22 травня 2024 року
м. Київ
справа № 442/2887/22
провадження № 61-11983св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Дрогобицька міська рада Львівської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року в складі судді Хомика А. П., додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року в складі судді Хомика А. П. та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Дрогобицької міської ради Львівської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення.
Позовну заяву обґрунтував тим, що його мати ОСОБА_4 була наймачем житлового будинку АДРЕСА_1 , після смерті якої ІНФОРМАЦІЯ_1 основним наймачем будинку став він.
У 1991 році він звернувся до виконкому Дрогобицької міської ради народних депутатів із заявою про продаж цього будинку і рішенням від 22 березня 1991 року № 101 виконавчий комітет Дрогобицької міської ради народних депутатів ухвалив продав йому в особисту власність житловий будинок на АДРЕСА_1 , який складався з двох кімнат, житловою площею 32,9 кв. м, корисною площею 50,3 кв. м, з надвірними будівлями і спорудами, а також було встановлено норму земельної ділянки за цим житловим будинком в розмірі 600,0 кв. м.
На підставі цього рішення між ним та виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради народних депутатів укладено договір купівлі-продажу від 30 квітня 1991 року, згідно з яким, він купив вказаний житловий будинок, за яким було закріплено земельну ділянку площею 600,0 кв. м.
Не зважаючи на те, що ще з 1991 року рішенням виконкому Дрогобицької міської ради народних депутатів за його будинком на АДРЕСА_1 була закріплена земельна ділянка площею 600,0 кв. м, відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (покійна баба відповідача ОСОБА_3 , який прийняв спадщину після її смерті) захопили частину його земельної ділянки.
Протягом багатьох років між ним та відповідачами тривали конфлікти та спори щодо захопленої частини його земельної ділянки. Рішенням Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773/1997 р. задоволено його позов та повернуто земельну ділянку, площею 121 кв. м з користування власників будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , ОСОБА_2 в належне користування власнику будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , встановивши розміри земельної ділянки, закріпленої за його будинком, межі якої проходять з будинковолодінням АДРЕСА_3 , з південної та східної сторони, відповідно - 14,5 м і 7,5 м, з північної сторони (річка Серет) - 25,1 м.
Під час примусового виконання це рішення суду було виконано лише частково, у зв'язку з тим, що на площі 80,0 кв. м, яка йому мала бути повернута, знаходились самовільно збудовані гараж та сарай відповідачів.
У 2009 році померла ОСОБА_5 , все її майно успадкував ОСОБА_3 (її внук) на підставі свідоцтва про право на спадщину, яке було видано, в тому числі й на самочинно збудовані сарай і гараж.
Він неодноразово звертався до відповідачів з проханням перенести гараж з частини його земельної ділянки, однак добровільно вони цього не виконали.
У 2016 році, коли він вперше звернувся до Дрогобицької міської ради з питанням «доприватизації» тих 80,0 кв. м, які йому не були повернуті згідно з рішення Дрогобицького міського суду від 01 грудня 1997 року у справі 2-773/1997 р., дізнався, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 таємно виготовили технічну документацію на земельну ділянку площею 663,0 кв. м на підставі трьох рішень Дрогобицької міської ради, а саме:
- рішення Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2008 року № 709 ХХІV сесії п'ятого скликання (підпункт 1.7 пункту 1) про передачу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 безоплатно у спільну сумісну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 685,0 кв. м на АДРЕСА_3 ;
- рішення Дрогобицької міської ради від 19 листопада 2009 року № 985 ХХХІV сесії п'ятого скликання (пункт 27) про відміну підпункту 1.7 пункту 1 рішення від 30 листопада 2008 року № 709 «Про безоплатну передачу у спільну сумісну власність громадянам земельних ділянок» у зв'язку з допущеною помилкою, та передачу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 685,0 кв. м на АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка);
- рішення Дрогобицької міської ради від 31 травня 2011 року № 216, пунктом 2 якого вирішено відмінити підпункт 1.7 пункту 1 рішення Дрогобицької міської ради від 30 жовтня 2008 року № 709 «Про безоплатну передачу у спільну сумісну власність громадянам земельних ділянок» на підставі свідоцтва про право на спадщину. Пунктом 2.1 вирішено передати ОСОБА_5 та ОСОБА_2 безоплатно у спільну власність земельну ділянку площею 685,0 кв. м на АДРЕСА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Надалі вказані рішення Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2008 року № 709, від 19 листопада 2009 року № 985 та від 31 травня 2011 року № 216, на підставі яких розроблено технічну документацію, були скасовані рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 листопада 2018 року у справі № 442/2339/18, яке набрало законної сили 06 грудня 2018 року, після чого рішеннями Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528, від 22 серпня 2017 року № 788 та від 27 лютого 2020 року № 2228 відмовлено у затвердженні технічної документації на земельну ділянку з кадастровим номером 4610600000:01:009:0289, яку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили затвердити й у вересні 2021 року.
Рішення Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528 оскаржувалось ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судовому порядку, однак, рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2018 року у справі № 442/4787/17 в задоволенні їхнього позову до Дрогобицької міської ради, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування підпункту 3.1 пункту 3 рішення Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528 «Про відмову у наданні дозволів на виготовлення проектів відведення земельних ділянок, у затвердженні проекту відведення та наданні в оренду земельної ділянки, у затвердженні матеріалів технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відмовлено.
Зазначене рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2018 року було скасовано постановою Львівського апеляційного суду від 04 липня 2018 року, а провадження у справі закрито, а отже, рішення Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528 є чинним.
Рішення Дрогобицької міської ради від 22 серпня 2017 року № 788 оскаржувалось ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в порядку адміністративного судочинства, однак ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2018 року у справі № 813/2213/18 провадження у справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Дрогобицької міської ради, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення закрито, а отже, рішення Дрогобицької міської ради від 22 серпня 2017 року № 788 також є чинним.
Рішення Дрогобицької міської ради від 27 лютого 2020 року № 2228 про відмову у затвердженні технічної документації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 взагалі не оскаржувалось.
Також він зазначав, що рішенням ХХVІІ сесії 7-го скликання Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)» (підпункт 1.8 пункту 1) йому надано дозвіл на виготовлення технічної документації для приватизації тих спірних 80,0 кв. м, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, до якого рішенням Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2018 року №1501 внесено зміни в частині цільового призначення земельної ділянки і зазначено, що ці 80,0 кв. м призначені для індивідуального садівництва.
Зазначене рішення Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 оскаржувалось відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Львівського окружного адміністративного суду, проте ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26 червня 2019 року провадження у справі № 813/878/18 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Дрогобицької міської ради, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 закрито.
Рішення Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2018 року № 1501 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 взагалі не оскаржувалось, а отже, рішення Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 та від 20 грудня 2018 року № 1501 є чинними.
Не дивлячись на це, Дрогобицька міська рада винесла оскаржуване рішення від 23 вересня 2021 року № 652 «Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельних ділянок», в якому підпунктом 1.28 затверджено ті самі матеріали з виготовлення технічної документації з землеустрою на земельну ділянку, площею 663,0 кв. м, кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, в затвердженні яких міська рада тричі відмовляла.
Він стверджував, що рішення Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 є незаконним й таким, що порушує його права та інтереси.
З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати підпункт 1.28 пункту 1 рішення XIII сесії восьмого скликання Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 «Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельних ділянок» в частині затвердження матеріалів з виготовлення технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачі безоплатно у власність та спільну сумісну власність ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , які проживають у м. Дрогобичі, земельної ділянки площею 663 кв. м на АДРЕСА_3 , кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано підпункт 1.28 пункту 1 рішення XIII сесії 8-го скликання Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельних ділянок» в частині затвердження матеріалів з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачі безоплатно у власність та спільну сумісну власність ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , які проживають у м. Дрогобичі, земельної ділянки площею 663,00 кв. м, на АДРЕСА_3 , кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 992,40 грн сплаченого судового збору.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що підпунктом 1.28 пункту 1 оспорюваного рішення Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 порушено права позивача на його земельну ділянку, законність права на яку вже неодноразово підтверджено судом в інших судових справах, рішення в яких набрали законної сили.
