вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"22" травня 2024 р. Справа№ 910/13345/23
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів: Шапрана В.В.
Буравльова С.І.
секретар судового засідання - Прокопенко О.В.
учасники справи:
від ТОВ "Засоби промислового захисту": Мінченко Я.В.
від ТОВ "Головна мануфактура": Мартиненко А.В.
від ТОВ «Смарт Фабрікс»: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура"
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 (повний текст рішення складено та підписано 29.01.2024)
у справі №910/13345/23 (суддя Привалов А.І.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура"
про стягнення 499 344, 19 грн,
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура"
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту";
2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс»
про визнання недійсним договору
До Господарського суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту" з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" про стягнення заборгованості в розмірі 499 344, 19 грн, з яких: 313 715, 28 грн основного боргу, 30 556, 05 грн 3% річних, 155 072, 86 грн інфляційних втрат.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" подало зустрічний позов про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 14-08/1/23 від 14.08.2023.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 у справі №910/13345/23 первісний позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту" заборгованість у розмірі 313 715 грн 28 коп., 3% річних - 30 556 грн 05 коп., втрати від інфляції - 154 995 грн 47 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 5991 грн 20 коп. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.
Рішення обґрунтовано тим, що судом було установлено, що обов'язок відповідача по оплаті отриманого, на підставі видаткових накладних №167 від 30.04.2020 і №227 від 26.05.2020, товару на загальну суму 313 715,28 грн на момент розгляду даної справи настав. Проте, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, відповідно до статей 76 - 79 Господарського процесуального кодексу України, на підтвердження сплати відповідачем грошових коштів Товариству з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту", яке набуло право вимоги на підставі Договору про відступлення права вимоги № 14-08/1/23 від 14.08.2023, у розмірі 313 715 грн 28 коп. Крім того, дослідивши зміст спірного договору, суд прийшов до висновку, що він містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом: предмет, строки та порядок виконання зобов'язань, обсяг прав, що переходять Новому кредитору, що узгоджується з вимогами Цивільного кодексу України. У подальшому зазначений договір був скріплений підписами повноважених осіб і печатками підприємств. Отже, на час укладення спірного правочину сторони досягли взаємної згоди щодо усіх його істотних умов, які передбачені нормами цивільного законодавства. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту" та Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 14-08/1/23 від 14.08.2023 є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" подало апеляційну скаргу, в якій просить прийняти апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" на рішення Господарського суду міста Києва по справі №910/13345/23 від 18.01.2024 та відкрити апеляційне провадження по справі; скасувати рішення Господарського суду міста Києва по справі №910/13345/23 від 18.01.2024 повністю і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" про стягнення заборгованості в розмірі 499 344, 19 грн, з яких: 313 715, 28 грн - основного боргу, 30 556, 05 грн - 3% річних, 155 072, 86 грн - інфляційних втрат відмовити повністю; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Апеляційна скарга зокрема обґрунтована тим, що на думку апелянта місцевим господарським судом необґрунтовано було задоволено первісні позовні вимоги та відмовлено у задоволенні зустрічного позову. Зокрема апелянт стверджує, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням вимог ст. 45 ГПК України без встановлення належного позивача, оскільки: (1) ТОВ «Засоби промислового захисту», не будучи фінансовою установою, не могло набути право вимоги за договором, який за своєю природою є факторингом; (2) укладений між ТОВ «Смарт Фабрікс» та ТОВ «Засоби промислового захисту» договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу, бо ТОВ «Смарт Фабрікс» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ТОВ «Головна Мануфактура» (боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 313 715, 28 грн, ТОВ «Засоби промислового захисту», в свою чергу, укладаючи вказаний договір набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, оскільки було отримано не лише суму боргу, а й реалізовано права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, у формі інфляційних та 3% річних, що відповідно до висновків ВП ВС у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16 свідчить про ознаки факторингу.
Також апелянт стверджує, що з урахуванням того, що вимога №17-08/5/23 від 17.08.2023 була пред'явлена кредитором, то розрахунок санкції за прострочення виконання зобов'язання повинен починатися після спливу семиденного строку з дня пред'явлення вимоги, тобто з 25.08.2023. Однак, як видно з матеріалів справи, позивач за первісним позовом звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості 23.08.2023, тобто за два дні до спливу строку виконання зобов'язання. У зв'язку із цим, як розрахунок 3% річних та інфляційних втрат здійснений позивачем за первісним позовом, так і розрахунок 3% річних та інфляційних втрат здійснений судом є неправильним, а отже і стягненні з Апелянта нараховані за ними суми 3% річних та інфляційних втрат стягнуті без достатніх правових підстав.
