П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 травня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/17658/22
Перша інстанція: суддя Аракелян М.М.,
повний текст судового рішення
складено 28.08.2023, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі ГУНП) в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУПН №1755 о/с від 28.10.2022 року в частині звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 з посади оперуповноваженого зонального сектору №l відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП за пунктом 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію» з 31 жовтня 2022 року;
- поновити позивача на посаді оперуповноваженого зонального сектору №1 відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП з 01 листопада 2022 року;
- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 листопада 2022 року по дату винесення рішення суду;
- стягнути з ГУНП за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача судові витрати;
В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що відповідно до наказу ГУНП і №1274 від 11.11.2016 року позивач був призначений на посаду оперуповноваженого сектора кримінальної поліції Кілійського відділення поліції Ізмаїльського відділу поліції ГУНП. В подальшому, після реорганізації та присвоєння чергового звання старшого лейтенанта поліції, позивач проходив службу на посаді оперуповноваженого зонального сектору №1 відділу кримінальної поліції ГУНП, яку і займав до дня звільнення.
Позивач вказував, що у зв'язку з систематичним психологічним тиском зі сторони керівництва він був вимушений 17.10.2022 року написати рапорт про звільнення за власним бажанням з 31.10.2022 року, однак 26.10.2022 року він подав інший рапорт з проханням не розглядати раніше поданий ним рапорт про звільнення.
27 жовтня 2022 року інспектор СКЗ Ізмаїльського РВП Мосієнко Л. викликала ОСОБА_1 та повідомила його про необхідність здати спеціальний службовий жетон та службове посвідчення. Позивач в усній формі повідомив інспектора про те, що рапорт про звільнення було відкликано та при передачі спеціального службового жетону та службового посвідчення була складена відповідна розписка, у якій зроблено ОСОБА_2 запис про те, що позивач відкликав рапорт на звільнення.
Оскільки позивач своєчасно реалізував своє право на відкликання рапорту про звільнення та належним чином повідомив про це уповноважених осіб, останній стверджує, що у даному випадку його звільнення є незаконним.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2023 року позовні вимоги задоволено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2023 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ГУНП на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2023 року у цій справі.
Постановою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року вказану ухвалу апеляційного суду скасовано та направлено справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач до 31.10.2022 року проходив службу в органах поліції.
Наказом ГУНП №288 о/с від 24 лютого 2021 року, відповідно до пп.2 п.1 ст.65 Закону України “Про національну поліцію”, на підставі наказу Національної поліції України від 24.12.2020 року №1033 “Про організаційно-штатні зміни в ГУНП в Одеській області, старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 призначено оперуповноваженим зонального сектору №1 відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП.
19.10.2022 року Ізмаїльським районним відділом поліції ГУНП видано наказ №454 “Про притягнення до дисциплінарної відповідальності оперуповноваженого зонального сектору №1 відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП ОСОБА_1 ”, яким до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани.
При цьому, ще 17.10.2022 року ОСОБА_1 подав на ім'я начальника ГУНП рапорт про звільнення за п.7 ч.1 ст.77 Закону України “Про Національну поліцію” за власним бажанням у зв'язку з небажанням проходити подальшу службу в поліції з 31.10.2022 року. Вказаний рапорт містить резолюцію за підписом т.в.о. начальника Ізмаїльського РВПГУНП в Одеській області підполковника поліції ОСОБА_3 “не заперечую”.
26.10.2022 року ОСОБА_1 звернувся із рапортом, в якому просив не розглядати раніше поданий ним рапорт на звільнення з Національної поліції України, який у той же день було зареєстровано у Відділенні поліції №1 Ізмаїльського РВП ГУНП за №65.1/5191 (а.с.15).
Того ж дня, позивач направив засобами поштового зв'язку на ім'я начальника ГУНП ОСОБА_4 названі вище документи, які були вручені 28.10.2022 року о 12:48 (а.с. 16).
Відповідно до розписки від 27 жовтня 2022 року, ОСОБА_1 передав службове посвідчення № НОМЕР_1 та спеціальний жетон 0042346 інспектору СКЗ Ізмаїльського РВП ГУНП в Одеській області. При цьому в розписці зазначено, що ОСОБА_1 був наданий рапорт від 26.10.2022 року, який зареєстрований у відділенні поліції №1 Ізмаїльського РВП ГУНП за №65.1/5191 (а.с.17) інспектором СКЗ Л.Мосієнко.
