22 травня 2024 року
м. Київ
справа № 755/4741/23
провадження № 61-6497ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу та поділ спільного майна,
У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_1 , в якому просив:
- встановити факт спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім'єю без шлюбу з жовтня 2010 року до вересня 2022 року;
- визнати за ним право власності на частину квартири
АДРЕСА_1 в порядку поділу спільного майна та зареєструвати за ним право власності на вказану частину квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 21 грудня 2023 року
у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт підтвердження його проживання однією сім'єю з відповідачкою без шлюбу у зазначений період, ведення ними спільного господарства, наявності в них спільного бюджету, спільних витрат, на час придбання спірного майна (квартири) та придбання цього майна за спільні кошти. Таким чином, за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без шлюбу, немає й підстав, передбачених статтею 74 СК України вважати майно (квартиру) таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, у зв'язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Київський апеляційний суд постановою від 02 квітня 2024 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнив частково.
Встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу з жовтня 2010 року до вересня 2022 року.
Визнав у порядку поділу спільного майна за ОСОБА_2 право власності на частину квартири
АДРЕСА_1 .
Визнав у порядку поділу спільного майна за ОСОБА_1 право власності
на частину квартири
АДРЕСА_1 .
В задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач довів належними та допустимими доказами факт спільного проживання з відповідачкою, тому підлягають задоволенню вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які не перебувають у шлюбі між собою, з жовтня 2010 року до вересня 2022 року. Разом з тим, спірне нерухоме майно було набуте під час спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а відтак підлягає поділу на підставі
статті 74 СК України.
У касаційній скарзі, поданій у травні 2024 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявниця посилається:
- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);
- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дослідив та не врахував те, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана позивачкою за особисті грошові кошти.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Апеляційний суд установив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі не перебували.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 , про що зроблено відповідний актовий запис про народження від 04 серпня 2011 року № 20191.
30 листопада 2020 року між AT «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Фінансовий резерв» від імені, в інтересах та за рахунок якого на підставі договору про управління активами корпоративного інвестиційного фонду від 26 червня 2020 року № 5/2020т діє ТОВ «Компанія з управління активами «Фарлонг», та ОСОБА_1 укладений попередній договір № 301120/ФР8/39, відповідно до умов якого предметом договору є укладання сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Згідно з додатком № 1 до попереднього договору від 30 листопада 2020 року
№ 301120/ФР8/39 вартість квартири становила 1 100 000 грн.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, на підставі договору купівлі-продажу
від 01 лютого 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Могильницькою О. А. та зареєстрованого
в реєстрі за № 165, за ОСОБА_1 зареєстрована квартира
АДРЕСА_1 , загальною площею
58,2 кв. м, житловою площею 28,3 кв. м.
У судовому засіданні були допитані свідки.
Отже, предметом позовних вимог в даній справі є матеріально-правові вимоги позивача про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу та поділ майна подружжя.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 як на підставу свої порушених прав послався на те, що з жовтня 2010 року до вересня 2022 року він перебував з відповідачкою у фактичних шлюбних відносинах та проживав спільно однією сім'єю, але вони не перебували у шлюбі між собою, вважали один одного подружжям, вели спільний побут, мали спільний сімейний бюджет, разом несли спільні витрати на утримання їхньої родини, спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а відтак підлягає поділу, виходячи із рівності часток подружжя.
Відповідачка не заперечувала факт проживання з позивачем у одному житловому приміщенні, спільне проведення дозвілля тощо.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня
1999 року № 5-рп/99).
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.
Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу.
Отже, законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.
Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім'єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження
№ 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
СК України не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду під час їх оцінки. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які підтверджують наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження
№ 61-18522св18) Верховний Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах
від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16 (провадження
№ 61-21748св18) та від 07 грудня 2020 року у справі № 295/14208/18-ц (провадження № 61-12879св20), належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбута ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний су виходив з того, що позивач довів належними та допустимими доказами на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог в частині встановлення факту проживання
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу у визначений період.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу.
Щодо позовних вимог про поділ майна подружжя
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною третьою статті 61 СК України передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про поділ майна подружжя та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі
№ 531/295/19 (провадження № 61-3071св21)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі
№ 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання.
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України
від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
Апеляційний суд установив, що 30 листопада 2020 року між AT «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Фінансовий резерв» від імені, в інтересах та за рахунок якого на підставі договору про управління активами корпоративного інвестиційного фонду
від 26 червня 2020 року № 5/2020т діє ТОВ «Компанія з управління активами «Фарлонг», та ОСОБА_1 укладений попередній договір № 301120/ФР8/39, відповідно до умов якого предметом договору є укладання сторонами в майбутньому договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Згідно з додатком № 1 до попереднього договору від 30 листопада 2020 року № 301120/ФР8/39 вартість квартири становила 1 100 000 грн.
У подальшому, 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 уклала договір
купівлі-продажу, на підставі якого набула у власність квартиру
АДРЕСА_1 .
Придбання ОСОБА_1 спірної квартири мало місце під час проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 .
Заперечуючи проти поділу зазначеної вище квартири, ОСОБА_1 зазначала, що оплата за вказане нерухоме майно була здійснена за рахунок її власних грошових коштів, отриманих від продажу іншого належного їй нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , в корпусі 10 у Житловому комплексі « ІНФОРМАЦІЯ_2 », яка була її особистою власністю, оскільки придбана за кошти від продажу іншої квартири АДРЕСА_3 , яка належала їй разом з її матір'ю ОСОБА_4 та рідною сестрою ОСОБА_5 .
На момент придбання квартири АДРЕСА_2 , в корпусі 10 у Житловому комплексі « ІНФОРМАЦІЯ_2 », ОСОБА_1 вже проживала разом з ОСОБА_2 і у них була спільна дитина. Відтак, відсутні підстави вважати, що вказану квартиру ОСОБА_1 придбала під час спільного проживання з позивачем, але за особисті кошти.
Також апеляційний суд установив, що відповідачка не довела належними та допустимими доказами, що в період проживання однією сім'єю без шлюбу з ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_1 була придбана за її особисті кошти, а отже, вказана квартира придбана ОСОБА_1 за спільні кошти з позивачем.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя квартири АДРЕСА_1 та її поділу в рівних частках між сторонами.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі
№ 490/4949/17 (провадження № 61-46210св18), від 23 вересня 2021 року
№ 204/6931/20 (провадження № 61-13801св21), від 30 червня 2022 року
у справі № 694/1540/20 (провадження № 61-1904св22), від 18 жовтня
2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23).
У постановах від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження
№ 61-46210св18) та від 23 вересня 2021 року № 204/6931/20 (провадження
№ 61-13801св21) Верховний Суд зазначив, що «встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю».
У постанові від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20 (провадження
№ 61-1904св22) Верховний Суд вказав, що «факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може достовірно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю».
У постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23) Верховний Суд зазначив, що «показання свідків та спільні світлини самі по собі не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу».
Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження № 61-46210св18), від 23 вересня 2021 року № 204/6931/20 (провадження № 61-13801св21), від 30 червня 2022 року у справі
№ 694/1540/20 (провадження № 61-1904св22), від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23), колегія суддів відхиляє, оскільки у цьому випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень СК України у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 1 частини третьої
статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
Доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову
у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується
у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження не підлягає окремому розгляду клопотання заявниці про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу та поділ спільного майна, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявниці.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк