Справа № 420/9160/24
27 травня 2024 року Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Левчук О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 228-23 від 12.12.2023 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області є необґрунтованим та незаконним, оскільки приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення і стосується справи. При цьому, ДМС України не прийнято до уваги його реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Гвінеї. У разі повернення його життю та свободі буде загрожувати небезпека, що суперечить вимогам Конвенції. Позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні, він заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не виявлено компрометуючої інформації.
Представником відповідача Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач звернувся за міжнародним захистом через 19 років після потрапляння на територію України, що свідчить про його звернення не обумовлене потребою захисту, а пов'язане з бажанням власного перебування. Він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття захисту в контексті наявних у нього ознак, передбачених п. 1, 13 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Ним не надано жодні документальні докази власного ймовірного переслідування та не навів конкретних фактів або доказів, які б вказували на загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Після проведення аналізу особової справи відповідач дійшов висновку, що визначені елементи мають загальний характер, проте інформація щодо країни походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця. Таким чином, рішення ДМС України № 228-23 від 12.12.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Ухвалою суду від 27 березня 2024 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Гвінея, місце народження провінція Конакрі, м. Конакрі, національність - гвінеєць, за етнічною належністю «кісі», віросповідання - християнин-протестант.
Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження 26.11.2003 року, авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документу та оформленої візи.
15 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 41-42).
28 грудня 2022 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 142-154).
28 грудня 2022 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ № 255 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 156).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2023 року по справі № 420/422/23, яке набрало законної сили, визнано протиправним та скасовано наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №255 від 28.12.2022 року; зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 від 15.12.2022 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку, визначеному статтею 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, з урахуванням висновків суду.
25 вересня 2023 року на виконання рішення 30 червня 2023 року по справі № 420/422/23, яке набрало законної сили, ГУ ДМС в Одеській області прийнято висновок про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 180-181).
25 вересня 2023 року ГУ ДМС в Одеській області винесено наказ № 191 про здійснення оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 182).
08 листопада 2023 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 211-226).
12 грудня 2023 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 118-23, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Гвінея ОСОБА_1 (а.с. 228).
19 березня 2024 року ОСОБА_1 отримав повідомлення № 232 від 20.12.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 232).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами звернення за захистом зазначив, що не може повернутися до своєї країни, оскільки в 2021 році стався військовий переворот та країною керує етнічна група малінке. Колишній президент, який є його дядьком заарештований і його судять, тому всі його родичі опинились під загрозою, а його мама виїхала в сусідню країну. Тому він не може повернутися та не може кинути свого сина (а.с. 41-42).
Під час анкетування ОСОБА_1 вказав, що не бажає повертатися до Батьківщини через відсутність родичів та політичні проблеми, ймовірні проблеми через брата матері, рідного брата матері судять.
Під час співбесіди ОСОБА_1 зазначив, що обставини через які він не бажає повертатися до Гвінеї виникли на початку 2021 року, а саме народження дитини.
Також, під час анкетування зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної політичної чи соціальної групи, не зазнавав жодного фізичного насилля пов'язаного з расовою, етнічною, національною належністю, не зазнавав особисто жодних проблем або погроз життю.
Також, під час співбесіди 28.12.2022 року, 02.10.2023 року ОСОБА_1 вказав, що не зазнавав погроз на Батьківщині та не отримував погроз від влади Гвінеї на території України, влада Гвінеї не здійснювала будь-які проблеми або погрози йому або членам сім'ї, у родичів, які проживають на території Гвінеї особисто не виникало жодних проблем, в тому числі через двоюрідного брата, якого судять.
При цьому, ані під час звернення із заявою про отримання захисту, ані під час анкетування, ані під час співбесіди позивач не повідомляв про погрози йому та членам сім'ї, як і не зазначив про їх переховування чи переслідування.
Позивач ані під час звернення за захистом, ані під час звернення до суду не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози у зв'язку з арештом дядька. Його побоювання ґрунтуються лише на власних здогадках. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Також, з матеріалів справи вбачається, що під час співбесід ОСОБА_1 зазначив, що не мав жодних проблем з виїздом за межі країни громадянської належності, як і не мав проблем на території України.
Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 вибув з країни походження 26.11.2003 року, авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документу та оформленої візи.
Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.
З аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_1 не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
Під час анкетування ОСОБА_1 вказав, що хоче отримати легалізацію, статус необхідних через те, що він не може повернутися на Батьківщину, тут він проживає тривалий час, ту проживає дитина, він працевлаштований та хоче вести побут в подальшому.
Під час співбесід 28.12.2022 року на питання «з якою метою Ви звертаєтесь за міжнародним захистом» позивач відповів «легалізація в України та захист влади України від його держави». Під час співбесіди 02.10.2023 року на питання «ваше звернення до ДМС пов'язане із подальшою легалізацією в України» відповів «так, для легалізації в Україні».
Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
Заявлена позивачем інформація стосовно щодо країни походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за родинними зв'язками з колишнім президентом Гвінеї, який як зазначив позивач є його дядьком. Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в країні походження особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, він не зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної групи.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в 2017 році ОСОБА_1 безперешкодно отримав паспорт Республіки Гвінея.
Під час співбесіди позивач вказав, що у нього не виникало проблем під час продовження терміну дії паспортного документа та в подальшому він планує користуватися захистом своєї країни, що свідчить про те, що він вільно користується захистом країни своєї громадянської приналежності, а також те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, він користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно приймає захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1 прибув до України у 2003 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 15.12.2022 року.
Таким чином, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території до 15.12.2022 року ОСОБА_1 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
При цьому, вищевикладене свідчить, що позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України”.
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення від 12.12.2023 року № 232 відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
В постанові від 28 листопада 2019 року по справі №420/133/19 Верховний Суд вказав, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
В постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.
За таких підстав, з огляду на вищевикладене, суд приходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
З матеріалів справи слідує, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Гвінея жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, матеріали особової справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 228-23 від 12.12.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 132, 139, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -
Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 228-23 від 12.12.2023 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.
Суддя О.А. Левчук
.