Представником позивача через систему «Електронний суд» було подано письмовий відзив на апеляційну скаргу у якому він просив суд рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з огляду на її безпідставність та необґрунтованість.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 відкрито апеляційне провадження у справі №910/13345/23 та призначено справу до розгляду на 25.03.2024.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 відкладено розгляду справи на 24.04.2024.
У судовому засіданні 24.04.2024 оголошена перерва до 22.05.2024.
22.03.2024 представником апелянта через систему «Електронний суд» було подано клопотання про зупинення провадження у справі у якому просив суд зупинити провадження у справі №910/13345/23 за первісним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Засоби Промислового Захисту» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Головна Мануфактура» про стягнення заборгованості до набрання законної сили остаточним судовим рішенням по справі №914/576/24.
Обґрунтовуючи необхідність зупинення провадження у справі заявник посилається на наступне.
До Господарського суду Львівської області було подано позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Швейне об'єднання «Робочий Стіль» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.03.2024 відкрито провадження у справі №914/576/24 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. За твердженням заявника, вирішення питання про дійсність договору відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 об'єктивно унеможливлює подальший розгляд справи №910/13345/23. Так, саме на підставі цього договору до ТОВ «Засоби промислового захисту» Документ сформований в системі «Електронний суд» 22.03.2024 перейшло право вимоги за видатковими. Тобто саме на підставі цього договору у ТОВ «Засоби промислового захисту» звернулося до суду. В той же час, стверджує заявник, у випадку визнання судом недійсності даного правочину будуть застосовані передбачені ч.1 ст.216 ЦК України наслідки недійсності правочину - реституція, що в свою чергу означатиме, що право вимоги до ТОВ «Засоби промислового захисту» не перейде.
02.04.2024 представником апелянта через систему «Електронний суд» було подано клопотання про зупинення провадження у справі у якому просить суд зупинити провадження по справі №910/13345/23 за первісним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Засоби Промислового Захисту» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Головна Мануфактура» про стягнення заборгованості до набрання законної сили остаточним судовим рішенням по справі №914/576/24.
Обґрунтовуючи необхідність зупинення провадження у справі заявник посилається на те, що ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.03.2024 відкрито провадження у справі №914/576/24 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. Заявник наголошує, що вирішення питання про дійсність договору відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 об'єктивно унеможливлює подальший розгляд справи №910/13345/23. Так, саме на підставі цього договору до ТОВ «Засоби промислового захисту» перейшло право вимоги за видатковими. Заявник стверджує, що саме на підставі цього договору у ТОВ «Засоби промислового захисту» звернулося до суду. В той же час, у випадку визнання судом недійсності даного правочину будуть застосовані передбачені ч.1 ст.216 ЦК України наслідки недійсності правочину - реституція, що в свою чергу означатиме, що право вимоги до ТОВ «Засоби промислового захисту» не перейде.
Розглянувши вказані клопотання, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для зупинення провадження у справі. При цьому судом враховується наступне.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.
Під неможливістю розгляду цієї справи слід розуміти неможливість для господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі.
Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, що не можуть бути з'ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено.
Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з'ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду цієї справи.
Колегія суддів наголошує, що посилаючись на те, що за наслідком розгляду справи №914/576/24 буде установлена чи спростована дійсність договору про відступлення права вимоги від 14.08.2023, апелянт не довів суду наявності обставин, що унеможливлюють самостійне дослідження судом апеляційної інстанції наданих сторонами доказів під час розгляду цієї справи та встановлення відповідних обставин (фактів), на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Суд відзначає, що стаття 86 ГПК містить положення про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судова колегія відзначає також необхідність дотримання введеного у ГПК України стандарту доказування "вірогідність доказів", закріпленого статтею 79.
Вказана норма передбачає, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Такий стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач, тобто необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Колегія суддів відзначає, що розглядаючи позовні вимоги у цій справі, суд у будь-якому випадку зобов'язаний дослідити докази, оцінити їх та вирішити спір за їх наявності. Адже розгляд справи № №914/576/24 не є перешкодою для перевірки суттєвих обставин, які встановлені судом першої інстанції у цій справі під час її перегляду в апеляційному порядку, і обставини цієї справи надають можливість вирішити спір незалежно від розгляду справи № 914/576/24.
