24 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/10608/23 пров. № А/857/2110/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Сеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу,
суддя у І інстанції Плеханова З.Б.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Ужгород,
дата складення повного тексту рішення 25 грудня 2023 року,
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправними і скасувати вимоги Головного управління ДПС у Закарпатській області (далі - ГУ ДПС):
від 12 листопада 2018 року № Ф-4255-50 У про сплату боргу (недоїмки) у сумі 15819,54 грн;
від 14 лютого 2020 року № Ф-4255-50 У про сплату боргу (недоїмки) у сумі 13473,90 грн;
від 06 травня 2021 року № Ф-4255-50 У про сплату боргу (недоїмки) у сумі 8495,30 грн.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2023 року у справі № 260/10608/23, ухваленим у порядку письмового провадження, позов задоволено повністю.
При цьому суд першої інстанції виходив із того, що відсутність у ОСОБА_1 офіційного підтвердження статусу фізичної-особи підприємця (далі - ФОП) шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон №755-IV), що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. Оскільки позивач не мав статусу ФОП, то відповідач безпідставно нарахував йому недоїмку зі сплати єдиного внеску.
У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено ГУ ДПС, яке просило таке скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 , не бажаючи у подальшому здійснювати підприємницьку діяльність, не вчинив жодних дій у спосіб, визначений законодавцем, щодо припинення підприємницької діяльності.
Згідно з частиною 9 статті 4 Закону №755-IV фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Відтак, лише з внесенням відповідних відомостей про припинення ФОП до Єдиного державного реєстру, така вважається припиненою.
Доказів того, що з моменту реєстрації позивача як ФОП до моменту прийняття вимог про сплату боргу (недоїмки) підприємницька діяльність була припинена у встановленому законом порядку із внесенням про це відповідного запису до Реєстру позивачем не надано.
При цьому норми Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) зобов'язували платника визначати та сплачувати суму єдиного внеску, не меншу за розмір мінімального страхового внеску, у період 2017-2020 років навіть не отримуючи дохід, у зв'язку з чим і позивач зобов'язаний був сплачувати єдиний внесок за вказаний період.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого.
Як безспірно встановлено судом першої інстанції, 17 лютого 1995 року ОСОБА_1 був зареєстрований виконавчим комітетом Ужгородської міської ради, як суб'єкт підприємницької діяльності (cвідоцтво № 62805797).
Відповідно до інформації з бази даних контролюючого органу ІС “Податковий блок” ОСОБА_1 04 лютого 2019 року взятий на облік в ГУ ДПС, як платник єдиного внеску за категорією страхувальника “211” .
Позивач перереєстрацію до 01 липня 2004 року не здійснив, з реєстраційною карткою для включення відомостей про позивача, як ФОП, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та для заміни свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка не звертався, підприємницьку діяльність з того часу не здійснював, звітність не подавав.
ГУ ДПС на підставі статті 25 Закону №2464-VI, статті 59 Податкового кодексу України (далі - ПК) та облікових даних картки особового рахунку було сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 12 листопада 2018 року №Ф-4255-50 на суму 15819,54 грн, від 14 лютого 2020 року №Ф-4255-50 на суму 29293,44 грн, від 06 травня 2021 року №Ф-4255-50 на суму 37788,74 грн.
Відповідно до даних інтегрованої картки платника податку за кодом платежу 71040000 «Єдиний внесок - для фізичних осіб - підприємців , у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність» ГУ ДПС встановлено, що заборгованість у сумі 37788,74 грн виникла за період з 09 лютого 2018 року по 19 січня 2021 року.
Вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 12 листопада 2018 року №Ф-4255-50, від 14 лютого 2020 року №Ф-4255-50, від 06 травня 2021 року №Ф-4255-50 направлена до органу державної виконавчої служби для примусового виконання.
Про наявність та зміст вимог про сплату боргу (недоїмки) позивач дізнався після звернення з запитом до Ужгородського МВ ДВС та ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень № 69015135 від 16 травня 2022 року, №73160849 від 27 жовтня 2023 року, №73161006 від 27 жовтня 2023 року.
При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до частини 1 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, регламентовано приписами Закону №2464-VI
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI для платників, зазначених в пунктах 4 (крім фізичних осіб підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5, 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Абзацом 2 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що в разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Пунктом 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI встановлено, що для платників, зазначених в пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до абзацу 3 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI платники єдиного внеску, зазначені в пунктах 4, 5, 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Згідно з абзацом 4 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених в пунктах 4, 5 частини 1 статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. В разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.
Таким чином, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що після внесення відповідних змін до Закону №2464-VI з 01 січня 2017 року встановлений обов'язок ФОП сплачувати єдиний внесок з дати державної реєстрації підприємницької діяльності до дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності навіть у разі неотримання доходу у розмірі, не менше розміру мінімального страхового внеску на місяць, за винятком ФОП, що отримують пенсію або соціальну допомогу.
Разом із тим, 01 липня 2004 року набув чинності Закон №755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.
Відповідно до частини 1 статті 42 Закону №755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII “Прикінцеві положення” цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
03 березня 2011 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців” щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання від 01 липня 2010 року №2390-VI (далі - Закон 2390-VI), яким внесено зміни до Закону №755-IV та у пунктах 2-4 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Окрім того, у пункті 8 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI вказано, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
25 квітня 2014 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру” від 25 березня 2014 року №1155-VII (далі - Закон №1155-VII), відповідно до якого пункт 2 розділу VIII “Прикінцеві положення” Закону №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
Окрім того, Законом №1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI.
Сторонами визнається наявність у позивача станом на червень 2004 році статусу ФОП, однак матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 виявив бажання продовжувати підприємницьку діяльність, розпочату до 01 липня 2004 року.
В силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд першої інстанції слушно врахував висновки, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №260/81/19, відповідно до якого статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності. Відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що статус ФОП - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно ФОП, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
Таким чином, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації особою цього права в умовах нормативно-правового регулювання, чинного з 1 січня 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
При цьому ГУ ДПС не заперечується те, що у Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутній запис про реєстрацію позивача, як ФОП.
На підставі наведеного апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції у тому, що з огляду на відсутність офіційного підтвердження у позивача статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV, у нього відсутня також можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, що за відсутності фактичних доказів протилежного виключає і можливість його формальної та фактичної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Таким чином, на переконання апеляційного суду, за наведених фактичних обставин відсутні належні правові підстави для перебування ОСОБА_1 на час виникнення спірних правовідносин на обліку у статусі ФОП та нарахування йому контролюючим органом єдиного внеску і оформлення оскаржуваних вимог про сплату боргу (недоїмки).
Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2023 року у справі № 260/10608/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді Р. П. Сеник
Н. М. Судова-Хомюк