18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua
22 травня 2024 року м. Черкаси Справа № 925/795/23
Господарський суд Черкаської області в складі головуючого - судді Костянтина ДОВГАНЯ, з секретарем судового засідання Тетяни ДЯЧЕНКО за участю представників: позивача - Чижова К.Л. адвоката за довіреністю, відповідача - Кучеренка С.П. за довіреністю, розглянувши у судовому засіданні в м. Черкаси справу за позовом Приватного акціонерного товариства “Азот” до Акціонерного товариства “Оператор газорозподільної системи “Черкасигаз” про визнання недійсним договору,
13 червня 2023 позивач - Приватне акціонерне товариство (далі - ПрАТ) “Азот” звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсним типовий договір розподілу природного газу від 01.04.2017, укладений між ПрАТ “Азот” та Акціонерним товариством (далі - АТ) “Оператор газорозподільної системи “Черкасигаз”.
Позов обґрунтовано тим, що вищевказаний Договір, укладений між позивачем та відповідачем, не відповідає нормам чинного законодавства, суперечить вимогам розділу VI Кодексу газорозподільних систем, ст.3 Закону України «Про ринок природного газу» та крім цього, ставить позивача у дискримінаційне становище відносно іншої сторони договору.
Щодо умов договору, які створюють дискримінаційне положення для однієї із сторін правочину позивач зазначив, що за умовами п.1.3. Договору, цей Договір є договором приєднання, який укладається з урахуванням вимог статей 633, 634, 641 та 642 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України на невизначений строк. Фактом приєднання споживача до умов цього договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір, зокрема надання підписаної споживачем заяви-приєднання за формою, наведеною у додатку 1 (для побутових споживачів) або у додатку 2 (для споживачів, що не є побутовими) до цього договору, яку в установленому порядку оператор ГРМ направляє споживачу Інформаційним листом за формою, наведеною у додатку 3 до цього договору, та/або сплата рахунка оператора ГРМ, та/або документально підтверджене споживання природного газу.
Позивач вказував, що згідно з пунктом 4 глави 1 розділу І Кодексу газорозподільних систем, договір розподілу природного газу - правочин, укладений між оператором газорозподільної системи та споживачем (у тому числі побутовим споживачем) відповідно до вимог цього Кодексу, згідно з яким забезпечується фізична доставка природного газу, належного споживачу, та/або цілодобовий доступ об'єкта споживача до газорозподільної системи. Фактом приєднання споживача до умов договору розподілу природного газу (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір розподілу природного газу, зокрема повернення підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка оператора ГРМ та/або документально підтверджене споживання природного газу (пункт 7 глави 3 розділу VI Кодексу).
Позивач, посилаючись на приписи ч.1 ст. 626 та ст.327 ЦК України вважає, що умови Договору, укладеного між позивачем та відповідачем, створюють для нього дискримінаційне становище порівняно з відповідачем та не відповідають вищенаведеним принципам, оскільки відповідно до положень п. 12.3 Договору, цей Договір може бути розірваний за згодою Сторін або за ініціативою Споживача у порядку, визначеному законодавством України. У разі зміни власника об'єкта, підключеного в установленому порядку до газорозподільної системи Оператора ГРМ, та необхідності укладення Договору з новим власником Договір з попереднім власником може бути розірвано Оператором ГРМ в односторонньому порядку. При цьому одностороннє розірвання договору не звільняє попереднього власника від виконання зобов'язань у частині оплати наданих послуг.
Тобто, на думку позивача, вказаним вище пунктом Договору розподілу природного газу передбачено лише право відповідача на одностороннє розірвання Договору, в той час як право позивача розірвати Договір в односторонньому порядку, не передбачено.
Позивач вважає, що в цьому пункті Договору передбачена лише його можливість виступити з ініціативою про розірвання Договору у порядку, визначеному законодавством України. Разом із тим, як вказує позивач, ініціатива однієї зі сторін договору щодо припинення його дії без отримання згоди на це іншої сторони не тягне за собою таких правових наслідків як дострокове припинення дії договору та його розірвання. А тому, пункт 12.3 Договору, як вважає позивач, ставить його як споживача та такого самого суб'єкта ринку природного газу, як і відповідач, в нерівне дискримінаційне становище, що порушує не тільки права та інтереси позивача, але і принципи функціонування ринку природного газу, закріплені в Законі України «Про ринок природного газу».
Щодо невідповідності оскаржуваного правочину вимогам розділу VI Кодексу газорозподільних систем позивач зауважив, що його зміст не відповідає вимогам спеціального законодавства, а саме нормам Кодексу газорозподільних систем.
Як вказував позивач, згідно п.1.2 оспорюваного Договору, його умови розроблені відповідно до Кодексу газорозподільних систем, проте, пункт 9.1 цього Договору, на думку позивача, не відповідає нормам глави 7 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, оскільки цей пункт (9.1) Договору передбачає випадки, у разі яких Оператор ГРМ має право припинити/обмежити розподіл природного газу Споживачу, серед яких підпунктом 2) таким випадком визначено відсутність Споживача в Реєстрі споживачів будь-якого постачальника у розрахунковому періоді. Разом із тим, як зауважив позивач, відповідно до норм підпункту 2) пункту 1 глави 7 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, Оператор ГРМ в установленому законодавством порядку має право припинити/обмежити газопостачання (розподіл природного газу) на об'єкт споживача з дотриманням ПБСГ та нормативних документів, що визначають порядок обмеження/припинення природного газу у разі отримання від Оператора ГТС повідомлення про припинення розподілу природного газу споживачу у випадку відсутності споживача в Реєстрі споживачів будь-якого постачальника у відповідному розрахунковому періоді.
Позивач посилався на положення Кодексу газорозподільних систем, яким визначено, що Оператор ГРМ (в даному випадку відповідач) має право припинити/обмежити розподіл природного газу Споживачу у разі відсутності Споживача в Реєстрі споживачів будь-якого постачальника у розрахунковому періоді лише в тому випадку, якщо отримає повідомлення від Оператора ГТС про припинення розподілу природного газу із зазначенням такої причини.
Позивач просив суд звернути увагу на те, що нормами Кодексу газорозподільних систем відповідач не наділений правом самостійно перевіряти і вирішувати з власної ініціативи питання про припинення/обмеження розподілу природного газу Споживачу з підстав відсутності Споживача в Реєстрі споживачів будь-якого постачальника. Тобто, на думку позивача, умови пункту 9.1 оспорюваного Договору прямо суперечать нормі підпункту 2) пункту 1 глави 7 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, та крім цього, порушують його права, оскільки відповідач на власний розсуд розширює свої повноваження на припинення/обмеження розподілу природного газу позивачу.
Враховуючи викладене, позивач посилаючись на положення ст.215 ЦК України, вважає оскаржуваний правочин недійсним.
Справа призначена до розгляду в порядку загального позовного провадження.
20.06.2023 відповідач подав до суду відзив на позов, в якому просив у задоволенні позову відмовити вважаючи твердження позивача безпідставними та необґрунтованими, а також просив суд застосувати до заявлених вимог наслідки спливу позовної давності, передбачені ст.267 ЦК України.
13.07.2023 позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій заперечував щодо застосування судом строку позовної давності посилаючись на встановлення Кабінетом Міністрів України карантинних обмежень з метою запобігання короновірусної хвороби «COVID-19», які діяли до 30.06.2023 та не погодився із доводами відповідача, викладеними у відзиві на позов.
24.07.2023 відповідач подав до суду письмове заперечення на відповідь позивача на відзив, в якому висловився про недоведеність позивачем належним чином заявлених вимог, наполягав на застосуванні наслідків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України та просив суд у позові задоволенні позову відмовити повністю.
Ухвалою суду від 17.08.2023 підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 12 вересня 2023 року.
Ухвалою суду від 12.09.2023 судове засідання було відкладено на 24 жовтня 2023 року.
24.10.2023 в судовому засіданні судом оголошувалась перерва до 07 листопада 2023 року.
Ухвалою суду від 07.11.2023 судове засідання було відкладено на 12 грудня 2023 року.
12.12.2023 ухвалою суду судове засідання відкладено на 23 січня 2024 року.
23.01.2024 в судовому засіданні судом була оголошена перерва до 12 березня 2024 року.
12.03.2024 у зв'язку із оголошеною повітряною тривогою на території Черкаської області ухвалою суду призначено судове засідання на 16 квітня 2024 року.
16.04.2024 в судовому засіданні оголошувалась перерва до 21 травня 2024 року.
24.05.2024 суд оголосив в судовому засіданні перерву до 11:00 год. 22 травня 2024 року.
Представник позивача в судовому засіданні заявлені вимоги підтримав, просив позов задовольнити повністю з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти заявлених вимог та просив суд у задоволенні позову відмовити повністю.
Суд, вислухавши представників сторін, оцінивши наявні у справі докази, встановив наступне.
Судом встановлено, що відповідач - АТ "Черкасигаз" є оператором газорозподільної системи, який провадить господарську діяльність з розподілу природного газу в межах території міста Черкаси та Черкаської області (крім міста Умань, Уманського, Христинівського та Маньківського районів Черкаської області) на підставі виданої ліцензії.
Діяльність Оператора ГРМ регулюється положеннями, зокрема, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України "Про ринок природного газу", Кодексу газорозподільних систем (далі - Кодекс ГРС), затверджених постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2494, Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розподілу природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 16.02.2017 № 201.
З матеріалів справи вбачається, що 01 квітня 2017 року між сторонами був укладений Типовий договір розподілу природного газу на підставі поданої позивачем 01.04.2017 заяви-приєднання до умов договору розподілу природного газу (далі - Договір).
Вказаний Договір регламентує порядок та умови переміщення природного газу з метою фізичної доставки відповідачем, що є Оператором газорозподільної системи (далі - Оператор ГРМ), обсягів природного газу, які належать споживачу (його постачальникам), до об'єктів споживача, а також правові засади санкціонованого відбору природного газу з газорозподільної системи.
Відповідно до Заяви-приєднання (скоригованої) від 24.04.2020, об'єктом, підключеним в установленому порядку до газорозподільної системи Оператора ГРМ є об'єкти - Завод - вул. Героїв Холодного Яру, 72 м. Черкаси, та Цех ОПСВ - вул. Лозова. 1 с. Ч. Слобода, Черкаський район.
За приписами ст.40 Закону України "Про ринок природного газу" (в редакції станом на 01.04.2017) розподіл природного газу здійснюється на підставі та умовах договору розподілу природного газу в порядку, передбаченому кодексом газорозподільних систем та іншими нормативно-правовими актами.
За договором розподілу природного газу оператор газорозподільної системи зобов'язується забезпечити замовнику послуги розподілу природного газу на період та умовах, визначених договором розподілу природного газу, а замовник зобов'язується сплатити оператору газорозподільної системи вартість послуг розподілу природного газу.
Типовий договір розподілу природного газу затверджується Регулятором (національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг).
Договір розподілу природного газу є публічним.
Частиною 4 ст. 179 ГК України (в редакції станом на 01.04.2017) визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.
Відповідно до положень ч.1 ст.628 ЦК України (в редакції станом на 01.04.2017) зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Пунктом 2 глави 1 розділу VI Кодексу ГРС (в редакції станом на 01.04.2017) визначено, що доступ споживачів, у тому числі побутових споживачів, до ГРМ для споживання (постачання) природного газу надається за умови та на підставі укладеного між споживачем та Оператором ГРМ (до ГРМ якого підключений об'єкт споживача) договору розподілу природного газу, що укладається за формою Типового договору розподілу природного газу, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30 вересня 2015 року № 2498 (далі - типовий договір розподілу природного газу), в порядку, визначеному цим розділом.
За правилами пункту 2.1. Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розподілу природного газу (в редакції станом на 01.04.2017) господарська діяльність з розподілу природного газу здійснюється з дотриманням вимог Закону України «Про ринок природного газу», чинних Кодексу газорозподільних систем, інших нормативно-правових актів, державних будівельних норм та нормативних документів у сфері нафтогазового комплексу.
Постановою НКРЕКП від 30 вересня 2015 року №2498 (зі змінами), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 06 листопада 2015 р. за № 1384/27829 було затверджено типовий договір розподілу природного газу.
Отже, як зазначалося вище, 01.04.2017, на підставі поданої позивачем заяви-приєднання між сторонами був укладений договір розподілу природного газу за формою Типового договору розподілу природного газу, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30 вересня 2015 року № 2498 (із змінами, внесеними згідно з постановою НКРЕКП № 1418 від 11.08.2016).
За умовами п.12.3. цей Договір може бути розірваний за згодою Сторін або за ініціативою Споживача у порядку, визначеному законодавством України.
Суд враховує, що зміни до п.12.3 цього Договору були внесені 26.07.2018 на підставі постанови НКРЕКП №691 від 12.07.2018.
Отже, Сторони, укладаючи вищевказаний Договір п.9.1 домовились, що Оператор ГРМ має право припинити/обмежити розподіл природного газу Споживачу в порядку та у випадках, передбачених Кодексом газорозподільних систем, у тому числі у разі:
1) несвоєчасної та/або неповної оплати послуг за цим Договором;
2) відсутності підтвердженого обсягу природного газу у Споживача або перевищення його місячного підтвердженого обсягу природного газу;
3) подання Споживачем або його постачальником (який уклав з Оператором ГРМ договір на виконання робіт, пов'язаних з припиненням/обмеженням газопостачання споживачам) письмової заяви про припинення газопостачання;
4) несанкціонованого відбору природного газу, крім перевищення добового підтвердженого обсягу природного газу;
5) визнання в установленому порядку аварійним стану газорозподільної системи та/або ліквідації наслідків аварій, спричинених надзвичайними ситуаціями техногенного, природного або екологічного характеру, та проведення ремонтно-відновлювальних робіт.
Зміни до пп.2) п.9.1. Договору щодо права Оператора ГРМ на припинення/обмеження розподілу природного газу Споживачу при відсутності Споживача в Реєстрі споживачів будь-якого постачальника у розрахунковому періоді були внесені 01.08.2018 на підставі постанови НКРЕКП №1437 від 27.12.2017.
Зокрема, договір розподілу природного газу є публічним та укладається з урахуванням статей 633, 634, 641,642 ЦК України за формою Типового договору розподілу природного газу.
Відповідно до пунктів 1.1, 1.3 Типового Договору, цей Договір є публічним договором, договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статей 633, 634, 641, та 642 ЦК України на невизначений строк. Фактом приєднання споживача до умов цього Договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти Договір, зокрема надання підписаної споживачем заяви-приєднання.
Відповідно п.4 глави 3 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, договір розподілу природного газу між Оператором ГРМ та споживачем укладається шляхом підписання заяви-приєднання споживача до умов договору розподілу природного газу, що відповідає Типовому договору розподілу природного газу, розміщеному на офіційному вебсайті Регулятора та Оператора ГРМ та/або в друкованих виданнях, що публікуються на території його ліцензованої діяльності з розподілу газу, і не потребує двостороннього підписання сторонами письмової форми договору.
Згідно визначення понять, наданих у Кодексі газорозподільних систем, заява-приєднання - складена за встановленою формою письмова заява споживача, що засвідчує його волевиявлення на приєднання до договору розподілу природного газу та містить персоніфіковані дані споживача та його об'єкта.
За змістом п. 5 глави 3 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, у разі незгоди споживача приєднуватися до умов договору розподілу природного газу споживач не має права використовувати природний газ із ГРМ та має подати до Оператора ГРМ письмову заяву про припинення розподілу природного газу на його об'єкт.
Суд зауважує, що презумпція правомірності правочину встановлена ст. 204 ЦК України, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.
За приписами ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З огляду на положення ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Так, стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Оцінюючи викладене, суд приходить до висновку, що оскільки визначально заява-приєднання була направлена позивачем 01.04.2017, то викладення Договору в нових редакціях 27.12.2017 та 12,07.2018 згідно постанов НКРЕКП не може свідчити про невідповідність законодавству умов Договору під час його укладання.
Аналізуючи вище викладене, суд вважає твердження позивача, про те, що зміст Типового договору розподілу природного газу, укладеного між сторонами 01.04.2017 не відповідав нормам чинного законодавства, яке діяло на момент укладення договору, зокрема, вимогам розділу VI Кодексу газорозподільних систем та ст.3 Закону України "Про ринок природного газу", помилковим.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Так, за змістом положень статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
За приписами частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України).
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Суд бере до уваги, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Як вбачається з матеріалів справи, договір розподілу природного газу між сторонами є укладеним, підстав для визнання його недійсним, виходячи з вищенаведеного, суд не вбачає.
Враховуючи, що позивачем не наведено передбачених законом підстав, з яких спірний договір може бути визнаний недійсним, а також те, що вищевказаний Договір на розподіл природного газу від 01.04.2017 є типовим договором, при підписанні якого позивач ознайомлювався та погодився з його умовами, з огляду на приписи ст.74 ГПК України, якими передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходить до переконання, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування до позову наслідків позовної давності в порядку ст.257 ЦК України, суд приходить до наступного.
Ст.257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Правочин було вчинено 01.04.2017 шляхом підписання позивачем першої заяви-приєднання, а тому датою закінчення трирічного строку для звернення до суду є 01.04.2020.
Суд враховує, що відповідно до положень пункту 5 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби СОVID-19» від 30.03.2020 № 540-ІХ, Розділ «Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» в Україні встановлено карантин з 12 березня 2020 року, який діяв до 30,06.2023, і відповідно позовна давність на території України протягом цього строку була подовжена.
Суд зауважує, що відповідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, строки позовної давності є продовженими в силу прямої норми закону.
Аналізуючи вище викладене, суд приходить до переконання про те, що оскільки станом на 12.03.2020 (початок дії карантину) позовна давність не спливла, а її строк продовжений на час дії карантину, який тривав до 30.06.2023, а з позовом позивач звернувся 13.06.2023, то строк позовної давності в даному випадку позивачем не пропущено, тобто підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, відсутні.
Враховуючи наведені норми законодавства та встановлені судом обставини, зважаючи на предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявність підстав для задоволення позову, у зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.
Витрати по сплаті судового збору у відповідності до положень ст.129 ГПК України покладаються на позивача у зв'язку з відмовою у задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 129, ст. 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного рішення.
Повне рішення складено 24.05.2024
Суддя Костянтин ДОВГАНЬ