Аналогічна правова позиція з приводу зупинення провадження у справі викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів КГС від 14.05.2024 у справі № 915/767/21.
До того ж Верховний Суд у постанові від 03.04.2019 у справі № 909/621/17 звернув увагу на те, що: "Необґрунтоване зупинення провадження у даній справі призводить до затягування строків розгляду справи і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, що покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку".
Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених чинним процесуальним законодавством підстав для зупинення провадження у даній справі та для задоволення відповідних клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура".
Водночас, колегія суддів наголошує, що у випадку подальшого визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 14.08.2023 в межах справи №914/576/24, сторони не позбавлені права у установленому процесуальним законодавством порядку звернутись з відповідною заявою до суду про перегляд винесених судових рішень за нововиявленими обставинами за правилами, встановленими статтею 320 ГПК.
26.03.2024 представником апелянта через систему «Електронний суд» було подано клопотання про витребування доказів у якому заявник просить апеляційний суд витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс» копію матеріалів податкової звітності щодо відображення податкового кредиту за податковими накладними №9209785319, №9209785084 та №9297557460, а також витребувати у Державної податкової служби України інформацію щодо податкової звітності Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс» щодо відображення податкового кредиту за податковими накладними №9209785319, №9209785084 та №9297557460.
02.04.2024 представником апелянта через систему «Електронний суд» було подано клопотання про витребування доказів у якому заявник просить апеляційний суд витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс» копію матеріалів податкової звітності щодо відображення податкового кредиту за податковими накладними №9022484336 та №9411006882, а також витребувати у Державної податкової служби України інформацію щодо податкової звітності Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Фабрікс» щодо відображення податкового кредиту за податковими накладними №9022484336 та №9411006882.
Розглянувши вказані клопотання, заслухавши доводи представників апелянта, думку представників сторін, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав їх задоволення. При цьому судом враховується наступне.
Відповідно до приписів частин 1 та 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як: "винятковість випадку" та "причини, що об'єктивно не залежать від особи", і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою).
Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями установленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
При цьому за імперативним приписом частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Судова колегія відзначає, що апелянтом, при зверненні до суду із відповідним клопотанням, не доведено суду апеляційної інстанції наявність об'єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне подання відповідних доказів до суду першої інстанції. Колегія суддів наголошує на відсутності таких критеріїв як "винятковість випадку" та "причини, що об'єктивно не залежать від особи" для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів.
З огляду на вищевикладене, судова колегія дійшла до висновку про відмову у задоволенні клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" про витребування доказів.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом установлено, що ТОВ «Смарт Фабрікс» поставило ТОВ "Головна мануфактура" товар "Футболка" у кількості 1609 штук, загальною вартістю 80 321,28 грн, що підтверджується видатковою накладною №167 від 30.04.2020, а також здійснено поставку товару "Халат білий жіночий" у кількості 820 штук, "Халат темний жіночий" у кількості 218 штук, загальною вартістю 233 394,00 грн, що підтверджується видатковою накладною №227 від 26.05.2020.
Вказані видаткові накладні підписані представниками сторін та скріплені печатками юридичних осіб.
Відповідно до ст.712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не установлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 ст.662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
На виконання вимог ст. 201 Податкового кодексу України, ТОВ «Смарт Фабрікс» відносно поставки товару ТОВ "Головна мануфактура" було складено та подано на реєстрацію податкову накладну №22 на загальну суму 80321,28 грн (в тому числі ПДВ 20% - 13386,88 грн), що підтверджується квитанцією №1 від 15.05.2020. Реєстраційний номер документа: 9108300738. А також, складено та подано на реєстрацію податкову накладну №51 на загальну суму 233394,00 грн (в тому числі ПДВ 20% - 38899,00 грн), що підтверджується квитанцією №1 від 15.06.2020. Реєстраційний номер документа: 9136287140. Дані докази долучені до первісної позовної заяви.
Відповідно до п. 15.1 Податкового кодексу України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
Згідно з п.16.1.4 Податкового кодексу України, платник податків зобов'язаний, зокрема, сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Підпунктом 14.1.178. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V Податкового кодексу України.
Відповідно до статті 185 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є, зокрема, постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.
Згідно зі статтею 201 Податкового кодексу України на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Податкові накладні, які не надаються покупцю, а також податкові накладні, складені за операціями з постачання товарів/послуг, які звільнені від оподаткування, підлягають реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних.
Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.
Судом установлено, що продавцем виписано податкові накладні та сплачено податок на додану вартість в доход Державного бюджету України, а відповідачем сформовано податковий кредит. Копії податкових накладних з розшифровками податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів наявні в матеріалах справи і так само засвідчують факт поставки товарів.
Таким чином, між ТОВ «Смарт Фабрікс» (постачальник) та ТОВ "Головна мануфактура" (покупець) було укладено договір поставки у спрощений спосіб, внаслідок чого у ТОВ "Головна мануфактура" виник обов'язок з оплати поставленого товару.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, установленою у договорі купівлі-продажу (ч.1 ст.691 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ч.1, ч.2 ст.692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
У розумінні наведеної норми, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими ч.1 ст.692 ЦК України.
Отже, ураховуючи, що інший строк оплати товару сторонами у видаткових накладних установлений не був, то відповідно до приписів ст.692 ЦК України, відповідач зобов'язаний оплатити поставлений позивачем товар після його прийняття, тобто 30.04.2020 та 26.05.2020 відповідно. Матеріали справи не містять доказів оплати вказаної суми.
14.08.2023 між ТОВ "Засоби промислового захисту" (Новий кредитор) та ТОВ «Смарт Фабрікс» (Первісний кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 (надалі - договір відступлення), відповідно до п. 1.1. якого Первісний кредитор передає (відступає) на користь Нового кредитора, а Новий кредитор набуває право вимоги до Боржника щодо оплати суми боргу (грошового зобов'язання) у розмірі 313 715,28 (триста тринадцять тисяч сімсот п'ятнадцять гривень 28 коп.) (далі - Заборгованість).
Згідно п. 1.2. Договору відступлення, сума Заборгованості підтверджується видатковою накладною №167 від 30.04.2020, на загальну суму 80 321,28 грн, видатковою накладною №227 від 26.05.2020, на загальну суму 233 394,00 грн.
У п. 2.1. Договору відступлення визначено, що Первісний кредитор у момент укладення цього договору передав Новому кредитору документи, які засвідчують право вимоги, відступається згідно з договором, а саме: видаткову накладну №167 від 30.04.2020, видаткову накладну №227 від 26.05.2020, податкову накладну № 22 від 30.04.2020, податкову накладну № 51 від 26.05.2020.
Сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулась, а право вимоги, вказане в п. 1.1. цього Договору, вважається відступленим Первісним кредитором Новому кредитору з моменту укладення цього Договору (п. 2.4. Договору відступлення).
Згідно п. 6.1. Договору відступлення, цей Договір є укладеним та набуває чинності з моменту його підписання повноважними представниками та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання.
14.08.2023 між ТОВ "Засоби промислового захисту" та ТОВ «Смарт Фабрікс», було підписано Додаток №1 "Акт прийому-передачі документів" до договору про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023, що підтверджує момент передачі прав вимоги.
ТОВ «Смарт Фабрікс» засобами поштового зв'язку надіслав на адресу відповідача повідомлення № 14-08/1/23 від 14.08.2023 про відступлення права вимоги, згідно з яким, Первісний кредитор повідомив Боржника, що до Нового кредитора переходять усі права на суми грошових коштів, належні до сплати Первісному кредитору Боржником за видатковою накладною №167 від 30.04.2020 на загальну суму 80 321,28 грн, видатковою накладною №227 від 26.05.2020 на загальну суму 233 394,00 грн, що підтверджується описом вкладання та накладною Укрпошти №0319004938166 від 14.08.2023.
17.08.2023 ТОВ "Засоби промислового захисту" звернулося до відповідача з вимогою за № 17-08/5/23 від 17 серпня 2023 року про погашення заборгованості за видатковою накладною №167 від 30.04.2020 на загальну суму 80 321,28 грн, видатковою накладною №227 від 26.05.2020, на загальну суму 233 394,00 грн, що підтверджується описом вкладання та накладною Укрпошти №0311510283207 від 17.08.2023. Відповідач вказану вимогу залишив без відповіді та задоволення.
В обґрунтування позовних вимог позивач за первісним позовом стверджує, що відповідач не здійснив сплату заборгованості за поставлений товар у загальному розмірі 313 715,28 грн. Ураховуючи неналежне виконання відповідачем зобов'язання, позивач просить суд стягнути з останнього 3% річних у розмірі 30336,05 грн та інфляційні втрати у розмірі 155 072,86 грн, нараховані за весь час прострочення платежу.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не установлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
З огляду на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження сплати відповідачем грошових коштів Товариству з обмеженою відповідальністю "Засоби промислового захисту", яке набуло право вимоги на підставі Договору про відступлення права вимоги № 14-08/1/23 від 14.08.2023, у розмірі 313 715 грн 28 коп., судова колегія вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 313715,28 грн.
Щодо вимог про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 30 556,05 грн та інфляційні втрати у розмірі 155 072,86 грн колегія суддів відзначає наступне.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013).
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013)
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.
Відповідно до ст. 3 вищевказаного Закону індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те часткове задоволення вимог про стягнення з відповідача втрат від інфляції у сумі 154995,47 грн та задоволення вимог про стягнення 3% річних у розмірі 30556, 5 грн.
Щодо зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 14-08/1/23 від 14.08.2023, колегія суддів відзначає наступне.
Положеннями ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес; порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково; при оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи; отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
За приписами ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Обґрунтування та доведення порушення своїх прав/законних інтересів здійснюється особою, яка звертається до суду та вказує про їх порушення, саме в контексті предмета та підстав позову.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічна правова позиція викладена постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.
Згідно із частиною першою, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України установлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як вказано судом вище, 14.08.2023 між ТОВ "Засоби промислового захисту" (за договором - Новий кредитор) та ТОВ «Смарт Фабрікс» (за договором - Первісний кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 (надалі - договір відступлення), відповідно до п. 1.1. якого Первісний кредитор передає (відступає) на користь Нового кредитора, а Новий кредитор набуває право вимоги до Боржника щодо оплати суми боргу (грошового зобов'язання) у розмірі 313 715,28 (триста тринадцять тисяч сімсот п'ятнадцять гривень 28 коп.) (далі - Заборгованість).
Згідно п. 1.2. Договору відступлення, сума Заборгованості підтверджується видатковою накладною №167 від 30.04.2020, на загальну суму 80 321,28 грн, видатковою накладною №227 від 26.05.2020, на загальну суму 233 394,00 грн.
У п. 2.1. Договору відступлення визначено, що Первісний кредитор у момент укладення цього договору передав Новому кредитору документи, які засвідчують право вимоги, відступається згідно з договором, а саме: видаткову накладну №167 від 30.04.2020, видаткову накладну №227 від 26.05.2020, податкову накладну № 22 від 30.04.2020, податкову накладну № 51 від 26.05.2020.
Сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулась, а право вимоги, вказане в п. 1.1. цього Договору, вважається відступленим Первісним кредитором Новому кредитору з моменту укладення цього Договору (п. 2.4. Договору відступлення).
Згідно п. 6.1. Договору відступлення, цей Договір є укладеним та набуває чинності з моменту його підписання повноважними представниками та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання.
14.08.2023 між ТОВ "Засоби промислового захисту" та ТОВ «Смарт Фабрікс», було підписано Додаток №1 "Акт прийому-передачі документів" до договору про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023, що підтверджує момент передачі прав вимоги.
Крім того, 14.08.2023 Первісний кредитор (ТОВ «Смарт Фабрікс») засобами поштового зв'язку надіслав на адресу відповідача повідомлення № 14-08/1/23 від 14.08.2023 про відступлення права вимоги, згідно з яким, Первісний кредитор повідомив Боржника, що до Нового кредитора переходять усі права на суми грошових коштів, належні до сплати Первісному кредитору Боржником за видатковою накладною №167 від 30.04.2020 на загальну суму 80 321,28 грн, видатковою накладною №227 від 26.05.2020 на загальну суму 233 394,00 грн, що підтверджується описом вкладання та накладною Укрпошти №0319004938166 від 14.08.2023.
Відповідно до приписів статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за право чином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не установлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).
Частиною 1 статті 516 ЦК України установлено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не установлено договором або законом.
У ст. 517 ЦК України визначено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Відступлення права вимоги (уступка вимоги - цесія) являє собою договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Цесія - це факт заміни особи у зобов'язанні, що виникає в силу укладення відповідного договору купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання. Так. договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги, і чинний Цивільний кодекс України такого не забороняє.
Нормами Цивільного кодексу України не установлено заборони щодо оплатності договору цесії, сторони самі визначають оплатний він чи безоплатний. Якщо договір цесії є оплатним, то до нього застосовуються положення про договір купівлі-продажу а якщо - безоплатний, то - застосовуються положення про договір дарування.
Уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов'язанні, не впливає на зміст самого зобов'язання і заміна сторони у зобов'язанні ніяким чином не порушує права та інтереси боржника. При цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.
Згідно нормами статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не установлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Дослідивши зміст спірного договору, суд приходить до висновку, що він містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом: предмет, строки та порядок виконання зобов'язань, обсяг прав, що переходять Новому кредитору, що узгоджується з вимогами Цивільного кодексу України. У подальшому зазначений договір був скріплений підписами повноважених осіб і печатками підприємств.
Отже, на час укладення спірного правочину сторони досягли взаємної згоди щодо усіх його істотних умов, які передбачені нормами цивільного законодавства.
Позивачем за зустрічним позовом не доведено суду жодними належними, допустимими та достовірними доказами, в розумінні ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, які саме його права були порушені внаслідок укладання відповідачами Договору про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 та яким чином визнання недійсним вказаного правочину допоможе відновити його права.
При цьому, суд звертає увагу, що між ТОВ «Смарт Фабрікс» та ТОВ "Головна мануфактура" письмовий правочин, в якому була б наявна заборона на передачу прав вимоги за договором поставки, відсутній, що відповідно спростовує твердження позивача за зустрічним позовом щодо порушення ст. 516 ЦК України.
Також колегія суддів вважає безпідставним твердження ТОВ "Головна мануфактура" про необхідність згоди останнього на зміну кредитора. Так, позивачем не надано суду доказів наявності обов'язку ТОВ "Засоби промислового захисту" та ТОВ «Смарт Фабрікс» отримати згоду ТОВ "Головна мануфактура" на заміну кредитора у зобов'язанні. Отже, в силу ч. 1 ст. 516 ЦК України згода ТОВ "Головна мануфактура" на заміну кредитора не вимагається.
Також колегія суддів відзначає,що позивачем належними засобами доказування не доведено суду факту порушення його прав та законних інтересів через укладення ТОВ "Засоби промислового захисту" та ТОВ «Смарт Фабрікс» оспорюваної угоди. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог у повному обсязі.
Звертаючись до суду зі апеляційною скаргою, ТОВ "Головна мануфактура" стверджує, що договір про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 за своєю юридичною природою є договором факторингу. На думку апелянта, оскільки ТОВ "Засоби промислового захисту" не має ліцензії на надання фінансових послуг факторингу, а отже не може бути фактором у договорі факторингу. За твердженням апелянта, вказана обставина свідчить про те, що ТОВ «Смарт Фабрікс» не міг передати ТОВ "Засоби промислового захисту" право вимоги до ТОВ "Головна мануфактура".
Колегія суддів вважає означені твердження апелянта помилковими виходячи з наступного.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).
Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), установлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).
При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22). Аналогічна правова позиція викладена також у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 206/4841/20.
Колегія суддів відзначає, що апелянтом не надано суду належних та допустимих доказів, що підтверджують надання новим кредитором - ТОВ "Засоби промислового захисту" фінансової послуги (грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору - ТОВ «Смарт Фабрікс».
З огляду на викладене у суду відсутні підстави вважати Договір про відступлення права вимоги №14-08/1/23 від 14.08.2023 договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На підставі наявних матеріалів справи колегія суддів установила, що обставини, на які посилається скаржник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура", у розумінні статті 86 ГПК України не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 у справі №910/13345/23, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Ураховуючи наведене, рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 у справі №910/13345/23 відповідає матеріалам справи, є законним та обґрунтованим, підстави, передбачені ст.ст. 277-278 ГПК України для його скасування, відсутні.
Керуючись ст. 129, 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура" на рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 у справі №910/13345/23 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 у справі №910/13345/23 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Головна мануфактура".
4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 28.05.2024.
Головуючий суддя В.В. Андрієнко
Судді В.В. Шапран
С.І. Буравльов