Справа № 369/9280/22
Провадження № 2/369/625/24
02.05.2024 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Фінагеєвої І. О.,
при секретарі Херенковій К. К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 369/9280/22 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди,
У вересні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на те, що ОСОБА_1 є власником нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 (донька ОСОБА_1 ) постійно проживала у вказаній квартирі до початку вторгнення військ відповідача на територію України.
Під час бомбардування міста військами агресора належна позивачу квартира була знищена. 28 квітня 2022 року ОСОБА_2 після численних знущань військ окупанта змогла покинути місто.
Позивач зауважує, що факт збройної агресії Російської Федерації на території України, як і окупація території, на якій знаходиться належне позивачу нерухоме майно та знищення цього майна є загальновідомими фактами та доведенню не підлягають.
Позивач вказує, що вартість знищеної квартири становила 618 493,89 грн. Позивачі зазнали суттєвих душевних страждань від військової агресії, починаючи з 2014 року, та внаслідок повномасштабної війни після лютого 2022 року, оскільки суттєвий вплив на моральний стан особи мали події, пов'язані з перебуванням під обстрілами у м. Маріуполі та подальшій евакуації з міста.
Враховуючи вищенаведене, позивачі з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог просять суд стягнути з:
1.Російської Федерації на користь ОСОБА_1 18 555,00 дол. США матеріальної шкоди та 100 000,00 Євро моральної шкоди;
2.Російської Федерації на користь ОСОБА_2 100 000,00 Євро моральної шкоди;
3.Російської Федерації на користь ОСОБА_3 100 000,00 Євро моральної шкоди;
4.вирішити питання про розподіл судових витрат.
Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою від 29 вересня 2022 року відкрив провадження, призначив підготовче судове засідання.
Правом на подання відзиву відповідач не скористався.
Ухвалою від 20 квітня 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області закрив підготовче провадження, призначив справу до розгляду.
В судове засідання позивачі не з'явилися, в позовній заяві порушив питання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги просить задовольнити у повному обсязі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи сповіщений належним чином, причини неявки не повідомив.
Відповідно до вимог частини першої, третьої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
У зв'язку з неявкою сторін в силу частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Згідно з частиною п'ятою статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з'явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з'явились всі учасники такої справи.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи представника позивача, викладені в позові, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, заслухавши доводи представника позивача, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, мала зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 з 29 серпня 2014 року, що підтверджується копіями сторінок паспорта серії НОМЕР_1 .
ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . Зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 знаходиться у АДРЕСА_3 з 17 березня 2021 року, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_3 .
ОСОБА_3 є сином ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 . Зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_5 .
Відповідно до змісту договору купівлі-продажу від 11 серпня 2010 року ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 . Вартість квартири згідно з договором становила 39 580,00 грн. Право власності на квартиру зареєстроване за ОСОБА_1 11 серпня 2010 року. Відповідно до довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості від 30 серпня 2022 року, виготовленої за допомогою електронного сервісу Фонду державного майна України вартість вказаної квартири становить 618 493,89 грн.
15 квітня 2022 року т.в.о. начальника Орджонікідзевського районного округу Маріупольського ГУ МВС ДНР видав ОСОБА_2 безстроковий пропуск.
За змістом відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України ОСОБА_2 перетинала кордон у пункту пропуску «Шегині» 02 травня 2022 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.
Звертаючись до суду з позовом, позивачі вважають, що протиправними діями Російської Федерації їм було завдано матеріальну та моральну шкоду.
Оскільки спірні правовідносини склалися за участю іноземного елемента, то суду необхідно з'ясувати процесуальні особливості, які впливають на юрисдикційність такого спору.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
У спірних правовідносинах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до РФ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої їм внаслідок збройної агресії РФ на території України.
У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у спірних правовідносинах, суд враховує таке:
-предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;
-місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
-передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
-вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
-національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).
Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на час подання позову немає.
Суд наголошує на тому, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 17 травня 2022 року № 341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, указом Президента України від 12 серпня 2022 року № 573/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Враховуючи вищенаведене, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Отже, Російська Федерація є належним відповідачем у спірних правовідносинах.
Відповідно до приписів частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Суд надає оцінку тому, що позивач ОСОБА_1 була власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Загальновідомим є факт, що м. Маріуполь станом на час звернення з позовом перебуває на тимчасово окупованій території, а житлові будинки, які знаходяться в ньому, зазнали суттєвих руйнувань внаслідок воєнних дій.
Враховуючи те, що особа знаходиться на території, підконтрольній органам влади України, про що власне позивач стверджує, а отже в контексті вимог статті 82 ЦПК України такий факт додатковому доведенню не підлягає, а також загальновідомий факт руйнування об'єктів нерухомого майна на території м. Маріуполь Донецької області суд вважає доведеним факт завдання пошкоджень належному позивачу нерухомому майну та позбавлення останньої права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Суд бере до уваги наявний в матеріалах справи витяг, сформований за допомогою електронного сервісу Фонду державного майна України, за змістом якого вартість належної позивачу квартири становить 618 493,89 грн станом на час звернення з позовом. Водночас, суд наголошує на тому, що вказаний доказ не є достатнім в розумінні статті 80 ЦПК України.
Основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів визначені в Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг».
Відповідно до приписів статей 5, 6 цього закону електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Для підтвердження достовірності походження та цілісності електронного документа може використовуватися електронна печатка. Накладанням електронного підпису та/або електронної печатки завершується створення електронного документа.
Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» (стаття 7 цього Закону).
Таким чином, надана позивачем довідка про оціночну вартість об'єкта нерухомого майна, виготовленого на замовлення ОСОБА_4 - особи невідомого походження та статусу у спірних правовідносинах, носить інформативний характер, оскільки не оформлена належним чином відповідно до вимог чинного законодавства, а тому не може породжувати юридичні наслідки для вирішення спору.
Матеріали справи містять також звіт № 221220 про оцінку (ретроспективну) нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 . За змістом вказаного висновку вартість вказаної квартири станом на 23 лютого 2022 року становила 537 930 грн, що еквівалентно 18 555,00 дол. США. У висновку вказано, що оцінювачем наводиться обґрунтування величини вірогідної вартості квартири.
Враховуючи вартість вказаної квартири станом на час укладення договору, а саме на 11 серпня 2010 року у розмірі 39 580,00 грн, індекс інфляції, динаміку ринкових цін на нерухоме майно, суд вважає за можливе визнати доведеним вартість належного позивачу об'єкта нерухомого майна, якому внаслідок воєнної агресії військами відповідача була завдана матеріальна шкоди.
Доказів на спростування зазначеної вартості квартири матеріали справи не містять.
У заяві про збільшення позовних вимог позивач просить суд стягнути на її користь суму матеріальної шкоди у розмірі 18 555,00 дол. США.
За таких обставин суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на її користь матеріальної шкоди у розмірі 18 555,00 дол. США, яка дорівнює ринковій вартості знищеного нерухомого майна.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди суд керується такими міркуваннями.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. За змістом статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Згідно з положенням частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Частиною дев'ятою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Згідно з частинами другою, третьою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Позивачі обґрунтовують завдану моральну шкоду душевними переживаннями внаслідок перебування ОСОБА_2 в тимчасово окупованому м. Маріуполі на початку військової агресії та внаслідок вжиття дій щодо прибуття на територію, підконтрольну органам влади України.
Доказами в матеріалах справи підтверджується, що позивач ОСОБА_2 мала зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі копії пропуску, виданої органом МВС ДНР, суд дійшов висновку про доведеність факту перебування ОСОБА_2 на тимчасово окупованій території. На підставі відповіді Державної прикордонної служби України про перетин кордону ОСОБА_2 , суд дійшов висновку про прибуття позивача на територію України.
З огляду ступінь душевних страждань на причини їх виникнення, вину Російської Федерації у збройній агресії щодо України, внаслідок якої позивач втратила усталенні життєві порядки, вимушена була вживати заходів щодо прибуття на територію, підконтрольну Україні,, суд погоджується з тим, що відповідач - Російська Федерація - є винною у заподіянні ОСОБА_2 моральної шкоди і розмір компенсації за неї в розмірі 3 000,00 Євро вбачається судом обґрунтованим та розумним.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди суд вважає їх необґрунтованими з огляду на те, що доказами в матеріалах справи не доведено факт заподіяння їм моральної шкоди. Посилання ОСОБА_1 на моральні переживання за збереження життя та здоров'я її дочки ОСОБА_3 . суд бере до уваги та наголошує на тому, що такі поняття носять суб'єктивний оціночний характер, а тому не можуть виступати тією правовою категорією, яка дає підстави для однозначного висновку про заподіяння моральної шкоди. Водночас, суд надає оцінку тому, що вказані ОСОБА_1 та позивачем ОСОБА_3 доводи завдання їм моральної шкоди внаслідок тривалої збройної агресії РФ на території України, які полягали у зміні життєвих укладів, звичайного ритму життя заслуговують на увагу, в зв'язку з чим моральну шкоду у розмірі 1 000,00 Євро на користь кожного з них суд вбачає обґрунтованою та розумною.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що у позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-
Задовольнити частково позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_6 , проживає за адресою АДРЕСА_3 ) матеріальну шкоду у розмірі 18 555,00 (вісімнадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят п'ять) Євро та моральну шкоду у розмірі 1 000,00 (одна тисяча) Євро.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_7 , проживає за адресою АДРЕСА_3 ) моральну шкоду у розмірі 1 000,00 (одна тисяча) Євро.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_8 , проживає за адресою АДРЕСА_3 ) моральну шкоду у розмірі 3 000,00 (три тисячі) Євро.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Києво-Святошинський районний суд Київської області або безпосередньо до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено удень його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: І. О. Фінагеєва