27 травня 2024 року м. Житомир
справа № 240/34299/23
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Горовенко А.В.,
розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні суду за адресою: 10014, місто Житомир, вул.Лятошинського Бориса, 5, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирської обласної прокуратури про стягнення матеріальної шкоди,-
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить:
- стягнути з Держави України в особі Житомирської обласної прокуратури матеріальну шкоду, завдану визнаними рішенням Конституційного Суду України №8-р(ІІ)/2023 від 13 вересня 2023 року не конституційними положеннями другого речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч.3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 25.09.2019 по 14.03.2021 у розмірі 439326,54 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в період з 06.06.2012 по 27.04.2021 працював в органах прокуратури Житомирської області. Однак вказує, що в період з 25.09.2019 по 14.03.2021, у зв"язку із застосуванням положень абзацу 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, заробітна плата нараховувалася і виплачувалася із застосуванням положень постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 року № 505 і становила 5660,00 грн та інших надбавок.
Вказує, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(ІІ)/2023 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX.
Саме тому позивач вважає, що в період з 25.09.2019 до 14.03.2021, внаслідок застосування відповідачем положень другого речення абз. 3 п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, тобто акту, який визнаний неконституційним, завдано матеріальну шкоду в розмірі 439326,54 грн, яка полягає у недоотриманні заробітної плати.
Відповідно до ухвали Житомирського окружного адміністративного суду від 19.12.2023 провадження у справі відкрито. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
05 січня 2024 року відповідач надіслав до суду відзив на позовну заяву (за вх.№1143/24), у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог за безпідставністю.
В обґрунтування відповідач зазначає, що рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 у справі №3-80/2022 на спірні правовідносини не розповсюджується, оскільки такі виникли до прийняття оскаржуваного рішення, а тому вимоги ОСОБА_1 є безпідставними. Враховуючи наведене просить у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ухвали суду від 10.01.2024 у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи з викликом сторін, відмовлено.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Суд, розглянувши матеріали справи, оцінивши наявні докази за своїм внутрішнім переконанням, зазначає наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури у період 2012-2021 років.
Згідно з наказом №275к від 23 квітня 2021 року ОСОБА_1 з 27 квітня 2021 року звільнено з посади прокурора Коростенської місцевої прокуратури Житомирської області та органів Житомирської обласної прокуратури за власним бажанням (пункт 7 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру") .
З досліджених судом розрахункових листів ОСОБА_1 , зокрема, за період з вересня 2019 року по 27 квітня 2021 року встановлено, що позивачу заробітна плата нараховувалася: оклад (з розрахунку 5660 грн), індексація доходу, вислуга років; матеріальна допомога на оздоровлення; матеріальна допомога на соціальні потреби; компенсація за невикористану відпустку.
Отже судом встановлено, що оплата праці позивача - прокурора Коростенської місцевої прокуратури ОСОБА_1 розраховувалася відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012.
Положеннями пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ від 19.09.2019 визначено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду №8-р(II)/2023 від 13.09.2023 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ. Друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ визнане неконституційним, втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Позивач, вважаючи що оскільки у період з 25 вересня 2019 року по 14 березня 2021 року заробітна плата виплачувалася із застосуванням акту, який визнаний неконституційним, то має право на відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої у вигляді невиплати частини заробітної плати, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає.
Між сторонами не існує спору, щодо складових нарахованої та виплаченої заробітної плати відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 року.
В свою чергу, підставою, що спонукала позивача звернутися до суду з даним позовом, було отримання ним заробітної плати в обмеженому розмірі, що на його переконання, є порушенням права власності.
Позивач вважає належним способом захисту своїх порушених прав - застосування до спірних правовідносин норми прямої дії - частини третьої статті 152 Конституції України та стягнення з Житомирської обласної прокуратури на його користь матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої застосуванням положень друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, що визнані неконституційними, за період з 25 вересня 2019 року по 14 березня 2021 року.
Отже, предметом спору, який визначив позивач, є стягнення збитків (матеріальної шкоди) у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по 14 березня 2021 року.
Приписами ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII передбачено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в порядку, затвердженому Генеральним прокурором, за результатами оцінювання якості їх роботи за календарний рік у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Розмір щорічної премії прокурора не може становити більше 30 відсотків розміру суми його посадового окладу, отриманої ним за відповідний календарний рік… Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Суд зазначає, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» 19.09.2019 №113-IX (далі - Закон №113-IX), який набрав чинності 25.09.2019 та яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, частини третя і четверта статті 81 Закону України «Про прокуратуру» викладені у такій редакції:
«Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3».
Отже, до дня звільнення або переведення прокурора місцевої прокуратури діє норма Закону №113-ІХ відповідно до якої з 25 вересня 2019 року оплата праці працівників місцевих прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, тобто Постанови №505.
Надаючи оцінку застосуванню частини третьої статті 81 Закону № 1697-VII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 до прокурорів, які не пройшли атестацію у період заходів реформування прокуратури, Верховний Суд, зокрема у постанові від 14.07.2022 у справі № 160/13767/20, наголосив, що принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали дозвіл на вчинення певних дій та в наступному діяли виключно в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України.
У цьому зв'язку Верховний Суд підкреслив, що правове регулювання оспорюваних прокурором питань щодо виплати заробітної плати, визначено спеціальним законодавчим актом - Законом №113-ІХ, яким передбачена атестація прокурорів. Отже, на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, діяла нова редакція статті 81 Закону №1697-VII.
Сам Закон №113-ІХ визначає умови переведення прокурорів, процедуру проходження атестації і відповідно порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації.
Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (у подальшому Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(II)/2023, друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним)) до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування. Тобто правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону №113-IX, здійснювалося у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Системний аналіз приписів Закону №113-ІХ дозволяє зробити висновок, що на зазначений період (тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови №505, яка була чинною у спірному періоді.
Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в обласні прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону №1697-VII зі змінами, внесеними Законом №113-ІХ.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №540/1268/21 та від 14.07.2022 у справі №240/1984/21.
В свою чергу, матеріалі справи свідчать, що підставою для стягнення матеріальної шкоди позивачем вказано на наявність рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2023, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ.
У резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року №8-р(ІІ)/2023 зазначено, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Суд звертає увагу, що рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року №8-р(ІІ)/2023 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII .
Водночас, предметом спору, який визначив позивач, є стягнення збитків (матеріальної шкоди), завданої актом, що визнаний неконституційним - 13.09.2023, у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 25 вересня 2019 року по 14 березня 2021 року.
Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Статтею 56 Конституції України регламентовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 3 статті 158 Конституції України закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
В свою чергу, Цивільний кодекс України визначає підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв'язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.
Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Тобто, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Разом з тим, суд зазначає, що позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України.
Причинний зв'язок як обов'язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає у тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки особи, яка завдавала шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є безумовним наслідком такої протиправної поведінки. Крім того, відсутність хоча б одного складового цивільного правопорушення виключає підстави для відшкодування шкоди і, як наслідок, не передбачає покладання обов'язку на відповідача, у зв'язку з відсутністю цивільного правопорушення.
Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
Отже, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
Встановлена Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Аналогічний висновок також вказаний Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі №4819/49/19, за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).
У тексті Рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(ІІ)/2023 (справа № 3-80/2022) відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у 2 пункті резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що друге речення абзацу третього пункту З розділу П "Прикінцеві і перехідні положення" Закону У країни "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто дія цього підпункту втратила чинність 13.09.2023.
За таких обставин немає правових підстав стверджувати, що відповідний орган прокуратури допустив протиправну бездіяльність в частині нарахування та виплати позивачу заробітної плати за чинним на той час законодавством.
Позивач у своєю чергою не оскаржував розмір отриманої ним у спірному періоді заробітної плати, нарахованої та виплаченої йому відповідно до діючого та чинного на той час законодавства (до ухвалення вищезазначеного Рішення Конституційним Судом України).
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає, зокрема і стаття 1175 Цивільного кодексу України, згідно якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Однак, ця норма застосовується у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Водночас визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, натомість зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв'язку із чим, правова основа відносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 380/8155/21.
Суд погоджується з позицією відповідача, що наведені позивачем у позові підстави позову не містять посилань на порушення ним питання про визнання незаконними та скасування нормативно-правового акта саме відповідача.
Аргументуючи підстави звернення до суду позивач, вказує також, що вимога про відшкодування завданої йому матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, фактично, і є збитками у вигляді упущеної вигоди (правомірні очікування позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованому частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» за період роботи у органах прокуратури, які не були реалізовані державою).
Проте, враховуючи аналіз вищевикладених норм, позивач не має достатньою мірою встановлену вимогу для досягнення цілей при зверненні до суду із обраним способом захисту, оскільки цьому має передувати факт визнання незаконним рішення відповідача, відповідно позивач не може стверджувати, що він мав «законне сподівання» одержання будь-яких конкретних сум.
За встановлених обставин у даній справі, враховуючи, що позовні вимоги стосуються періоду з 25 вересня 2019 року по 14 березня 2021 року, слід констатувати, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного Суду України про неконституційність акта - після 13 вересня 2023 року. Шкода виникає до його винесення, коли акт ще діяв, ще не був визнаний неконституційним.
Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, у вигляді неотриманої заробітної плати за період після прийнятт рішення Конституційного Суду України - після 13 вересня 2023 року, не змінює суті спірних правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі щодо оплати праці і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Отже, суд констатує, що указана позивачем сума недоотриманої частини заробітної плати не є матеріальною шкодою.
Визначаючись з відповідачем по справі суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду в Постанові від 27.11.2019 (справа № 242/4741/16-ц) та бере до уваги ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2023 року по справі №160/6949/20, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, який відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати, не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв"язку з їх безпідставністю.
Керуючись статтями 6, 7, 8, 9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, Житомирський окружний адміністративний суд,-
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідн. номер НОМЕР_1 ) до Житомирської обласної прокуратури (вул. Святослава Ріхтера, 11, м.Житомир, Житомирська обл., Житомирський р-н,10008, код ЄДРПОУ 02909950) про стягнення матеріальної шкоди, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено в повному обсязі 27 травня 2024 року.
Суддя А.В. Горовенко