27 травня 2024 року м. Житомир справа № 240/30030/22
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" про стягнення середнього заробітку,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" (далі - відповідач), в якому просить:
- стягнути з Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" на його користь середній заробіток за час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 25.05.2021 по 31.10.2022 в сумі 7441,07 гривень.
На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що при звільненні його зі служби, яке відбулося 24.05.2021, Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" не провела з ним остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатила йому грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 7441,32 гривень. Вказує, що вищезазначена компенсація була виплачена йому на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13.09.2022 у справі №240/32891/21 лише 31 жовтня 2022 року. У зв'язку з цим позивач вважає, що він має право на отримання середнього заробітку в розмірі 7441,07 гривень за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні, тобто за період з 25.05.2021 по 31.10.2022. При цьому, аргументуючи наявність права на отримання середнього заробітку саме в розмірі 7441,07 гривень, позивач вказує, що розмір невиплаченої під час звільнення грошової компенсації за неотримане речове майно (7441,32 гривень) є значно меншим ніж розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначений відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, який становить 161762,59 грн (440,77 грн (розмір середньоденного грошового забезпечення) х 367 робочих днів (кількість днів затримки розрахунку при звільненні)). У зв'язку з цим, позивач вважає, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на який він має право, повинен визначатися виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, а саме з урахуванням істотності частки заробітної плати, виплаченої із затримкою, в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, яка становить 0,046. Відтак, обрахований із застосуванням вищезазначеного коефіцієнту істотності частки розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який позивач в даному позові просить стягнути з відповідача, становить 7441,07 гривень (440,77 грн (розмір середньоденного грошового забезпечення) х 367 робочих днів (кількість днів затримки розрахунку при звільненні) х 0,046 (істотність частки несвоєчасно виплаченої суми заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком) = 7441,07 грн).
Ухвалою суду провадження в адміністративній справі №240/30030/22 за позовом ОСОБА_1 було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.
Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" подала до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти заявлених позовних вимог у зв'язку із їх безпідставністю. Аргументуючи свою позицію Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" зазначила, що згідно з вимогами частини 5 статті 23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється дія Закону України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України. Водночас, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб. Крім того, Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" вказала, що компенсація за неотримане речове майно не входить до грошового забезпечення, оскільки, закупівля речового майна здійснюється незалежно від виплати грошового забезпечення і лише при не забезпеченні військовослужбовця речовим майном, відповідно до п. 7 Порядку № 178 здійснюється виплата грошової компенсації. Відповідно до розділу III наказу Міністерства юстиції України від 28.03.2018 року №925/5 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних плат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України" компенсація за неотримане речове майно не відноситься до компенсаційних виплат. Фактично, компенсація за неотримане речове майно по своїй суті є одноразовою виплатою, яка не включається до складу грошового забезпечення та не є обов'язковою формою забезпечення соціальних гарантій при звільнені для персоналу кримінально-виконавчої служби. Таким чином, компенсація за речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації не розповсюджуються вимоги ст.116, 117 України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати цієї компенсації) при звільненні військовослужбовця. З огляду на зазначені обставини, Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" просила відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якій зазначив, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад та розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, застосуванню підлягають норми статтей 116 та 117 КЗпП України, як такі, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби. Позивач зазначає, що відповідні правові висновки щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби викладені у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 28.01.2021 у справі №240/11214/19. Також позивач зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку виплачується у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має станом на дату звільнення. Компенсація за неотримане речове майно є соціальною гарантією, передбаченою чинним законодавством України, та має бути виплачена не пізніше дня звільнення за служби. Підсумовуючи позивач зазначив, що не проведення з вини відповідача виплати йому компенсації за неотримане речове майно у день звільнення зі служби є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що старший лейтенант внутрішньої служби ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді інспектора відділення соціально-психологічної служби відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)".
Відповідно до наказу начальника Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" від 24.05.2021 №43/ОС-21, старшого лейтенанта внутрішньої служби ОСОБА_1 з 24 травня 2021 року було звільнено зі служби на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням) (а.с.11).
Матеріалами справи підтверджується, що у день звільнення - 24 травня 2021 року, ОСОБА_1 звертався до начальника Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" із заявою (вх.№Х-21 від 24.05.2021), в якій просив виплатити йому грошову компенсацію за неотримане речове майно (а.с.14).
У відповідь на вказану заяву, Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" надіслала позивачу листа від 11.06.2021 №13-23/Х-23, в якому повідомила, що на день його звільнення в установі були відсутні кошти для виплати компенсації за належні, але не видані предмети речового майна. З метою погашення заборгованості була направленні відповідні розрахунки на виділення додаткового фінансування (а.с.15).
Таким чином, 24.05.2021 - при звільненні з військової служби в Державній установі "Бердичівська виправна колонія (№70)", ОСОБА_1 не була виплачена грошова компенсація вартості за неотримане речове майно.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю, ОСОБА_1 оскаржив її до суду.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13.09.2022 у справі №240/32891/21 позов ОСОБА_1 було задоволено: визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" щодо невиплати на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у сумі 7441,32 гривень за неотримане речове майно під час звільнення зі служби; а також зобов'язано Державну установу "Бердичівська виправна колонія №70" виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно під час звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби у сумі 7441,32 гривень.
Відповідно до наявної у матеріалах справи квитанції по банківській операції з перерахування коштів на картковий рахунок позивача (а.с.16), грошова компенсація вартості за неотримане речове майно в розмірі 7478,71 гривень була перерахована Державною установою "Бердичівська виправна колонія (№70)" на картковий рахунок ОСОБА_1 31.10.2022.
Вважаючи, що у зв'язку із затримкою з ним повного розрахунку при звільненні (несвоєчасною виплатою грошової компенсації вартості за неотримане речове майно), він має право на отримання середнього заробітку, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Закону №2011-ХІІ дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями.
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до частини 5 статті Закону України від 23.06.2005 № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Схема тарифних розрядів за основними типовими посадами осіб начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби визначена додатком 8 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб». Водночас, механізм виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначено Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 №925/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 березня 2018 року за № 377/31829 (далі - Порядок №925/5)
Відповідно до пункту 3 Порядку №925/5 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за спеціальним званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: допомога для оздоровлення; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу в разі звільнення зі служби врегульований главою 22 розділу II Порядок №925/5.
Відповідно до пункту 1 глави 22 розділу II Порядку №925/5 днем звільнення зі служби вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення, яка не повинна передувати даті звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби. Грошове забезпечення виплачується до дня звільнення зі служби включно разом із премією, встановленою у порядку, визначеному главою 13 цього розділу, за результатами оперативно-службової діяльності за останній місяць служби.
Згідно з пунктом 27 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 (далі - Порядок №578), під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.
Розмір грошової компенсації за неотримане речове майно визначається пропорційно часу, що минув з моменту виникнення права на отримання речового майна, до дати звільнення із служби (не враховуючи місяць звільнення).
Водночас, правовими нормами Порядку №925/5 не врегульовано питання відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовців рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. Зазначений нормативний акт не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством.
Відповідні правові висновки щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби викладені у постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі №826/15235/16, від 28 січня 2021 року у справі №240/11214/19.
Необхідно зазначити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців Державної кримінально-виконавчої служби України стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
За приписами статті 116 КЗпП України (в редакції на момент спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України", а саме: у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Та підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство (Порядок №578), передбачає обов'язок виплатити особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби під час їй звільнення із служби грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день звільнення зі служби.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постановах від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17, від 13 травня 2020 року в справі з №810/451/17, згідно з якою під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Вказаний у статті 116 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому посилання відповідача на те, що компенсація за неотримане речове майно не є складовою грошового забезпечення - не спростовує право позивача на виплату середнього заробітку за весь період затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно.
Такі висновки суду відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у справі №806/889/17.
Під час розгляду справи судом встановлено, що Державна установа "Бердичівська виправна колонія (№70)" не провела з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні та не виплатила йому грошову компенсацію за неотримане речове майно в день його звільнення - 24.05.2021.
Вказана грошова компенсація за неотримане речове майно в розмірі 7478,71 гривень, була виплачена позивачу лише 31.10.2022.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем (виплата грошової компенсації за неотримане речове майно) був проведений не 24.05.2021 (в день звільнення), а 31.10.2022, що свідчить про протиправність дій Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" щодо не проведення з позивачем повного розрахунку в день його звільнення зі служби.
Враховуючи, що позивачу не була виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно у день його звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас суд зазначає, що метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходить із такого.
Як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд наголошує, що для військовослужбовців середньоденне грошове забезпечення визначається шляхом ділення грошового забезпечення за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення зі служби на число календарних днів за цей період. Крім того, тривалість затримки з військовослужбовцями повного розрахунку при звільненні визначається також в календарних, а не робочих днях.
Період затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні розпочинається 25.05.2021 (наступний день після звільнення) та закінчується 31.10.2022 (день коли йому була виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно).
Відтак, тривалість затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні становить 525 календарних днів (з 25.05.2021 по 31.10.2022).
Згідно наданої Державною установою "Бердичівська виправна колонія (№70)", довідки від 12.12.2022 №34, розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 , визначеного за два місяці, що передували місяцю його звільнення зі служби (за березень та квітень 2021 року), становить 317,94 гривень.
Таким чином розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні становить 166918,50 гривень (525 календарних днів затримки розрахунку х 317,94 грн = 166918,50 гривень).
Водночас, суд вважає, що у порівнянні із виплаченою із затримкою сумою грошової компенсації за неотримане речове майно - 7478,71 гривень, суму середнього заробітку в розмірі 166918,50 гривень не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму заборгованості.
Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи №806/2473/18 і наведений у постанові від 30.10.2019.
Істотність частки своєчасно невиплачених сум грошової компенсації за неотримане речове майно в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 4,48 % (7478,71 гривень (сума грошової компенсації за неотримане речове майно) : 166918,50 гривень (сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичної виплати) = 0,0448 (4,48 %))
Таким чином, із врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника, суд дійшов висновку, що стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час затримки з розрахунку при звільненні в розмірі 7477,95 гривень (525 (кількість календарних днів затримки розрахунку) х 317,94 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 4,48 % (істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком) = 7477,95 грн).
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності у подібних правовідносинах викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №806/345/16, від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом стягнення з Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки з ним повного розрахунку при звільненні в розмірі 7477,95 гривень.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оскільки, позивачем та наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів доведено, а відповідачем не спростовано протиправність дій щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду з даним позовом до суду позивачем було сплачено судовий збір 992,40 гривень, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією.
З огляду на положення ч. 1, 3 ст. 139 КАС України, враховуючи розмір задоволених позовних вимог та сплату позивачем судового збору в мінімальному розмірі, суд дійшов висновку, що сплачений позивачем судовий збір належить стягнути відповідача у повному розмірі.
Керуючись статями 2, 9, 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 262, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" (вул. Низгірецька, 1, м. Бердичів, Житомирська область, 13313; код ЄДРПОУ 08563330) про стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні.
Стягнути з Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 7477,95 гривень (сім тисяч чотириста сімдесят сім гривень дев'яносто п'ять копійок) за час затримки з ним повного розрахунку при звільненні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 992,40 гривень (дев'ятсот дев'яносто дві гривні сорок копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович