Справа № 464/6586/23
пр.№ 2/464/296/24
14.05.2024 м. Львів
Сихівський районний суд м. Львова
в складі: головуючої судді - Сабари Л.В.,
секретаря судового засідання - Андрушко Н.М.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним,
встановив:
позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просить визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 56,5 кв.м, житловою площею 40,2 кв.м, укладений 30.09.2022 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бурило В.В., зареєстрований в реєстрі за №712, скасувати запис про право власності №48019175 від 30.09.2022 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що їй на праві часткової приватної власності належить квартири АДРЕСА_1 . Водночас, відповідач ОСОБА_4 , якому належала частини вказаної квартири, подарував частини такої дружині ОСОБА_5 , що підтверджується договором дарування частини квартири, посвідченим 30.09.2022 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бурило В.В., зареєстрованим в реєстрі за №712. Разом з тим, позивач вважає, що такий договір вчинено з порушенням вимог законодавства, зі значним зниженням вартості подарованої частки у порівнянні з оцінкою експерта від 2023 року, а також укладено без наміру створення реальних правових наслідків, які обумовлювались, з огляду на наступне. Зазначає, що до укладення оспорюваного договору, квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної часткової власності їй, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 та така складається з трьох житлових кімнат, кількість яких була пропорційною числу співвласників. Разом з тим, після укладення договору дарування, відповідач ОСОБА_5 зареєструвала у квартирі своє місце проживання, а також місце проживання своїх неповнолітніх дітей, проте останні ніколи там не проживали, оскільки площа та технічні характеристики житла не дозволяють повноцінно виділити приміщення для відповідачів та їх дітей, при цьому не порушуючи прав інших співвласників. Позивач зазначає, що відповідачу ОСОБА_5 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 , у якій остання проживає разом з дітьми та ОСОБА_4 , а також квартира АДРЕСА_3 . Вважає, що вказане свідчить про те, що оспорюваний договір укладено фіктивно, без наміру створення правових наслідків, у вигляді користування ОСОБА_5 та її дітьми квартирою для проживання, а також з метою створення формальних підстав для звернення до суду з позовом про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на ідеальну частку квартири. Крім того, при оформленні договору дарування, відповідачі надали нотаріусу недійсний технічний паспорт, оскільки відомості, що містяться в ньому, не відповідають фактичним даним, що свідчить про приховування ними істотних обставин при укладенні оспорюваного договору. Враховуючи викладене, просить позов задовольнити.
10.11.2023 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, поданий відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідно до якого зазначають, що ОСОБА_4 , будучи власником належного йому майна, подарував дружині ОСОБА_5 частину частики квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування частини квартири АДРЕСА_4 від 30.09.2022. В свою чергу, ОСОБА_5 прийняла цей дар, зареєструвала право власності на вказану частку квартири та зареєструвала своє місце проживання у такій. Відповідачі вважають, що оспорюваним договором жодним чином не порушено прав ОСОБА_1 , а також зазначають про відсутність у них обов'язку отримання згоди (дозволу) для вчинення правочину інших співвласників, в тому числі і позивача. При цьому, заперечують доводи ОСОБА_1 щодо надання нотаріусу недійсного технічного паспорту, оскільки при оформленні договору дарування нотаріус керувалась чинною інформацією, отриманою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а надана технічна характеристика квартири співпадає з інформацією, зазначеною у долученому до позовної заяви свідоцтві про право на спадщину від 19.05.2010, яке позивач оформила після смерті батька ОСОБА_7 . Вказують, що оспорюваний договір укладено при наявності їх вільного волевиявлення, взаємної згоди, такий договір є виконаним, не порушує прав позивача, а тому у задоволенні позовних вимог просять відмовити в повному обсязі.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 04.10.2023 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу десятиденний строк для усунення недоліків.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 13.10.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 13.12.2023 клопотання позивача задоволено, витребувано у приватного нотаріуса Бурило В.В. належним чином засвідчену копію документів, на підставі яких 30.09.2022 оформлено договір дарування квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 18.01.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі. Вказала, що, внаслідок укладення спірного договору, порушено її права та порушуються права неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстровано після укладення правочину. Так, вважає договір дарування удаваним договором, оскільки в такому вартість майна є явно заниженою, технічний паспорт на квартиру не відповідає її фактичному стану, оскільки до цього здійснювалося перепланування. Крім того, відповідач ОСОБА_4 не мав права дарувати частину своєї частки, оскільки відповідач ОСОБА_5 володіє на праві власності іншими квартирами, в одній із яких проживає разом із чоловіком та дітьми. Також, придбаною часткою ОСОБА_5 не користується, про що свідчить інформація про спожиті комунальні послуги. Вважає, що договір укладено з метою збільшення кількості власників спірної квартири та подальшого позбавлення її прав на квартиру в судовому порядку. Зазначила, що мала намір провести оцінку квартири, однак їй було здійснено перешкоди доступу до такої. Вважає, що відповідачі діяли недобросовісно, порушуючи її права на володіння та користування її часткою у праві власності на нерухоме майно. Просила позов задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_2 повністю підтримала доводи позивача. Зазначила, що зважаючи на занижену вартість дарованого майна, не відповідність технічного паспорту квартири фактичним характеристикам, а також те, що відповідачі у вказаній квартирі не проживали, свідчить про удаваність правочину, з метою створення умов для вирішення іншої справи у судовому порядку. Просила позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 заперечив з приводу позовних вимог та повністю підтримав доводи, викладені відповідачами у відзиві на позовну заяву. Вказав, що позивач не є стороною договору, який укладено згідно з положеннями чинного законодавства, тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Вказав, що ОСОБА_4 був власником частини спірної квартири, яку отримав у дар від матері на підставі договору дарування. Вказаний договір дарування підтверджував факт права приватної власності. Він, як власник, мав право розпоряджатися частиною нерухомого майна. Чинним законодавством не передбачено обов'язку отримувати згоду усіх співвласників. Відповідно ОСОБА_5 , отримавши у дар частину квартири, має право нею володіти відповідно до закону. Укладенням спірного договору жодні права позивача порушеними не були. Крім того, на даний час позивач не є співвласником квартири АДРЕСА_1 , в силу рішення Сихівського районного суду м. Львова, що набрало законної сили. Одночасно, у випадку задоволення позову позивача, квартири повернеться у володіння та розпорядження попереднього власника, його довірителя, а не позивача. Таким чином вважає позов безпідставним, та таким що до задоволення не підлягає.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилася, повідомлялася належним чином, причин неявки суду не повідомила.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, таким чином з'ясувавши дійсні обставини справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі, виходячи з наступного.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Положеннями ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч. 1 ст. 718 ЦК України).
Частиною 2 ст. 719 ЦК України встановлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За змістом ст. ст. 316, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Статтями 317, 321 ЦК України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, приписами вказаної норми встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
При цьому, статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3,15,16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (постанова Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі №910/1891/14).
Згідно зі ст. 234 ЦПК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (за змістом правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц).
При дослідженні доказів, судом встановлено наступне.
Відповідно до технічного паспорта на квартиру Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації, квартира АДРЕСА_1 складається з 3 кімнат, житловою площею 40,2 кв.м, загальною площею 56,5 кв.м.
Згідно з копією свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 19.05.2010 державним нотаріусом Шостої львівської державної нотаріальної контори Шургот Н.С., зареєстрованого в реєстрі за №3373, ОСОБА_1 та ОСОБА_6 отримали в спадщину за померлим батьком ОСОБА_7 частини квартири АДРЕСА_1 . Свідоцтво, яке підтверджує виникнення права спільної часткової власності на вищезазначену спадщину, що підлягає державній реєстрації, видано ОСОБА_1 .
Як вбачається з договору дарування частки квартири, посвідченого 10.03.2015 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Комар С.С., зареєстрованого в реєстрі за №438, ОСОБА_6 передала безоплатно (подарувала), а ОСОБА_4 прийняв безоплатно в дар належну дарувальнику на праві спільної часткової власності частку квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №34684421 від 10.03.2015 ОСОБА_4 належить на праві приватної спільної часткової власності частки квартири АДРЕСА_1 , номер запису про право власності №8986975.
Станом на 30.09.2022 у квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 56,50 кв.м, складається з 3 кімнат житловою площею 40,20 кв.м, зареєстрована ОСОБА_8 , що підтверджується довідкою №б/н з місця проживання про склад сім'ї і реєстрації.
13.09.2022 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування частини квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Бурило В.В., зареєстрований в реєстрі за №712, відповідно до умов якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_5 прийняла у дар частину квартири АДРЕСА_1 . Вищевказана квартира в цілому складається з трьох кімнат, житловою площею 40,2 кв.м та кухні. Загальна площа квартири становить 56,5 кв.м. До квартири належить комора в підвалі площею 4,0 кв.м.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №320969620 від 24.01.2023 ОСОБА_5 на підставі договору дарування №712 від 30.09.2022 на праві приватної спільної часткової власності належить частка квартири АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 48019175, підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 64992814 від 30.09.2022.
Як вбачається з витягу з реєстру Львівської міської територіальної громади №105713 від 03.10.2022, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані наступні особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_6 .
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 13.09.2023, яке постановою Львівського апеляційного суду від 18.12.2023 залишено без змін, позов ОСОБА_4 та позов ОСОБА_6 про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на ідеальну частку квартири задоволено, припинено право власності ОСОБА_1 на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 та стягнуто з ОСОБА_4 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 у розмірі 467 500,00 грн., визнано за ОСОБА_4 , ОСОБА_6 право спільної власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 .
Аналізуючи вищевикладене, судом встановлено, що на момент звернення до суду з позовною заявою позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належала квартири АДРЕСА_1 , тоді як інші частки квартири належали її сестрі - ОСОБА_6 , а також відповідачу ОСОБА_4 , а саме станом на 13.09.2022 останньому на праві спільної часткової власності належала частка вищезгаданої квартири.
З огляду на те, що квартира АДРЕСА_1 перебувала у власності трьох осіб на праві спільної часткової власності, суд зважає на наступне.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК України).
Статтею 358 ЦК України встановлено порядок здійснення права спільної часткової власності. За змістом вказаної норми, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Частиною 1 ст. 361 ЦК України визначено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Водночас, згідно зі ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
З вказаного слідує, що ОСОБА_4 , як власник квартири АДРЕСА_1 , має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності. При цьому, чинним законодавством не передбачено обов'язку отримання останнім згоди інших співвласників на розпорядження майном, що перебуває у спільній власності, а лише переважне право інших співвласників на придбання частки за договором купівлі-продажу.
Таким чином, ОСОБА_4 , розпоряджаючись належною йому часткою квартири 13.09.2022 уклав з ОСОБА_5 договір дарування частини квартири, відповідно до якого подарував їй частину квартири АДРЕСА_1 .
Договір укладено між сторонами у письмовій формі, а також такий нотаріально посвідчений, а отже договір укладено з дотриманням вимог, встановлених ст. ст. 208, 209, 719 ЦК України.
Пунктом 7 вказаного договору встановлено, що сторони засвідчили те, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, а цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, відповідає їх дійсним намірам, та що кожен з них однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки.
Водночас, відповідач ОСОБА_5 , прийняла у дар частину квартири АДРЕСА_1 , що також підтверджується внесенням запису про право власності 48019175 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, що свідчить про виконання сторонами умов договору.
При цьому, відомості про те, що до укладення оспорюваного позивачем договору дарування, між співвласниками квартири АДРЕСА_1 було укладено договір або ж будь-яку домовленість, якою визначався порядок здійснення права спільної часткової власності між ними, зокрема щодо порядку володіння та користування таким майном, в матеріалах справи відсутні, таких даних в ході судового розгляду не встановлено.
Окрім того, твердження позивача про те, що оспорюваний договір укладено фіктивно, з огляду на відсутність наміру створення правових наслідків у вигляді використання відповідачем ОСОБА_5 та її неповнолітніми дітьми квартири АДРЕСА_1 для проживання не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
З пояснень учасників справи, наданих в судовому засіданні, встановлено, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є подружжям.
Як встановлено судом, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить по частині квартири АДРЕСА_1 , а тому останні в силу ст. 319 ЦК України мають право користуватись своїм майном на власний розсуд.
Крім того, з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №320969620 від 24.01.2024, ОСОБА_5 на праві власності також належить квартира АДРЕСА_2 , а також квартира АДРЕСА_3 .
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
З огляду на викладене, особа, яка є власником квартири, має право використовувати таке помешкання для власного проживання, а також проживання членів своєї сім'ї. Разом з тим, таке проживання є виключно правом власника та членів його сім'ї, а не його обов'язком, з урахуванням того, що кожен громадянин України має право на вільний вибір місця проживання на території України.
Таким чином, факт набуття ОСОБА_5 права власності на частку квартири не породжує для неї та членів її сім'ї обов'язку проживати у ній, незважаючи на те, що її місце проживання та місце проживання її дітей є зареєстрований у вказаній квартирі.
Не проживання таких осіб у зазначеній квартирі не свідчить про відсутність наміру у сторін створити правові наслідки при укладені спірного договору, а відтак не визначає підстав для визнання укладеного правочину фіктивним, що могло б потягнути правові наслідки.
З урахування вищевикладеного, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_4 розпорядився своїм правом, діючи в межах закону, уклав договір дарування, сторонами якого виконано його умови, які створили наслідки у вигляді набуття відповідачем ОСОБА_5 права власності на частку квартири, а тому доводи щодо створення формальних підстав для звернення до суду з позовом про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на ідеальну частку квартири не знайшли підтвердження в ході судового розгляду, а тому суд вважає такі безпідставними.
Крім того, щодо доводів позивача про надання сторонами для оформлення спірного договору нотаріусу недійсного технічного паспорту, суд зважає на те, що п. 6 договору дарування частини квартири АДРЕСА_4 від 13.09.2022 визначено, що ОСОБА_4 (дарувальник) засвідчив про те, що з моменту набуття ним права власності на квартиру, частина якої відчужується, не здійснював самочинних або будь-яких інших перебудов чи перепланувань у цій квартирі; на день укладення цього договору усі технічні характеристики квартири, частина якої відчужується, відповідають правовстановлюючим документам та технічному паспорту на квартиру. Квартира, частина якої відчужується, візуально оглянута ОСОБА_5 (обдаровуваною) до оформлення цього договору, будь-які перебудови чи перепланування, не застережені у правовстановлюючому документі та в технічному паспорті на квартиру, на момент огляду обдаровуваною виявлені не були.
Також, заявою від 30.09.2022 ОСОБА_5 повідомила, що квартири АДРЕСА_1 , її стан та технічні характеристики їй відомі та повністю її влаштовують.
Таким чином, дані щодо невідповідності наданого нотаріусу технічного паспорт із фактичним станом квартири АДРЕСА_1 під час укладення оспорюваного договору не встановлено сторонами договору, а також нотаріусом, що його посвідчував. При цьому, будь-які ризики, пов'язані із такою невідповідністю, покладаються на сторін договору.
Одночасно, позивач, не надала жодних доказів, що технічний паспорт квартири не відповідав технічним характеристикам такої на момент укладення правочину, жодних клопотань про призначення судових експертиз не заявляла, а тому такі доводи останньої суд визнає голослівними.
Положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цих Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Отже, в силу вимог законодавства України, саме на позивача, який звертається до суду з позовною вимогою про визнання недійсним правочину, покладається обов'язок довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання його недійсним на момент його вчинення і настання відповідних наслідків.
З огляду на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що спірний договір укладено з порушенням її прав, без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним, у зв'язку із чим суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв'язку із чим в задоволенні таких слід відмовити.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд, з урахуванням положень ст. 141 ЦПК України та відмови у задоволенні позову в повному обсязі, приходить до переконання, що понесені витрати слід покласти на позивача.
На підставі ст. ст. 202, 203, 204, 215, 316, 317, 319, 321, 356, 358, 361, 362, 719 ЦК України, керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 76, 81, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,
ухвалив:
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 24 травня 2024 року.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
Відповідач: ОСОБА_4 , місце проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
Відповідач: ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Головуюча Сабара Л.В.