28.10.2022 року ГУНП видано наказ №1755о/с, яким відповідно до Закону України “Про Національну поліцію” вирішено звільнити зі служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) з 31 жовтня 2022 року старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , оперуповноваженого зонального сектору №1 відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП (а.с. 13).
01.11.2022 року та 15.11.2022 року позивач звернувся до начальника ГУНП із заявами, в яких просив надати копії усіх документів, які стали підставою звільнення згідно наказу №1755 о/с від 28.10.2022 року, довідку про середньоденний та середньомісячний заробіток за період з травня 2022 року по жовтень 2022 року (а.с. 18, 19).
07.11.2022 року відповідач листом за № 9/7280 проінформував ОСОБА_1 , що наказом ГУНП від 28 жовтня 2022 року №1755о/с його звільнено зі служби в поліції з 31 жовтня 2022 року за пунктом 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) відповідно до Закону України “Про Національну поліцію” на підставі поданого рапорту від 17 жовтня 2022 року (вх.УКЗ 5558 рап від 20.10.2022 року). У зв'язку із цим, рапорт за вх.УКЗ від 02.11.2022 року №3430 щодо не розгляду рапорту про звільнення зі служби з Національної поліції залишено без розгляду.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивача незаконно звільнено зі служби в поліції, а тому слід поновити ОСОБА_1 на раніше займаній посаді та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.
Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до ст.2 Закону №580-VIII завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.
Частиною 1 статтею 60 цього Закону встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.
Згідно п.7 ч.ч.1, 3 ст.77 Закону №580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
День звільнення вважається останнім днем служби.
Відповідно до п.4 «Прикінцевих та Перехідних положень» Закону №580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечать цьому Закону.
Приписами Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою КМУ від 29.07.1991 року №114 (далі - Положення №114) передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки.
Згідно пп.«ж» п.64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік)за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (п.68 Положення №114).
Суд звертає увагу, що нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися як спеціальні норми права до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.
Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення, є Положення №114.
При цьому, п.4 розділу XI «Прикінцевих та перехідних» положень Закону №580-VIII передбачено можливість застосування норм Положення №114 при вирішенні питання щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача зі служби в поліції.
Верховний Суд України в постанові від 24.06.2014 року №21-241а14 зазначив, що згідно з п.68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.
Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого п.68 Положення №114 строку, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним.
Разом з тим, у межах передбаченого п.68 Положення №114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю між сторонами (проханням), зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п.68 Положення №114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 14.01.2021 у справі №822/1093/18, від 09.02.2021 у справі №826/10404/16, від 11.08.2021 у справі №826/7075/16.
Крім того, згідно ч.ч.1, 2 ст.38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Таким чином, загальними нормами трудового законодавства передбачено право працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
При цьому, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.
Отже, КЗпП України цією правовою нормою надає працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 803/959/17, від 03.12.2020 року у справі № 140/3179/19.
Як зазначалось вище, позивачем подано рапорт від 17.10.2022 року про звільнення зі служби в поліції з 31.10.2022 року.
Водночас, до закінчення строку, про який домовилися позивач та відповідач шляхом зазначення у рапорті конкретної дати (31.10.2022 року), позивачем 26.10.2022 року подано інший рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції.
Вказаний рапорт від 26.10.2022 року, яким позивач повідомив, що має намір продовжити службу в Національній поліції та просив не розглядати раніше поданий рапорт про звільнення, має три відмітки реєстрації, а саме: перша № 65.1/5191 від 26.10.2022 року, друга реєстрація - №6843 від 31.10.2022 року, третя реєстрація - №3430 від 02.11.2022 року (а. с. 45).
При цьому, 27 жовтня 2022 року ОСОБА_1 надіслав поштою аналогічний за змістом рапорт від 26.10.2022 року на поштову адресу ГУНП України, який був отриманий відповідачем 28.10.2022 року о 12:48 (а. с. 16)
Отже, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта, що рапорт ОСОБА_1 з проханням не розглядати раніше поданий ним рапорт про звільнення за власним бажанням від 26.10.2022 року надійшов до управління кадрового забезпечення ГУНП лише 02.11.2022 року, оскільки такі доводи спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та свідчать лише про непослідовність дій відповідача.
Слід також звернути увагу, що саме 27 жовтня 2022 року уповноважені особи відповідача також достовірно знали про відкликання позивачем рапорту про звільнення, що підтверджується в тому числі й розпискою позивача (а.с. 17), однак жодних дій щодо врахування нового рапорту не вчинили.
Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача зі служби від 28.10.2022 року №1755 о/с був прийнятий ГУНП передчасно та є таким, що направлений на позбавлення гарантованого права на відкликання раніше поданого рапорту на звільнення та продовження служби позивачем.
При цьому, судом не встановлено факту запрошення на посаду позивача іншої особи, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Враховуючи вищевказані правові норми та обставини справи, суд зазначає, що дії відповідача суперечать вимогам законодавства, оскільки до закінчення встановленого строку позивач мав право відкликати поданий ним рапорт, чим і скористався.
Більш того, факт подання позивачем відповідного рапорту свідчить про відсутність його волевиявлення щодо звільнення. В свою чергу, відсутність належного волевиявлення дає підстави вважати про відсутність наміру працівника звільнитись саме за власним бажанням.
Крім того, суд зазначає, що у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило, за яким звільнення є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення обумовленого сторонами строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться.
Також, працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
Така позиція міститься у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 року у справі №380/7509/22.
Виходячи з аналізу викладених норм чинного законодавства, дослідження наявних доказів у справі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наказ відповідача від 28.10.2022 року №1755 о/с в частині звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 31 жовтня 2022 року ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач підлягає поновленню на посаді перуповноваженого зонального сектору № 1 відділу кримінальної поліції Ізмаїльського районного відділу поліції ГУНП.
При цьому, оскільки позивача звільнено з 31.10.2022 року, то у відповідності ч.ч.2, 3 ст.77 Закону №580-VIII цей день вважається останнім днем служби позивача.
Таким чином, як вірно вказано окружним судом, час вимушеного прогулу з 01.11.2022 року (наступний день після звільнення) по 28.08.2023 року (дата винесення судом першої інстанції рішення у справі) включно, складає 301 календарних днів.
Критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських (далі ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання) визначені Порядком виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженим наказом МВС України 06 квітня 2016 року №260.
Відповідно абз.1 п.6 Розділу III Порядку №260 поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення.
Постановою КМУ №100 від 08 лютого 1995 року затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.
Так, відповідно до п.2 вказаного Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до частин 1 та 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Приписами ч. 2. ст. 9 КАС України встановлено, зокрема, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктами 2 та 3 ч.1 ст.371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Матеріалами справи встановлено, що в ході розгляду справи, на виконання вимог ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2022 року, відповідачем не надано довідку про розмір нарахованої та виплаченої ОСОБА_1 заробітної плати за останні 2 календарні місяці роботи, що передують його звільненню з посади, а також довідку про розміри середньомісячної та середньоденної заробітної плати позивача за вказаний період, що унеможливлює суд розрахувати розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача,
Відтак, з урахуванням ч.2 ст.9 КАС України, для повного захисту прав позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо виходу за межі позовних вимог шляхом покладення обов'язку такого розрахунку та здійснення виплат на ГУНП, а також допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Крім цього, згідно з положеннями частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 3 ст.134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас, за приписами частини 5 ст.134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частина 7 ст.139 КАС України унормовує, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
На підтвердження обґрунтованості понесених витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4800 грн. позивачем надано до суду наступні документи: договір про надання правової (правничої) допомоги від 18.11.2022 року, акт приймання-передачі виконаних робіт згідно договору про надання правової (правничої) допомоги від 18.11.2022 року.
Пунктом 4.2. вказаного договору передбачено, що гонорар адвоката вираховується від кількості витрачених годин на підготовку та забезпечення розгляду справи, участь у судових засіданнях та підготовлення процесуальних документів, згідно актів приймання-передачі виконаних робіт (в тому числі проміжних актів) із розрахунку 600 (шістсот) грн. За кожну витрачену годину та сплачується протягом трьох календарних днів після складення акту приймання-передачі.
Згідно акту приймання-передачі виконаних робіт до цього договору про надання правової (правничої) допомоги, адвокатом у період з 18.11.2022 року по 30.12.2022 року надано наступні юридичні послуги: вивчення матеріалів щодо звільнення ОСОБА_1 (1 година, 600 грн.); консультування по суті матеріалів (1 година, 600 грн.); складення позовної заяви та додатків до неї (4 години, 2400 грн.), вивчення відзиву та підготовка заперечень на відзив (2 години, 1200 грн.), всього 4800 грн.
Враховуючи наведене, а також складність справи, її значення для позивача, реальний обсяг наданої правничої допомоги, заявлена сума до відшкодування у розмірі 4800 грн. є співмірною, тому підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно спірних правовідносин.
Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук