Закону України«Про імміграцію», а саме: відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Суд критично оцінює доводи Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київськійобласті, що висновок стосовно позивача носить виключно рекомендаційний характер та не породжує для позивача жодних прав та обов'язків, оскільки в даному випадку саме на підставі оскаржуваного висновку посвідку на постійне проживання позивача може бути скасовано.
Поряд з цим наявність дійсного висновку про перевірку матеріалів справи, щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивачу стала підставою для відмови в оформленні нової посвідки на постійне проживання з аналогічних підстав, наведених в оскаржуваному висновку відповідача.
Також суд зазначає, що позивач тривалий час проживає на території України разом із своєю сім'єю, навчалася на території України, працює, має стійкі соціальні зв'язки. У свою чергу скасування посвідки позивача є підставою для його видворення за межі території України, що позбавить останнього можливості проживати зі своєю сім'єю та кардинально, в негативному сенсі, змінить спосіб життя позивача.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадкі вутручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішеннівід 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.
У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).
У справі Тросін протиУкраїни, Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства.
Приймаючи спірні рішення, Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області не враховано те, що на підставі посвідки на постій непроживання позивач тривалий час проживає на території України.
Таким чином, це рішення не відповідає справедливому балансу між цілями, яких намагався досягнути суб'єктвладних повноважень та несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів позивача, які настали внаслідок прийняття цього рішення.
З урахуванням вище викладеного, суд дійшов висновку, що дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення, оформленого у вигляді висновку від22.08.2023 року про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні позивачу та рішення про відмову в обміні посвідки позивачу є протиправними та такими, що підлягають скасуванню.
Що до позовної вимоги в частині зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання позивачу, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративно госудочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи те, що судом визнано протиправним та скасовано рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу, а також з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача у сферіпублічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, позов на вимогу про зобов'язання відповідача щодо обміну посвідки підлягає задоволенню.
В силу приписів п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Водночас, згідно ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративно госудочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Рекомендацією №R (80) 2 комітету державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративно госудочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Таким чином, враховуючи висновок суду про протиправність та скасування рішення відповідача, належним і достатнім способом захисту та відновлення порушених прав позивача у сфері публічно-правових відносин відпорушень з боку суб'єкта владних повноважень в даному випадку буде зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання позивачу.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єктавладних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єктвладних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, піддискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаю чи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і змісту правлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійностіїї реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненнідій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільше фективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чи ї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, підефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежновід того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності не безпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладне не діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішенняЄвропейського суду з прав людини у справіАфанасьєвпротиУкраїнивід 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішеннівід 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, щопроцесуальнігарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатисядо суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенціївтілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з йогоаспектів (див. рішеннявід 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенціїбуло б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "МултіплекспротиХорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "КутічпротиХорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо обміну посвідки на постійне проживання позивачу є дотриманням судом гарантій того, що спірміж сторонами буде остаточно вирішений.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати дії щодо складання відповідачем висновку від 22.08.2023 року про перевірку щодо оформлення і видачі посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, та відмови в обміні посвідки позивачу - протиправними;
Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання в Україну серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Балаклицький А. І.