Справа № 450/1165/22 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.
Провадження № 22-ц/811/3546/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.
14 травня 2024 року м.Львів
Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Марко О.Р.,
з участю: позивача ОСОБА_1 , її представника -
ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника
відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Вегера Наталія Богданівна, про визнання договору дарування будинку та земельної ділянки недійсними,
У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсними укладені між нею та відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 договори дарування земельної ділянки, кадастровий номер 4623681600:01:004:0434, площею 0,0760 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), та житлового будинку по АДРЕСА_1 , які посвідчені приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Вегерою Н.Б. та зареєстровані в реєстрі за №3093 та №3090, відповідно, з підстав, передбачених ч.1 ст.229 ЦК України, як таких, що вчинені під впливом помилки.
Позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що у зв'язку з похилим віком та станом здоров'я вона потребувала сторонньої допомоги, яку запропонували надати відповідачі, якими є її син та колишня невістка, взамін чого, вона погодилась передати їм у власність належні їй земельну ділянку та житловий будинок по АДРЕСА_1
Зазначає, що під час перебування в нотаріальній конторі 27.11.2017 року відповідачі запевнили її, що укладатимуть договір довічного утримання, для чого вона передала їм оригінали правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно, свій паспорт та ідентифікаційний номер.
Стверджує, що до 10.10.2021 року відповідачі доглядали за нею та надавали їй необхідну допомогу та утримання, проте, в подальшому, припинили надавати будь-яку допомогу і намагались вигнати її з будинку, вчиняли по відношенню до неї неправомірні дії.
Згодом, зі слів відповідачів, їй стало відомо, що 27.11.2017 року з нею було укладено договори дарування вказаного нерухомого майна, а не договори довічного утримання, як вона вважала.
Позивач зазначала, що її похилий вік та позбавлення єдиного житла внаслідок укладення оспорюваних договорів, свідчить про те, що такі укладені нею під впливом помилки щодо природи правочину та його наслідків.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_1 , просить його скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.
Зазначає, що судом першої інстанції не було належним чином оцінено ті обставини, що відповідачі вдались до обману, оскільки запевнили її, що договори дарування укладаються як договори довічного утримання, з покладанням на відповідачів обов'язку доглядати та утримувати її, внаслідок чого житловий будинок перейде у власність відповідачів.
Наголошує, що вона є людиною похилого віку та через захворювання постійно потребує сторонньої допомоги, догляду та утримання. Вважає, що її похилий вік, позбавлення єдиного житла внаслідок укладення оспорюваних договорів, свідчить про те, що договори укладені нею під впливом помилки щодо природи правочину та його наслідків.
На переконання апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність належних та допустимих доказів для задоволення позову, неповно дослідив наявні в матеріалах справи письмові документи, її пояснення та пояснення відповідача ОСОБА_3 , які надані ним особисто у судовому засіданні.
Додає, що про укладення і підписання договорів дарування із відповідачами та нотаріусом ніколи не домовлялась і ніколи не планувала укладати саме договори дарування.
Наголошує, що за змістом норм матеріального права при укладенні договорів дарування волевиявлення позивача не було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного їй майна на користь обдарованих, тому вважає, що наявні підстави для задоволення її вимог.
Заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житловий будинок серії НОМЕР_1 від 17.01.2002 року, позивачці ОСОБА_1 на праві власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , а на підставі державного акта про право приватної власності на землю серії ЛВ №19995 від 09.11.1998 року, - їй належала земельна ділянка, площею 0,076 га, кадастровий номер: 4623681600:01:004:0434, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд.
27.11.2017 року між ОСОБА_1 (дарувальником) та її сином - ОСОБА_3 , невісткою - ОСОБА_4 (обдаровуваними) укладено:
договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 171,7 кв.м., житловою площею 93,1 кв.м., з господарськими спорудами (вбиральня літ. «В», ворота №1, хвіртка №2, огорожа №3, 4), посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Вегерою Н.Б., зареєстрований в реєстрі за №3090;
договір дарування земельної ділянки, площею 0,0760 га, кадастровий номер: 4623681600:01:004:0434, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, в с. Зимна Вода Львівського (Пустомитівського) району Львівської області, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Вегерою Н.Б., зареєстрований в реєстрі за №3093.
У п.1 вказаних договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки зазначено, що дарувальник подарував, а обдаровувані прийняли в дар по 1/2 частці кожен житловий будинок та земельну ділянку.
В укладених договорах дарування зафіксовано усі істотні умови договору, зокрема, права та обов'язки сторін.
У п.10 договору дарування житлового будинку та у п.6 договору дарування земельної ділянки зазначено, що: «Сторони свідчать, що вони не визнані судом недієздатними чи обмежено дієздатними та не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті договору; вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки для кожної із сторін; зміст договору точно відповідає їх дійсним намірам та в них відсутні обставини, які примусили б їх укласти цей договір на невигідних умовах; волевиявлення сторін є вільним та усвідомленим. Сторони стверджують, що отримали від нотаріуса всі роз'яснення стосовно укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до нього не мають».
Згідно з довідкою №2512 від 27.05.2022 року, в житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровані: відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їхні діти: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
Згідно з довідкою №2568 від 02.06.2022 року, позивачка ОСОБА_1 зареєстрована та проживає в житловому будинку АДРЕСА_2 , який належить їй на праві власності.
Відповідно до ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлені законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2021 року в справі №148/2112/19, провадження №61-18061св20).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі №761/12692/17, провадження №61-37390свп18).
Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Зміст викладених позивачкою обставин, якими вона обґрунтовувала позовні вимоги, зокрема, про те, що вона мала намір на укладення договору довічного утримання, а не договорів дарування, дає підстави для висновку, що вона просила визнати недійсними договори дарування з підстав того, що вона помилялася щодо дійсної юридичної природи вчинюваних правочинів.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому, природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Як роз'яснено Верховним Судом у постанові від 04 травня 2020 року у справі №633/268/17 (провадження № 61-37599св18), сам по собі факт похилого віку позивача та наявності у нього захворювання не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки.
У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі №447/2297/19 (провадження №61-3096св21) зазначено, що: «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин, правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Водночас, Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування, самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку, усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
У даній справі позивачкою не доведено, що на час укладення оспорюваних договорів дарування вона та відповідачі мали намір укласти договір довічного утримання і погодили усі істотні умови, власне, такого правочину.
Сам по собі факт похилого віку позивачки ОСОБА_1 та наявності у неї захворювань не свідчить про укладення оспорюваних договорів дарування під впливом помилки.
Позивачкою не доведено, що на час укладення оспорюваних договорів вона перебувала в такому стані, що потребувала сторонньої допомоги, або була нездатна в силу свого віку (на той час їй було 65 років) зрозуміти зміст укладених нею договорів, які їй було роз'яснено нотаріусом.
Доводи позивачки про те, що вона особисто не ознайомлювалась зі змістом оспорюваних договорів, не мають правового значення для вирішення даного спору, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін договору, не є підставою для визнання його недійсним.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не врахував, що спірний будинок є її єдиним житлом, спростовуються наведеними вище письмовими доказами, якими підтверджено, що позивачка має у власності інше житло, в якому зареєстрована та проживає разом із членами своєї сім'ї.
Отже, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення вказаного позову.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення таких правочинів, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваних правочинів.
Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02 серпня 2023 року в справі №138/246/22 (провадження № 61-2338св23).
В доводах апеляційної скарги позивачка не заперечувала тієї обставини, що відповідачі дійсно здійснювали за нею догляд до 10 жовтня 2021 року, однак, з часу, коли відносини між відповідачами (колишнім подружжям) почали погіршуватися, останні перестали цікавитися станом її здоров'я, перестали надавити їй допомогу.
З наведеного слід дійти висновку, що на час укладення оспорюваних договорів, волевиявлення позивачки було спрямоване на добровільне відчуження належного їй майна на користь обдаровуваних, своє рішення позивач змінила після того, як між її сином та невісткою виникли непорозуміння, що призвели до розпаду їхньої сім'ї, проте, вказані обставини не свідчать про наявність помилки, станом на момент укладення оспорюваних договорів.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції по суті вирішення даного спору, судом правильно встановлено характер спірних правовідносин та обставини справи, не допущено порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов'язковою підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 01 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 24 травня 2024 року.
Головуючий С.М. Бойко
Судді: С.М. Копняк
А.В. Ніткевич