Додатковим рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року доповнено рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року абзацом такого змісту: «Стягнути з Дрогобицької міської ради в користь ОСОБА_1 992,40 грн сплаченого судового збору, 3 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 12 528,00 грн витрат, пов'язаних із залученням експерта та проведенням судової експертизи, а всього 16 520,40 грн».
Ухвалюючи додаткове судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що в основному судовому рішенні не вирішено питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу та витрат, пов'язаних із залученням експерта і проведенням судової експертизи.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що співмірним із складністю цієї справи та таким, що відповідає критеріям реальності, розумності, є відшкодування відповідачем Дрогобицькою міською радою витрат позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з відповідача Дрогобицької міської ради на користь позивача підлягає стягненню 12 528,00 грн витрат, пов'язаних із залученням експерта та проведенням судової експертизи, оскільки предметом позову було визнання незаконним та скасування рішення Дрогобицької міської ради.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Дрогобицької міської ради Львівської області залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року та додаткове рішення цього ж суду від 02 вересня 2022 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, повно, всебічно та обґрунтовано встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення позову. Доводи апеляційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та правильність висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи
У серпні 2023 року ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення цього ж суду від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог у повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2021 року у справі № 1540/3952/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17, від 20 березня 2023 року у справі № 359/1871/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- проігнорували те, що у матеріалах цієї справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження порушення будь-яких прав, свобод і інтересів позивача оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради;
- не надали належної оцінки тому, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ від 26 червня 2017 року у справі № 442/4502/16-ц встановлено обставину виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі №2-773/1997 р., на яке посилається позивач;
- не врахували, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 17 березня 2015 року серії ЯА № 336972 позивач є власником земельної ділянки площею 0,0571 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 4610600000:01:009:0141, яка саме і розташована на АДРЕСА_1 та ним ще у 2005 році були узгоджені межі цієї земельної ділянки, зокрема із ОСОБА_5 ;
- не звернули увагу на те, що у договорі купівлі-продажу від 30 квітня 1991 року відсутня будь-яка вказівка на межі земельної ділянки, яка була закріплена за будинком АДРЕСА_1 , а тому дійшли помилкових висновків у частині того, що цим договором було встановлено, що розмір земельної ділянки позивача за південної та східної сторони, 14,5 м та 7,5 м відповідно, не відповідає фактичним обставинам справи;
- помилково вважали, що позивач має право на земельну ділянку 80,0 кв. м з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення ХХVІІ сесії 7-го скликання Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847, оскільки цим рішенням позивачу ОСОБА_1 лише надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, орієнтовною площею 80,0 кв. м, в натурі;
- проігнорували, що земельна ділянка площею 663,00 кв. м, кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, перебуває у користуванні відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- не врахували, що житловий будинок АДРЕСА_3 належить на праві спільної сумісної власності відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим державним нотаріусом Другої дрогобицької державної нотаріальної контори 22 березня 1983 року і зареєстрованим у реєстрі під № 2-866, та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 08 липня 2010 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Куртяк О. О. зареєстрованим в реєстрі за номером № 1460, тому відповідно до частини дев'ятої статті 55 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (в редакції станом на момент виготовлення технічної документації, 2016 рік) у відповідачів правових підстав для отримання дозволу органу місцевого самоврядування для розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку площею 0,663 га на АДРЕСА_3 не було;
- безпідставно взяли до уваги висновок земельно-технічної експертизи від 10 березня 2022 року № 1, виготовлений на замовлення позивача, оскільки він містить інформацію, яка не стосується предмета доказування у цій справі;
- проігнорували те, що будівництво спірних гаража та сараю відбулось ще до моменту набуття ОСОБА_1 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, АДРЕСА_3 (30 квітня 1991 року);
- дійшли помилкового висновку про стягнення із відповідачів витрат, пов'язаних із залученням експерта та проведенням судової експертизи.
Також у серпні 2023 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення цього ж суду від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог у повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2021 року у справі № 1540/3952/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17, від 20 березня 2023 року у справі № 359/1871/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 подібні до вже наведених вище доводів касаційної скарги ОСОБА_3 .
У вересні 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в яких зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційних скарг, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних рішень.
Також у вказаних документах заявник виклав клопотання про поновлення йому строку на подання відзивів, яке обґрунтував тим, що ухвалу Верховного Суду від 18 серпня 2023 року про відкриття касаційного провадження у цій справі він отримав лише 05 вересня 2023 року; його представником у судах першої та апеляційної інстанцій був адвокат Гирич О. В., який ознайомлений із всіма матеріалами та обставинами цієї справи і справи № 442/2172/21. У зв'язку з перебуванням його адвоката Гирича О. В. на лікуванні у період з 08 до 16 вересня 2023 року, відзиви не могли бути виготовлені у 10-ти денний строк, визначений вказаною ухвалою суду.
На підтвердження наведених обставин позивач надав суду роздруківку поштового пересилання та копії медичних висновків про непрацездатність ОСОБА_6 .
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Дослідивши наведені у клопотаннях ОСОБА_1 підстави та додані документи, Верховний Суд вважає, що строк на подання відзиву для цього заявника підлягає продовженню до 10-денного строку з моменту закінчення лікарняного листка його представника адвоката Гирича О. В.
У січні 2024 року Дрогобицька міська рада Львівської області засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення цього ж суду від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у справі № 442/2887/22.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколів автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 та 15 серпня 2023 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року передані на розгляд судді-доповідачу Білоконь О. В . Судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області матеріали справи № 442/2887/22; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У вересні 2023 року матеріали справи № 442/2887/22 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2024 року прийнято заяву Дрогобицької міської ради Львівської області про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення цього ж суду від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року.
22 січня 2024 року судді Верховного Суду: Білоконь О. В., Осіяном О. М., Сакара Н. Ю., заявили самовідвід із підстав, визначених пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2024 року заяви про самовідвід суддів Верховного Суду: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., задоволено. Відведено суддів Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакару Н. Ю. від участі у розгляді касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, касаційні скарги передано на повторний автоматизований розподіл.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 23 січня 2024 року № 390/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв'язку з постановленням Верховним Судом 22 січня 2024 року ухвали про самовідвід суддів Білоконь О. В., Осіяна О. М. та Сакари Н. Ю.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 січня 2024 року, справу № 442/2887/22 (касаційне провадження 61-11983св23) призначено судді-доповідачеві Синельникову Є. В. Судді, які входять до складу колегії: Луспеник Д. Д., Шипович В. В.
25 січня 2024 року суддями Верховного Суду: Синельниковим Є. В. та Шиповичем В. В. заявлено самовідвід із підстав, визначених пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2024 року заяви про самовідвід суддів Верховного Суду: Синельникова Є. В. та Шиповича В. В. задоволено. Відведено суддів Синельникова Є. В. та Шиповича В. В. від участі у розгляді касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року, додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у цій справі, касаційні скарги передано на повторний автоматизований розподіл.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 26 січня 2024 року № 152/0/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв'язку з постановленням Верховним Судом 25 січня 2024 року ухвали про самовідвід суддів Синельникова Є. В. та Шиповича В. В.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2024 року справу № 442/2887/22 (касаційне провадження 61-11983св23) передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2024 року справу № 442/2887/22 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що 22 березня 1991 року виконавчий комітет Дрогобицької міської Ради народних депутатів прийняв рішення № 101 «Про продаж будинків і квартир державного житлового фонду», у підпункті 2.1 пункт 2 якого вирішив продати ОСОБА_1 в особисту власність житловий будинок на АДРЕСА_1 , який складався з двох кімнат, житловою площею 32,9 кв. м, корисною площею 50,3 кв. м, з надвірними будівлями і спорудами, в якому він проживав і був основним квартиронаймачем. Пунктом 3 рішення встановлено норму земельної ділянки за вказаним житловим будинком - 600,0 кв. м.
На підставі цього рішення 30 квітня 1991 року між виконавчим комітетом Дрогобицької міської Ради народних депутатів в особі першого заступника голови міськвиконкому Петрушака Б. І. (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_1 купив житловий будинок, який складався з двох кімнат, житловою площею 32,9 кв. м, корисною площею 50,3 кв. м, з надвірними будівлями, за яким закріплено земельну ділянку площею 600,0 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 , який посвідчений старшим державним нотаріусом Другої дрогобицької державної нотаріальної контори Городничим М. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1-759.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (відповідач ОСОБА_3 набув право власності на 1/2 частини будинку в порядку спадкування за заповітом після смерті своєї баби ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ) є співвласниками сусіднього будинку - будинку АДРЕСА_3 .
Рішенням Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773/1997 р. повернуто земельну ділянку розміром 121,0 кв. м з користування власників будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , ОСОБА_2 в належне користування власнику будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , встановивши розміри земельної ділянки, закріпленої за будинком НОМЕР_2 з південної та східної сторони, межі якої проходять з будинковолодінням АДРЕСА_3 , відповідно: 14,5 м і 7,5 м, з північної сторони (річка Серет) - 25,1 м.
Цим рішенням суду, яке набрало законної сили і було звернуто до примусового виконання, підтверджено факт самовільного захоплення власниками будинковолодіння НОМЕР_1 частини земельної ділянки (площею 121,0 кв. м), належної до будинковолодіння НОМЕР_2 .
30 листопада 2008 року Дрогобицькою міською радою прийнято рішення № 709 «Про безоплатну передачу у спільну сумісну власність громадянам земельних ділянок», підпунктом 1.7 пункту 1 якого передано безоплатно у спільну сумісну власність ОСОБА_5 та ОСОБА_2 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, площею 685 кв. м, на АДРЕСА_3 .
Надалі до цього рішення Дрогобицької міської ради вносились зміни рішеннями від 19 листопада 2009 року № 985 та від 31 травня 2011 року № 216.
Так, зокрема, пунктом 2.1 рішення Дрогобицької міської ради від 31 травня 2011 року № 216 вирішено передати безоплатно у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 685 кв. м на АДРЕСА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 листопада 2018 року у справі № 442/2339/18, яке набрало законної сили, визнано протиправними та скасовано вказані вище рішення Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2008 року № 709 (підпункт 1.7 пункту 1), від 19 листопада 2009 року № 985 (підпункт 27.1 пункту 27) та від 31 травня 2011 року № 216 (пункт 2.1) «Про безоплатну передачу у спільну сумісну власність громадянам земельних ділянок» площею 685,0 кв. м. власникам будинку АДРЕСА_3 .
Визнаючи протиправними та скасовуючи вказані рішення Дрогобицької міської ради, суд виходив із встановленого рішенням Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773 факту про належність самовільно захопленої власниками будинковолодіння НОМЕР_1 частини земельної ділянки до будинковолодіння НОМЕР_2 та про повернення її за рішенням суду власнику будинковолодіння НОМЕР_2 ОСОБА_1 .
Як наслідок, рішеннями Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528, від 22 серпня 2017 року № 788 та від 27 лютого 2020 року № 2228 відмовлено у затвердженні матеріалів технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), в затвердженні матеріалів з виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та у затвердженні матеріалів з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 663,0 кв. м, з кадастровим номером 4610600000:01:009:0289.
Водночас підпунктом 1.8 пункту 1 рішення ХХVІІ сесії 7-го скликання Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)» позивачу ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 80,0 кв. м (площа земельної ділянки, яка залишилась неповернутою відповідачами на виконання рішення Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року), на АДРЕСА_1 .
Рішенням Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2018 року № 1501 у підпункті 1.8 пункту 1 рішення від 28 вересня 2017 року № 847 внесено зміни в частині цільового призначення земельної ділянки і зазначено, що ці 80,0 кв. м призначені для індивідуального садівництва.
Рішення Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 оскаржувалось відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому порядку, проте ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26 червня 2019 року провадження у справі № 813/878/18 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Дрогобицької міської ради, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення закрито.
Рішення Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2018 року № 1501 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не оскаржувалось, а отже, рішення Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 та від 20 грудня 2018 року №1501 наразі є чинними.
23 вересня 2021 року Дрогобицька міська рада прийняла рішення № 652 «Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельних ділянок», підпунктом 1.28 пункту 1 якого затверджено матеріали з виготовлення технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_3 , ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 663,0 кв. м, кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка).
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що рішення Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 є незаконним й таким, що порушує його права та інтереси.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із обґрунтованості позовних вимог та зазначив про те, що підпунктом 1.28 пункту 1 оспорюваного рішення Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 порушено права позивача на його земельну ділянку, законність права на яку вже неодноразово підтверджено судом в інших судових справах, рішення в яких набрали законної сили.
Із такими висновками судів Верховний Суд погодитись не може з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та їх правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна, визнається судом незаконним та скасовується.
Згідно з пунктами «а, б, в, г» статті 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.
Частиною п'ятою статті 115 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (статті 125, 126 ЗК України).
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).
У частині другій статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Згідно з частинами першою-третьою статті 158 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині першій статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/1279/17, від 20 березня 2018 року у справі № 910/1016/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 914/1521/17.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Щодо порушення прав позивача оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 березня 1991 року виконавчий комітет Дрогобицької міської ради народних депутатів прийняв рішення № 101 «Про продаж будинків і квартир державного житлового фонду», у підпункті 2.1 пункт 2 якого вирішив продати ОСОБА_1 в особисту власність житловий будинок на АДРЕСА_1 , який складався з двох кімнат, житловою площею 32,9 кв. м, корисною площею 50,3 кв. м, з надвірними будівлями і спорудами, в якому він проживав і був основним квартиронаймачем. Пунктом 3 рішення радою встановлено норму земельної ділянки за вказаним житловим будинком - 600,0 кв. м.
Після набуття позивачем права власності на вказаний житловий будинок (на підставі договору купівлі-продажу від 30 квітня 1991 року) та часткового виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773/1997 р., яким ОСОБА_9 повернуто земельну ділянку розміром 121 кв. м з користування власників будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , він отримав державний акт серії ЯА №336972 від 17 березня 2005 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0571 га, кадастровий номер 4610600000:00:009:0141, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за цією ж адресою.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що ОСОБА_1 є власником спірної земельної ділянки площею 80,0 кв. м, що підтверджено договором купівлі - продажу від 30 квітня 1991 року та рішенням Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773/1997 р., яке набрало законної сили, однак залишилося не виконаним у повному обсязі (виконано лише частково).
Верховний Суд вважає, що наведені висновки судів попередніх інстанцій не можуть вважатися обґрунтованими, так як матеріали цієї справи не містять достатніх і беззаперечних доказів того, що саме спірна земельна ділянка належить чи перебуває у користуванні позивача.
Так, рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів Львівської області від 22 березня 1991 року № 101 і договір купівлі-продажу від 30 квітня 1991 року не містять інформації щодо того чи виходить спірна земельна ділянка площею 80,0 кв. м до земельної ділянки, яка закріплена за житловим будинком АДРЕСА_1 .
Рішенням Дрогобицького міського суду Львівської області від 01 грудня 1997 року у справі № 2-773/1997 р. повернуто земельну ділянку розміром 121,0 кв. м з користування власників будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , ОСОБА_2 в належне користування власнику будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 , тобто право позивача на користування вказаною земельною ділянкою вже було захищене і підлягало відновленню шляхом виконання зазначеного рішення суду.
Наявні у справі докази свідчать, що з виконання цього судового рішення було відкрито виконавче провадження. 12 травня 1998 року судовим виконавцем Дрогобицького міського суду складено акт, в якому зазначено, що рішення суду виконано не повністю, виконання перенесено.
Водночас відповідно до листа Дрогобицького міського суду від 01 червня 1998 року № 13з-110 та листа Львівського обласного суду від 10 червня 1998 року № 4ц-316/98 рішення суду у цій справі виконано. Дані про те, що стягувачем оскаржувався документ судового виконавця, яким завершено виконавче провадження, відсутні (т.1 а. с 92-93.)
Крім того, актом державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції від 19 лютого 2019 року та постановою державного виконавця Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_3 від 22 лютого 2019 року з виконання виконавчого листа № 442/6950/16-ц підтверджується обставина припинення спору між сторонами, а також спростовується обставина належності спірної земельної ділянки позивачу (т.1 а. с 98-99).
Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що позивач є власником спірної земельної ділянки, яку самовільно зайняли відповідачі, і оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради порушуються його права, є необґрунтованим.
Схожих висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 442/2172/21 (провадження № 61-9448св23) про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою площею 80,0 кв. м.
Колегія суддів принагідно враховує, що оскільки позивач отримав державний акт серії ЯА № 336972 від 17 березня 2005 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0571 га, кадастровий номер 4610600000:00:009:0141, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на АДРЕСА_1 , то в процедурі набуття у власність вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 погодив її межі із суміжними власниками та землекористувачами (т.1 а. с 100).
Водночас Верховний Суд вважає безпідставними посилання судів попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях на той факт, що згідно з підпунктом 1.8.1 пункту 1 рішення XVII сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 28 вересня 2017 року № 847 ОСОБА_1 , надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 80,0 кв. м, на АДРЕСА_1 , як додатковий доказ прав позивача на спірну земельну ділянку, з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з частиною четвертою статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
За змістом частин шостої, сьомої та дев'ятої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності, розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Надалі відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
З аналізу наведених норм можна зробити висновок, що набуття особами права власності на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність або користування. Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не являється правовстановлюючим актом.
Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), на яку послалися заявники в касаційних скаргах.
Отже, отримання позивачем дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 80 кв. м, на АДРЕСА_1 , також не свідчить про право позивача на таку земельну ділянку.
Щодо прав відповідачів на спірну земельну ділянку
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Другої дрогобицької державної нотаріальної контори 22 березня 1989 року і зареєстрованого в реєстрі під № 2-866 (спадкова справа № 113/89), спадковим майном після смерті ОСОБА_10 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , є жилий будинок з господарськими прибудовами, що знаходиться на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 668 кв. м. На вказаній земельній ділянці розташовано: один жилий цегляний будинок, сарай, два гаражі, вбиральня, огорожа, замощення.
Згідно з вказаним свідоцтвом спадкоємцями ОСОБА_10 в рівних частках є ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (т.1 а. с. 107).
Відповідач ОСОБА_3 є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 08 липня 2010 року, зареєстрованим в реєстрі за № 1460 (спадкова справа № 01/2010).
Згідно з цим свідоцтвом до складу спадкового майна входить житловий будинок АДРЕСА_3 . До цього житлового будинку належать господарські будівлі та споруди, в тому числі сарай цегляний під літ. «В», гараж цегляний під літ. «Г», гараж цегляний під літ. «Д». (т.1 а. с. 108).
Вищенаведене свідчить про те, що будівництво спірних гаража та сараю відбулося на спірній земельній ділянці ще до моменту набуття позивачем у 1991 році права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та це спірне майно вже існувало на час укладення 30 квітня 1991 року між виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради народних депутатів Львівської області в особі першого заступника голови ОСОБА_8 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу.
Також варто врахувати, що оскільки чинне законодавство не встановлює обов'язку вводити в експлуатацію індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, тому гараж та сарай, які знаходяться на спірній земельній ділянці та якими користуються відповідачі, не є самочинним будівництвом.
Подібних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 442/2172/21 (провадження № 61-9448св23).
Отже, ОСОБА_2 і ОСОБА_5 (пізніше її правонаступник ОСОБА_3 ) правомірно користувалися і користуються спірною земельною ділянкою ще з 1983 року та мають законні сподівання на отримання такої земельної ділянки у власність.
Суди першої та апеляційної інстанцій на вказані обставини уваги також не звернули, не дослідили наявні у справі докази та дійшли помилкового висновку про задоволення позову.
Щодо необхідності отримання відповідачами дозволу на розробку технічної документації, яку затверджено оскаржуваним рішенням ради
Підставами для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зокрема вважав відсутність рішення Дрогобицької міської ради про надання відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дозволу на розробку технічної документації земельної ділянки площею 663,0 кв. м на АДРЕСА_3 (включно із спірною земельною ділянкою площею 80,0 кв. м), а також наявність чинних рішень Дрогобицької міської ради від 20 грудня 2016 року № 528 та від 22 серпня 2017 року про відмову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у наданні дозволу на розробку технічної документації.
Верховний Суд вважає такі висновки судів помилковими.
Законом, який визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування, є Закон України «Про землеустрій».
Частиною десятою статті 55 Закону України «Про землеустрій» (в редакції на час виготовлення відповідачами технічної документації, 2016 рік) визначено, що якщо на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачається здійснити передачу земельної ділянки державної чи комунальної власності у власність чи користування, на якій розташовано житловий будинок, право власності на який зареєстровано, така технічна документація розробляється на замовлення власника житлового будинку без надання дозволу Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України.
Наявні у справі докази свідчать про те, що житловий будинок НОМЕР_1 і його прибудови та господарські споруди на АДРЕСА_3 належать на праві власності відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Тому потреби для отримання будь-якого дозволу Дрогобицької міської ради Львівської області на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку площею 0,663 га, що на АДРЕСА_3 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідачів не було.
А рішення Дрогобицької міської ради від 23 вересня 2021 року № 652 «Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельних ділянок», яким затверджено матеріали з виготовлення технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_3 , ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 663,0 кв. м, кадастровий номер 4610600000:01:009:0289, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), є цілком законним і скасуванню не підлягає.
Таким чином, судами попередніх інстанцій неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не враховано висновки Верховного Суду щодо їх застосування, а тому їх висновок про задоволення позову є помилковим.
Наведені у касаційних скаргах підстави касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, знайшли своє часткове підтвердження.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, то Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій та постановлення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У зв'язку із скасуванням рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року і постанови Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року підлягає скасуванню також додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року.
Розподіл судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судових збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності, що підтверджується доданою до її касаційної скарги фотокопією довідки серії 218АВ № 020680 Міністерства охорони здоров'я України.
Тому вона звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Таким чином, оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, то сплачений ОСОБА_3 судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року у розмірі 1 488,00 грн, а також - за подання касаційної скарги у розмірі 1 986,00 грн, а всього 3 474,00 грн слід стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .
Також із ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений Дрогобицькою міською радою судовий збір за подання заяви про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 у розмірі 1 984,80 грн.
Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 (до якої приєдналась Дрогобицька міська рада Львівської області) та касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 серпня 2022 року та додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 вересня 2022 року, постанову Львівського апеляційного суду від 11 липня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Дрогобицької міської ради Львівської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення відмовити.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у вигляді судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 474 (три тисячі чотириста сімдесят чотири) грн 00 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дрогобицької міської ради судові витрати у вигляді судового збору за подання заяви про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 у розмірі 1 984 (одна тисяча дев'ятсот вісімдесят чотири) грн 80 коп.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець