Справа № 420/8324/24
23 травня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Попова В.Ф., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач звернувся з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України) в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) з не проведення належного розрахунку з ОСОБА_1 при його звільненні 19.07.2022 року у період з 19.07.2022 року по 28.02.2024 року;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 19.07.2022 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що з 2002 року по 19.07.2022 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України). Після звільнення відповідач виплатив 27.07.2022 року - 261 776,68 грн, 24.11.2022 року - 223 290,00 грн. Втім, у день звільнення Військова частина НОМЕР_1 не виплатила усіх належних при звільненні сум, що стало підставою для звернення до суду. За результатами розгляду справи № 420/16275/22, після утримання податків та інших обов'язкових платежів 17.06.2023 року виплачено 196 501,62 грн. По справі №420/19482/23, 28.02.2024 року виплачено 117057,54 грн. В судовому порядку встановлено, що під час звільнення були недоплачені належні грошові кошти, а остаточний розрахунок проведений відповідачем лише 28.02.2024 року то відповідно Військова частина НОМЕР_1 зобов'язана виплатити середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку з дня звільнення позивача.
Просить задовольнити позовні вимоги.
Відповідачем поданий відзив на позовну заяву відповідно до якого позовні вимоги не визнали та зазначили, що КЗпП України не врегульовує правовідносини щодо проходження військової служби, а тому норми цього кодексу не є застосовними у цій справі. Крім того, відсутня вина військової частини у невиплаті всіх сум, а виплата грошової індексації не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку в розумінні переліку підстав визначених Порядком 100. Просять відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивач надав відповідь на відзив у якому зазначив, що не нарахована позивачу індексація є складовою грошового забезпечення тобто є його заробітною платою, а оскільки норми спеціального законодавства не врегульовують строки виплати та відповідальність за їх порушення, то застосовними є норми КЗпП України. Просять відхили заперечення відповідача.
Судом встановлені такі обставини по справі.
ОСОБА_1 з 2002 року по 19.07.2022 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України).
Згідно з наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 19.07.2022 року № 283-ОС виключено із списків особового складу загону та знято з усіх видів забезпечення.
Після звільнення Військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 27.07.2022 року 261776,68 грн. та 24.11.2022 року 223 290,00 грн., що підтверджується роздруківками з платіжної системи « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з рахунку ОСОБА_1 та не заперечується відповідачем.
У зв'язку з неправильним нарахуванням та виплатою грошового забезпечення у період з 2020 року позивач звертався до суду з позовами про нарахування та виплату грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням із застосуванням індексу споживчих цін та щодо ненарахування та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби.
За результатами розгляду справи №420/16275/22, після утримання податків та інших обов'язкових платежів Військовою частиною 17.06.2023 року виплачено ОСОБА_1 196 501,62 гри., що підтверджується роздруківкою з платіжної системи «Приват24».
По справі №420/19482/23 ОСОБА_1 28.02.2024 року виплачено 117 057,54 грн., що підтверджується роздруківкою з платіжної системи «Приват24».
Виплата зазначених сум відповідно рішень суду не спростовується відповідачем, а тому вказані обставини суд вважає встановленими та такими, що не підлягають доведенню.
Позивач вважає, що він відповідно до ч. 1 статті 47, ст.116, 117 КЗпП України має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців.
Дослідивши позиції сторін викладені у їх заявах по суті, заперечення відповідача викладені у його відзиві на позовну заяву, проаналізувавши письмові докази по справі, приписи діючого законодавства, правові позиції Верховного суду та Великої Палати Верховного Суду, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Суд зазначає, що у відповідності до ч. 4 ст. 78 КАС України не підлягають доведенню обставини несвоєчасного повного розрахунку з позивачем, оскільки це встановлено рішеннями ІНФОРМАЦІЯ_2 (справи №420/16275/22, 420/19482/23), що вступили в законну силу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, але за період не більше ніж за шість місяців.
Враховуючи практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного суду, суд зазначає наступне.
26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 761/9584/15-ц та прийшла до висновку, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Тому ВП Верховного Суду зазначила, що ці критерії можуть визначатися судом під час розгляду конкретної справи з урахуванням установлених у ній обставин.
На думку ВП Верховного Суду, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таку позицію ВП Верховного Суду аргументувала тим, що з однієї сторони працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. З іншої сторони, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Верховний Суд зазначив, що метою, яка закладена законодавцем у зміст процедури відшкодування, передбаченої ст. 117 КЗпП, є компенсація працівникові майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Саме виходячи із природи такого відшкодування, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
На підтримку наведеної вище позиції ВП Верховного Суду, 30 листопада 2020 року Верховний Суд КАС ухвалив постанову у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20). У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Як уже зазначено, стаття 116 КЗпП оперує поняттям “всі суми, що належать працівнику”, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за порушення її приписів та невиплату працівнику відповідних (всіх) сум при звільненні.
У цій справі встановлено, що позивачу грошове забезпечення та одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби не були правильно розраховані, а тому виплачені несвоєчасно тільки за рішеннями судів. Саме в цій частині були задоволенні позовні вимоги позивача у справах №420/16275/22, 420/19482/23.
Здійснивши перерахунок виплачених сум при звільненні, відповідачем відповідно до рішення суду донараховано позивачу до сплати додатково 313 559,16 грн (196 501,62+117 059,16), які виплачені 17.06.2023 року та 28.02.2024 року, тобто у термін понад шість місяців після звільнення.
Відповідно до довідки від 01.0402024 року №34 наданої В/Ч 2138 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 537,93 грн.
Позивачем та його представником позовні вимоги визначені як зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку. При цьому розрахунок конкретної суми позивач не здійснював.
Суд зазначає, що позивачем правильно визначений період затримки розрахунку 183 дні виходячи з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП (за період не більше ніж шість місяців).
Судом встановлено, що при звільненні позивачу було виплачено 485 066,28 грн.
Враховуючи суму 313 559,16 грн, яка також підлягала виплаті, але виплачена із затримкою, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат повинен був складати 798 625,44 грн, (485 066,28 + 313 559,16), що суд бере за 100%.
Додатково нарахована та несвоєчасно виплачена сума відповідно до рішень судів 313 559,16 грн становить 39,26% ((313559,16 х 100%) : 798625,44) від усієї суми що підлягала виплаті.
Враховуючи вищезазначені розрахунки суд вважає, що позивачу підлягає виплаті не повна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, а сума такого заробітку пропорційна невиплаченій при його звільненні за 183 календарних дні, що складає 38 648,01 гривень (537,93 х 183 х 39,26%).
Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду викладеного в Постанові від 28.06.2023 року у справі №560/11489/22.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог у зв'язку з їх обґрунтованістю.
Крім того суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача буде не зобов'язання нарахувати та виплатити вказану суму як зазначен6о у позові, а її стягнення з відповідача, оскільки вона визначена вищенаведеними розрахунками. Зазначене не свідчить про вихід суду за межі заявлених позовних вимог, а є одним із способів ефективного захисту порушеного права.
Викладені відповідачем у відзиві доводи спростовані встановленими за результатами розгляду справи обставинами та приписами вищенаведених нормативно-правових актів.
Суд відхиляє посилання відповідача і зазначає, що Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, дійшов висновку, що вказані поняття є рівнозначними.
Зокрема, такий підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 26.06.2019 року у справі № 820/4748/17, від 12.09.2019 року у справі № 812/1255/17, від 02.07.2020 року у справі № 812/792/17. Аналогічну позицію займає Верховний Суд у постанові від 07.02.2022 року у справі 420/7697/21.
Крім того, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд, зокрема у постановах від 20.01.2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 31.03.2021 року у справі № 340/970/20, від 24.06.2021 року у справі № 480/2577/20, дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Зазначене спростовує доводи відповідача щодо незастосування вищевказаних приписів КЗпП України у спірних правовідносинах.
Суд відхиляє також позицію відповідача, що індексація не входить до складу грошового забезпечення, оскільки вона спростовується правовим висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 06.07.2023 року у справі № 580/3240/19 тощо, про те, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, індексація, компенсація за невикористані дні відпустки тощо).
Також Верховний Суд у постанові від 05.04.2023 року у справі № 420/12157/21 дійшов висновку, що при затримці виплати індексації наявні підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Суд зазначає, що у відповідності до ч. 1. ст. 77 КАС України позивачем доведені ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.
В той же час, відповідач не надав суду належні та допустимі докази та правові обґрунтування правомірності несвоєчасної виплати всіх грошових сум при звільнення позивача.
Судові витрати по справі відсутні.
Керуючись ст. 241-246 КАС України, суд
вирішив:
Позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України) ( НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_1 ) 38 648,01 гривень (тридцять вісім тисяч шістсот сорок вісім гривень, 01 коп.) .
У задоволенні інших вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Попов В.Ф.