Справа № 420/37175/23
29 травня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Лебедєвої Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - позивач) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.10.2023 року № 190-23, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , та неповнолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 12.12.2022 року позивач звернулася до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 18.10.2023 року № 190-23 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 25.12.2023 року позивач отримала повідомлення видане Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області № 204 від 30.10.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає Рішенням Державної міграційної служби України від 18.10.2023 року № 190-23 протиправним, а тому звернулася до суду з даною позовною заявою.
Доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного рішення, мотивовані наступним.
Позивач зазначає, що вона є громадянкою Таджикистану та за віросповіданням є мусульманкою-сунніткою. Позивач зазнавала цькувань, дискримінації та осуду через публічне носіння нею хіджабу в країні походження. Окрім цього, чоловік Позивачки відбував покарання в місцях позбавлення волі через сповідування ним ісламу. Позивач побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути піддана переслідуванням та ув'язненню через сповідування нею ісламу та носіння хіджабу в публічних місцях. Також в разі повернення в країну походження, позивач може стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Також, в обґрунтування позовних вимог позивач вказує посилання на відкриті джерела інформації про країну походження із відповідними посиланнями на електронні адреси, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 ІНФОРМАЦІЯ_6
Позивач вказує, що відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту, на думку позивача, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні. В повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутня інформація по країні походження з будь-якого джерела. Задля отримання об'єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел. Більш того, інформація по країні походження має бути надана авторитетними джерелами. Вказане, на думку позивача, свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи.
Позивач наполягає на тому, що її заява відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийнято.
З огляду на викладене, позивач вважає, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою від 03.01.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків шляхом подання до суду документів на підтвердження її зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання (перебування, знаходження); копію оскаржуваного рішення, або докази вжиття заходів, для отримання оскаржуваного рішення самостійно.
12.01.2024 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про усунення недоліків зазначених в ухвалі суду від 03.01.2024 року.
Ухвалою від 16.01.2024 року суд відкрив провадження в адміністративній справі та ухвалив розгляд справи №420/37175/23 здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання на 13.02.2024 року.
29.01.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи основною причиною виїзду за межі країни громадянської належності вказано переїзд чоловіка до України та дискримінацію мусульман через носіння хіджабу. Позивач повідомила, що в 2009 році її чоловіка було затримано представниками правоохоронних органів Таджикистану, ув'язнено на 7 років позбавлення волі по статтям кримінального кодексу (екстремізм та посягання на зміну влади). З огляду на вказані обставини, заявниця повідомила про ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов'язана з кримінальним минулим її чоловіка. Інших істотних елементів за матеріалами особової справи - не виявлено.
З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не змогла належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини її виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Також, відповідач зазначає, що проведеним аналізом наданої інформації позивачем можливо встановити, що з Таджикистану позивач вибула 07.12.2020 року, авіарейсом Душанбе (Таджикистан-Київ (Україна), транзитом через Стамбул (Туреччина). Державний кордон України перетнула 07.12.2020 року, офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу ДПС України «Аркан» встановлено факт перебування позивача в ЄС протягом 01 березня - 11 жовтня 2022 року (8 місяців): виїзду відбувся 01.03.2022 року через КПП «Краківець»; повернення до України відбулось 11.10.2022 року через КПП «Шегині». Під час опитування встановлено, що позивач потрапила автобусом до Польщі, куди прямувала з України, разом зі своїм чоловіком, зятем та дітьми: донькою Робією та сином Абдусаломом. Перебуваючи в Польщі, у м. Варшава до них приєднались два сина Аюбджон та Мухаммаджон. Приблизно через 3-4 дні очікування автобусу на вокзалі, родина вирушила до Німеччини, до м. Ессен, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022 року позивач та інші члени її родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після відбулось повернення до Польщі та в'їзд до України. 12.12.2022 року ОСОБА_1 звернулася до ДМС з заявою про надання міжнародного захисту.
