про залишення позовної заяви без розгляду
23 травня 2024 року справа № 580/1606/24
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Руденко А. В., розглянувши у письмовому провадженні в спрощеному позовному провадженні клопотання Головного управління Національної поліції в Черкаській області про залишення позовної заяви без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
14.02.2024 до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі позивач) з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Черкаській області щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової основної оплачуваної відпустки у кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік;
- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Черкаській області нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної чергової основної оплачуваної відпустки у кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що проходив службу в органах поліції та був звільнений 11.01.2019. Однак, відповідач не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористану основну оплачувану відпустку в кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік. Позивач у січні 2024 року звернувся до відповідача з вимогою щодо виплати спірної компенсації, проте відповідач відмовив у такій виплаті. За захистом своїх прав позивач звернувся до суду.
Відповідач проти позову заперечив. 14.03.2024 надав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що відповідно до вимог Закону №580-VIII та Порядку №260 грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. Грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року. При цьому вказує, що позивач не оскаржував наказ про звільнення від 11.01.2019 №8о/с.
Також до відзиву відповідач додав клопотання про залишення позову без розгляду, в обгрунтування якого зазначив, що з дня видання наказу про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції 11.01.2019 позивач є таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Із заявою від 25.01.2024 до ГУНП в Черкаській області позивач звернувся через чотири роки після звільнення, тому позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою від 26.02.2024 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
З'ясувавши доводи учасників справи, викладені у заявах по суті, дослідивши подані письмові докази, суд встановив таке.
Позивач ОСОБА_1 з 07.11.2015 проходив службу в органах Національної поліції України та згідно з витягом з наказу Головного управління Національної поліції в Черкаській області від 11.01.2019 № 8о/с звільнений 11.01.2019 зі служби в поліції за п. 2 (через хворобу) ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» з посади інспектора сектора реагування патрульної поліції № 4 Чорнобаївського відділення поліції Золотоніського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Черкаській області.
Відповідно до довідки Управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Черкаській області залишок відпусток позивача за 2017 рік складає 30 діб основної оплачуваної відпустки та 9 діб додаткової оплаченої відпустки.
25.01.2024 позивач звернувся до Головного управління Національної поліції в Черкаській області із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористану основну оплачувану відпустку в кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплачуваної відпустки за 2017 рік з урахуванням індексації грошового забезпечення, що передуватиме виплаті.
Відповідач листом від 13.02.2024 № 29/К-18 повідомив позивача, що Законом №580-VIII та Порядком №260 виплата грошової компенсації поліцейським за невикористані відпустки в попередні роки перед роком звільнення не передбачена.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Розглянувши подане клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, суд зазначає таке.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Частина перша статті 118 КАС України визначає, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Відповідно до частин першої, другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно із частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 233 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII у редакції, яка діяла до 19.07.2022, передбачалось, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строком.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни, зокрема до Кодексу законів про працю України.
Так, пунктом 18 частини 1 розділу І Закону № 2352-IX назву та частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, Законом №2352-IX внесено зміни до статті 233 КЗпП України, а тому змінено нормативне регулювання правовідносин, які виникли з питань щодо стягнення заробітної плати.
Таким чином, починаючи з 19.07.2022, у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.
Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX не передбачають особливої дії норм права для зміненої ним частини другої статті 233 КЗпП України, не містять жодних застережень щодо застосування цього закону, а тому він застосовується за загальними правилами дії у часі, у просторі та на коло осіб.
Разом із цим, відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на території України встановлено карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Таким чином, строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), був продовжений на строк дії карантину, який відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023.
Тому, до спірних правовідносин підлягає застосуванню тримісячний строк звернення, який у силу пункту 1 глави ХІХ "Прикінцеві положення" КЗпП України був продовжений на строк дії карантину (який був відмінено 30.06.2023) та відповідно скінчився 30.09.2023.
За правилами частини 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (в т.ч. вирішення судом питання щодо дотримання строків звернення до суду та відкриття провадження у справі).
Суд врахував, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. Водночас, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Крім того, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 зазначеної Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, зумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків спричинено досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава за допомогою встановлення відповідних процесуальних строків, може обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття, "дізналася" та "повинна була дізнатись" про порушення права.
Зокрема, під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї немає перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 340/1019/19).
З адміністративного позову вбачається, що позивач просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової основної оплачуваної відпустки у кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік; зобов'язати відповідача нарахувати та виплати позивачу спірну компенсацію.
З матеріалів справи вбачається, що позивач проходив службу в органах поліції та наказом від 11.01.2019 № 8о/с був звільнений зі служби в поліції 11.01.2019, отже про відсутність виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової основної оплачуваної відпустки та додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік позивач повинен був дізнатися на час звільнення у січні 2019 року.
З відповідним позовом позивач звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду 14.02.2024, тобто більш ніж через 5 років після звільнення.
При цьому, позивач посилається на те, що у разі порушення законодавства про працю працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення залежної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Поняття "особа повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Пунктом 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
У справі Європейського суду з прав людини Стаббігс та інші проти Великобританії визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
У Рішенні Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії від 25 січня 2000 року Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі Перез де Рада Каванілес проти Іспанії від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
При цьому, суд врахував, що у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У Рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Якщо під час розгляду заяви особи суб'єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - "переживаючої" (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб'єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).
Вказані правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 803/1541/16.
Дійсно, як вірно зазначив позивач, ч. 2 ст. 233 КЗпП України в редакції до 19.07.2022 було визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Водночас, починаючи з 19.07.2022 (набрання чинності Законом № 2352-IX) у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.
У контексті обставин цієї справи суд врахував, що правовідносини між ОСОБА_1 та Головним управлінням Національної поліції в Черкаській області щодо виплати позивачу грошової компенсації за невикористані відпустки виникли в день звільнення останнього (11.01.2019). Ці правовідносини є триваючими.
Тому, враховуючи, що спірні у цій справі правовідносини є триваючими, до них підлягає застосуванню норми ст. 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX (тримісячний строк звернення до суду).
Тому, звернувшись до суду з цим позовом 14.02.2024, позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду відповідно до вимог ст. 233 Кодексу законів про працю України.
Щодо посилання позивача на те, що при звільненні він не отримав письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, суд зазначає наступне.
Як вказує практика Верховного Суду, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Таким чином, суд поновлює пропущений строк, якщо визнає поважною причину пропуску такого строку. При цьому, поважність причин повинен доводити заявник.
Доводи позивача про те, що відповідач не повідомив його про виплачені суми в день звільнення суд вважає безпідставними. Предметом спірних правовідносин є виплата грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток за 2017 рік. Відповідно до витягу з наказу Головного управління Національної поліції в Черкаській області від 11.01.2019 № 8о/с при звільненні позивача 11.01.2019 зі служби в поліції йому була виплачена одноразова грошова допомога згідно Постанови КМ України від 17.07.1992 № 393. Тож суд вважає, що про ненарахування та не виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні відпусток за 2017 рік він повинен був дізнатися при звільненні.
Крім того, маючи сумніви щодо правильності нарахування та виплати всіх сум, що належать йому при звільненні, позивач мав реальну та об'єктивну можливість після отримання виплати при звільненні виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо розміру та порядку обрахування виплачених йому при звільненні сум.
У свою чергу подання позивачем у січні 2024 року заяви щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової основної оплачуваної відпустки у кількості 30 діб та 9 діб додаткової оплаченої відпустки за 2017 рік не змінює моменту, з якого позивач дізнався/мав реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в спірному випадку.
Частиною другою статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Дотримання строку звернення з адміністративним позовом до суду є однією з умов для реалізації права на звернення з позовом у публічно-правових відносинах.
Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Верховний Суд зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Враховуючи викладене суд вважає, що позивав не надав належних доказів існування причин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду.
Згідно з частиною 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Згідно пункту 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
За зазначених обставин наявні підстави для залишення позовної заяви без розгляду.
Керуючись статтями 122, 123, 241-243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України,
Клопотання Головного управління Національної поліції в Черкаській області про залишення позову без розгляду задовольнити.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії залишити без розгляду.
Копію ухвали направити учасникам справи.
Ухвала набирає законної сили з дати її підписання суддею.
Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Суддя Алла РУДЕНКО