28 травня 2024 року м. Київ № 320/7253/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Панової Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до
ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправним та скасувати рішення,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 (військової частини НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати прийняте ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо ОСОБА_1 рішення від 14.03.2023 року про відмову в перетині державного кордону громадянину України, який досяг 16-річного віку.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що під час перетину державного кордону України 14.03.2023 року у пункті пропуску «Шегині», відповідачем було безпідставно відмовлено позивачу в перетині державного кордону на виїзд з України. Позивач вважає, що рішення про відмови, прийняте відповідачем, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки він має право на перетин державного кордону України як чоловік, який самостійно виховує дитину віком до 18 років та не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Ухвалою суду від 30.03.2023 відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що надані позивачем при перетині кордону документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України, прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, внаслідок чого оскаржуване рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є правомірним. Просить відмовити в задоволенні позову.
Позивач подав до суду заперечення на відзив відповідача, в якому вказує, що у відзиві відповідачем не наведено обґрунтування правомірності прийнятого ним рішення; зазначає, що в оскаржуваному рішенні не зазначено які саме документи повинен був надати, але не надав під час перетину державного кордону позивач. Позивач вважає, що оскаржуване рішення не містить об'єктивних причин, не може бути законним та підлягає скасуванню, оскільки позивачем надано вичерпний перелік всіх необхідних документів.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є громадянином України та наділений адміністративною процесуальною дієздатністю, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданим 12.04.2018, орган, що видав: 8079.
Позивач 14.03.2023 року прибув до пункту пропуску «Шегині» з метою здійснити перетин державного кордону на виїзд з України. На підтвердження правомірності такого перетину відповідачу були надані: паспорт громадянина України для виїзду за кордон та документи, що підтверджують факт самостійного виховання дитини до 18 років, зокрема свідоцтво про народження дитини, рішення Оболонського районного суду м. Києві від 08.04.2020 у справі № 756/15350/19, розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 70 від 31.01.2020 про визначення місця проживання дитини, нотаріально посвідчений договір від 29.01.2020, яким визначено місце проживання дитини за адресою реєстрації батька.
Рішеннями від 14.03.2024 відповідачем було відмовлено ОСОБА_1 в перетині державного кордону. В обґрунтування, відповідач зазначив, що позивачем не було надано на паспортний контроль відповідних документів, які б надавали право на перетин кордону на виїзд з України.
Не погоджуючись з даним рішенням, позивач звернувся із позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України "Про прикордонний контроль" № 1710-VI від 05.11.2009 (далі - Закон № 1710-VI).
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону № 1710-VI прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Згідно положень частини 3 статті 6 Закону №1710-VI пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.
Частинами 1, 3 статті 14 Закону № 1710-VI визначено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
Відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Статтею 64 Конституції України визначено, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Зокрема, не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Звідси, право особи на пересування та право вільно залишати територію України, передбачене статтею 33 Конституції України може бути обмежено в умовах воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05:30 год 24.02.2022 строком на 30 діб.
У подальшому, Указом Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 18.04.2022 № 259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 17.05.2022 № 341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 12.08.2022 № 573/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 07.11.2022 № 757/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 06.02.2023 № 58/2023 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб.
Окрім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державній прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Так, статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) (далі Закон №3543-ХІІ) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно - рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Пунктами 2 та 12 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Відповідно до абзацу 13 пункту 2-3 Правил № 57 виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Державна прикордонна служба України дозволить перетин державного кордону.
При цьому, в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Пунктом 2-6 Правил № 57 передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Отже, нормою пункту 2-6 Правил № 57 право на перетин державного кордону поширено окрім осіб перелік яких прямо передбачено пунктами 2-1 та 2-2 цих Правил і на інших осіб, які є військовозобов'язаними однак не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно частини першої статті 23 Закону № 3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, у тому числі жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Відтак, Законом № 3543-XII визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову у разі перетину кордону необхідно надати підтверджуючі документи.
Суд зазначає, що станом на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, відтак, конституційне право громадян України на вільне залишання території України обмежувалось законодавством.
Як встановлено судом, позивач на підтвердження права на перетин кордону надав представнику прикордонної служби наступні документи:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 (закордонний паспорт);
- свідоцтво про народження сина - ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 ,
- рішення Оболонського районного суду м. Києві від 08.04.2020 у справі № 756/15350/19 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
- розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 70 від 31.01.2020, яким визначено місце проживання ОСОБА_2 з батьком;
- нотаріально посвідчений договір від 29.01.2022 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про місце проживання дитини;
- довідка № 11297274 від 23.12.2019 про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою батька.
Проаналізувавши вказані документи суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1, 2 статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно положень частин 2, 3 статті 157 Сімейного кодексу України, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до пункту четвертого статті 157 Сімейного кодексу України, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Разом з тим, матеріали справи містять нотаріально посвідчений договір від 29.01.2022 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яким закріплено місце проживання дитини - ОСОБА_2 , та врегульований порядок здійснення батьківських прав між батьками. Зокрема, як вбачається зі змісту договору, мати має право зустрічатися та без перешкод спілкуватися з дитиною, має право брати дитину за місцем свого проживання у понеділок, вівторок та суботу, якщо інші дні не погоджені батьками. Відповідно до пункту 3.2, мати взяла на себе зобов'язання брати участь у вихованні, матеріально забезпеченні та духовному розвитку, незалежно від стосунків із батьком.
Таким чином, враховуючи викладене, суд констатує, що розірвання шлюбу та визначене місце проживання малолітньої дитини жодним чином не підтверджує факту самостійності виховання дитини одним із батьків, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (частина 1 статті 14, частина 1 статті 15 Сімейного кодексу України).
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 13.06.2018 за результатами розгляду справи №822/2446/17, відповідно до якої, розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини.
Відтак, суд дійшов висновку, що позивачем під час здійснення перетину кордону не було надано представнику прикордонної служби документів, які б свідчили про встановлення певного юридичного факту (свідоцтва про смерть) чи рішення суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), які підтверджують те, що права та обов'язки у даному випадку матері щодо дитини є припиненими і свідчать про те, що позивач здійснює самостійне виховання дитини віком до 18 років.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 380/13218/22 від 22.03.2023 та у справі № 300/2276/23 від 21.12.2023.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення від 14.03.2023 про відмову позивачу у перетині державного кордону, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Окрім того, суд зазначає, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому при пред'явлені позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України за наявності на те законних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із нормами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень довів у повному об'ємі правомірність своїх дій.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, внаслідок чого, в задоволенні позову слід відмовити.
З огляду на висновок суду про відмову у задоволенні позову, підстав для розподілу судових витрат, відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не вбачає.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.