Відповідач вказує, що позивач не скористалася законною можливістю оскарження рішення про відмову в наданні міжнародного захисту в компетентних інстанціях Німеччини, через що її було добровільно повернуто до Польщі. Заявниця та її родина вирішили не звертатися за статусом біженця або інших видів міжнародного захисту в Польщі, на власний розсуд вирішили повернутися до України. Таким чином заявниця перебувала в третій безпечній країні відповідно до міжнародного та чинного законодавства. Додатково встановлено, що позивач звернулася за міжнародним захистом в Україні вже після отримання відмови компетентних органів влади Німеччини.
З огляду на викладене, відповідач вважає, що відповідно до абз.7 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач потрапляє під категорію виключення, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Крім того, відповідач зазначає, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернулася із заявою про набуття міжнародного захисту лише 12.12.2022року, тобто більш ніж через 2 роки після першого приїзду до України та через 2 місяці після потрапляння на територію України з території ЄС.
На думку відповідача, звернення позивач із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Крім того, відповідач вказує, що виїзд шукача захисту з Таджикистану до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації, та зазначає, що відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності.
За матеріалами особової справи неможливо встановити ознаки, що передбачені п.13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». На це вказує наступне: - позивача дотримується традиційних канонів ісламу, належить (до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення в Таджикистані; - заявниця не займалася та не займається поширенням або розповсюдженням ісламської літератури, у тому числі під час перебування в Таджикистані або через Інтернет; - відповідно до тверджень заявниці у випадку повернення до Таджикистану по відношенню до неї не може бути застосовано смертної кари, вона не є суб'єктом кримінального переслідування; - заявниця та її рідні під час проживання в Таджикистані або закордоном не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень; - за матеріалами справи не виявлено фактів, що свідчать про виникнення особистої небезпеки для заявниці; - позивач відповідно до міжнародного права належить до категорії «трудових мігрантів», підтвердженням зазначеного є те, що особа перебуваючи в третій безпечній країні (Польща) за власним розсудом не виявила бажання набути міжнародний захист на території країн ЄС.
Також, відповідач вважає безпідставними посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у неї цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Таджикистану, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання. За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до неї серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загально поширеного насильства у разі повернення до Таджикистану.
Разом з відзивом до суду відповідачем було надано копії матеріалів особової справи позивача.
07.02.2024 року до Одеського окружного адміністративного суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача заперечує проти доводів відповідача та наполягає на задоволення позовних вимог позивача. Представник позивача зазначає, що відповідач не виконав обов'язків, покладених на нього Законом, не збирав належним чином та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах, підійшов до розгляду заяви позивача формально і упереджено, здійснив перекручування фактів, які були викладені позивачем під час проведених співбесід, залишив поза увагою ряд важливих тверджень.
В підготовче судове засідання, призначене на 13.02.2024 року, з'явилася позивач та її представник. Представник відповідача в судове засідання не з'явився про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та завчасно. Суд, ухвалою занесеною до протоколу судового засідання від 13.02.2024 року, відклав підготовче засідання на 20.03.2024 року.
В підготовче судове засідання, призначене на 20.03.2024 року, з'явилися позивач та її представник, представник відповідача.
Ухвалою від 20.03.2024 року суд закрив підготовче провадження та призначив справу № 420/37175/23 до судового розгляду на 17.04.2024 року.
Судове засідання призначене на 17.04.2024 року було перенесено на 01.05.2024 року у зв'язку із перебуванням судді на лікарняному.
В судове засідання, призначене на 01.05.2024 року, з'явилися представники сторін.
У вступному слові представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні з підстав, викладених у позові та відповіді на відзив.
Представник відповідача у вступному слові заперечувала проти заявлених позовних вимог у повному обсязі з підстав, викладених у відзиву на позовну заяву.
Суд в судовому засіданні з'ясував думку представників учасників справи щодо продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.
Суд ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання від 01.05.2024 року, клопотання представників учасників справи задовольнив та на підставі ч. 3 ст. 194 КАС України здійснив розгляд справи в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є громадянкою Республіки Таджикистан.
Позивач є матірю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 вибула з Таджикистану 07.12.2020 року, авіарейсом Душанбе (Таджикистан-Київ (Україна), транзитом через Стамбул (Туреччина), державний кордон України перетнула 07.12.2020 року, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль».
Відповідно до інформації з міжвідомчої бази ДПС України "Аркан" позивача в період з 01 березня 2022 року по 11 жовтня 2022 року перебувала на території ЄС: виїзду відбувся 01.03.2022 року через КПП «Краківець»; повернення до України відбулось 11.10.2022 року через КПП «Шегині», що також підтверджується штампами в паспорті позивача.
12.12.2022 року позивач звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав
12.12.2022 позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні № 013120, видану Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області з терміном дії до 12.01.2023 року, який продовжено до 26.06.2023 року, а потім до 26.12.2023 року. До вказаної довідки також внесено неповнолітніх дітей позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2
13.12.2022 року позивачу видано направлення до Управління Служби безпеки України в Одеській області для проведення додаткового опитування та перевірки відомостей, які можуть перешкоджати визнанню біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
15.12.2022 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області звернулося до Управління Служби безпеки України в Одеській області з запитом, в якому відповідно до ч. 6-8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» просило провести відповідні перевірки відносно громадянки Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , у тому числі на предмет встановлення справжності відомостей, отриманих від заявника, ідентифікації особи, належності документів до категорії фальшивих, а також виявлення підтверджуючих фактів, причин, підстав і обставини, що можуть вказувати на сумнівність отриманої інформації, за наявності якої заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.12.2022 року позивачка пройшла співбесіду в Управлінні Служби безпеки України в Одеській області.
26.12.2022 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача та її неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2
26.12.2022 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким вирішено здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу та її неповнолітнім дітям та підгодовувати запити до правоохоронних та державних структур.
Управління Служби безпеки України в Одеській області листом № 65/1/3/762 від 30.01.2023 року повідомило ГУ ДМС в Одеській області про те, що: «Надіслані в Управління СБУ в Одеській області матеріали відносно гр. Таджикистану на установчі дані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , який звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області із заявою про набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні розглянуті.
В ході опитування, вказана особа не повідомила конкретні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, що згідно п. 1 ч. 1 ст. 1 та абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону є умовою, за якої особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене та у відповідності з п. 6 ст. 9 Закону заперечуємо щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні.».
24.02.2023 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ «Щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
В порядку проведення процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з позивачем проведено анкетування від 14.12.2022 року та співбесіди від 15.12.2022 року, 30.03.2023 року, 05.04.2023 року, 10.04.2023 року, 21.08.2023 року та 25.08.2023 року.
За результатами розгляду заяви та особової справи громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до абзаців 5 та 7 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.09.2023 року.
В розділі «Загальний висновок по справі» висновку від 15.09.2023 року зазначено, що: «Клопотання особи не містить умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану.
Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в Таджикистані через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Окрім того, відповідно до абз.7 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заявниця потрапляє під категорію виключення через встановлення умов, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.».
18.10.2023 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 190-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до повідомлення Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 30.10.2023 року № 204 відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, а саме у зв'язку з наступним: подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація про причини виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи даний публічно-правовий спір, що виник між сторонами, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI :
біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини першої, другої, шостої та одинадцятої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення позивача до міграційної служби 12.12.2022 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало фактично те, що її чоловік переїхав до України та вказала про дискримінацію мусульман через носіння хіджабу.
Також, звернувшись за міжнародним захистом позивачка повідомила, що в 2009 році її чоловіка було затримано представниками правоохоронних органів Таджикістану, ув'язнено на 7 років позбавлення волі, а тому ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов'язана з кримінальним минулим її чоловіка.
З матеріалів особової справи та протоколів співбесід позивача, проведених в органах міграційної служби, вбачається наступне.
Так, позивач за національною належність відносить себе до узбеків, які становлять 13,9 відсотків населення Таджикістану.
Позивач та члени її родини ніколи не були членами політичних, військових або громадських організацій на території Таджикистану. Позивач ніколи не належала до відокремлених чи різноманітних соціальних, груп або родин, що були пов'язані зі специфічною життєдіяльністю в Таджикистані або за кордоном.
В матеріалах особової справи не виявлені елементи, що вказують на об'єктивні елементи побоювання позивача зазнати переслідування за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначене підтверджується заявницею особисто (арк. 4 протоколу співбесіди від 15.12.2022 року).
Позивач не мала обмежень вільно переміщування по території Таджикистану (арк. 3 протоколу співбесіди від 25.08.2023 року).
Суд звертає увагу, що позивач відносить себе до мусульман-сунітів традиційного Ісламу, які становлять релігійну більшість населення Таджикистану (арк. 1 анкети від 14.12.2022 року), та підтверджує обставину функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння, а саме мечетей (арк. 2 протоколу співбесіди від 21.08.2023року).
Суд зауважує, що даний тип релігійної течії не відноситься до заборонених у Таджикистані.
Конституцією Таджикистану передбачено право індивідуально чи спільно дотримуватися будь-якої релігії або не сповідувати жодної, а також існування можливості брати участь у релігійних звичаях і церемоніях.
Під час проведення співбесіди, позивачем повідомлено, що її рідні залишились проживати у Таджикистані, продовжують дотримуватися Ісламу та вказала, що ніяких проблем у них не було через сповідування Ісламу, їх ніхто через це не переслідував і не переслідує (арк. 2 протоколу від 21.08.2023 року).
Також, позивачем під час співбесіди повідомлено, що вона ніколи не належала до заборонених на території Таджикистану релігійних течій, ніколи не займалася розповсюдженням ісламської літератури та не займалася діяльністю, яка б могла потенційно привернути увагу правоохоронних структур (арк. 2 протоколу співбесіди від 21.08.2023 року).
Відповідно до тверджень позивача у випадку повернення де Таджикистану по відношенню до неї не може бути застосовано смертної кари, вона не є суб'єктом кримінального переслідування, крім того, позивач та її рідні під час проживання в Таджикистані або за кордоном не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень (арк. 3 співбесіди від 21.08.2023 року).
Водночас, позивач повідомляє про існування дискримінації на території Таджикистану, пов'язаної із певними обмеженнями щодо носіння хіджабу для жінок.
Відповідно до ІКП в Корані відсутні норми щодо носіння хіджабу. Так, елемент носіння хіджабу - належить до елементів мусульманських традицій і не є догмою релігії.
Інших обмежень під час сповідування релігії, окрім проблем із носінням хустки позивач не зазнавала (арк. 7 протоколу співбесіди від 10.04.2023 року).
З аналізу протоколів співбесід позивача, можна зробити висновок, що зауваження з приводу носіння хіджабу вона отримувала щонайменше з 2018 року.
Водночас суд зазначає, що з 11.02.2019 року по 30.04.2019 року позивач перебувала на території України, що підтверджується інформацією з базу ДПС України «Аркан», під час перебування в Україні за міжнародним захистом не зверталася та в подальшому повернулася до Таджикистану.
За твердженням позивачки, після повернення із України ніякої небезпеки для неї на території Таджикистану не виникало (арк. 3 протоколу співбесіди від 25.08.2023 року).
Щодо кримінального минулого чоловіка позивача як причини небажання повертатися до країни походження, суд зазначає наступне.
Відповідно до довідки серії ДТ 040411, чоловік позивача перебував у місцях позбавлення волі з 11.12.2010 року по 08.11.2014 року.
Як вбачається з матеріалів справи з моменту звільнення чоловіка позивача з місць позбавлення волі до 2018 року, позивач проживала разом з чоловіком на території Таджикистану.
В 2018 році чоловік позивача виїхав до України, та як зазначено позивачем, виїзд її чоловіка був пов'язаний з тим, що він ніде не міг знайти роботу, однак при цьому позивачем зазначено, що її чоловік працював не офіційно (арк. 3 протоколу співбесіди від 10.04.2023 року).
Позивачем не наведено належної аргументації та деталізації в чому саме полягає ймовірне існування дискримінації, що пов'язана з кримінальним минулим її чоловіка. Пояснення надані позивачем з цього питання суперечливі та непослідовні.
З огляду на викладене, суд вважає, що позивач не обґрунтувала та не вказала про підстави неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з Таджикистану вибула 07.12.2020 року, авіарейсом Душанбе (Таджикистан) -Київ (Україна), транзитом через Стамбул (Туреччина). Державний кордон України перетнула 07.12.2020 року, офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль».
Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу ДПС України «Аркан» встановлено факт перебування позивача в ЄС протягом 01 березня - 11 жовтня 2022 року (8 місяців): виїзду відбувся 01.03.2022 року через КПП «Краківець»; повернення до України відбулась 11.10.2022 року через КПП «Шегині».
Під час опитування встановлено, що позивач потрапила автобусом до Польщі, куди прямувала з України, разом зі своїм чоловіком, зятем та дітьми: донькою Робією та сином Абдусаломом. Перебуваючи в Польщі, у м. Варшава до них приєднались два сина Аюбджон та Мухаммаджон. Приблизно через 3-4 дні очікування автобусу на вокзалі, родина вирушила до Німеччини, до м. Ессен, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022 року позивач та інші члени її родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після відбулось повернення до Польщі та в'їзд до України.
Враховуючи викладе, суд зауважує, що не зважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 12.12.2022 року, тобто більше ніж через два роки після першого приїзду до України та через два місяці після потрапляння на територію України з території ЄС, чим не дотримано вимоги ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідно якої, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, Верховний Суд України в постанові від 16.02.2018 по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі № 815/1892/17 висловив правову позицію, згідно якої варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19, від 28 квітня 2020 року у справі №420/3757/19 та ін.
Крім того, суд зауважує, що перебуваючи в Німеччині заявниця та члени її родини звернулись із заявами сфери міжнародного захисту, отримали відмову. Однак, позивач не скористалася законною можливістю оскарження вказаного рішення в компетентних інстанціях Німеччини, через що її було добровільно повернуто до Польщі.
Також, позивач та її родина вирішили не звертатися за статусом біженця або інших видів міжнародного захисту в Польщі та на власний розсуд вирішили повернутися до України.
Підпунктом 22 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI визначено, що третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:
дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;
має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;
забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;
погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач перебувала в третій безпечній країні відповідно до міжнародного та чинного законодавства та звернулася за міжнародним захистом в Україні вже після отримання відмови компетентних органів влади Німеччини.
Враховуючи зазначене, відповідно до абз. 7 ч.1 ст. 6 Закону № 3671-VI позивач потрапляє під категорію виключення, оскільки не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Крім того, суд також звертає увагу на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17, від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1036/17, від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020 року у справі №807/64/16 та ін., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не зверталася за наданням притулку або за наданням статусу біженця.
Так, пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
На підставі викладеного суд враховує, що позивач не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення за результатами розгляду заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Також суд зазначає, що при розгляді заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу та доходить висновку, що факти, повідомлені позивачем, носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні, а тому не можуть бути визнані достатньою та обґрунтованою підставою для прийняття рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем належним чином проаналізовано всі подані позивачем відомості про її особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини шостої статті 8 Закону прийнято правомірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії”). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії”). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до основних засад адміністративного судочинства, вимог законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд вважає, що позовні вимоги не належать до задоволення.
Підстави для розподілу судових витрат в порядку, передбаченому ст. 139 КАС України, відсутні.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 18.10.2023 року № 190-23, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , та неповнолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 29.05.2024 року.
Суддя Г.В. Лебедєва