15 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 163/470/24 пров. № А/857/9764/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В.,
за участі секретаря судового засідання Ханащак С.І.,
розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року (судді Ковальчука В.Д., ухвалене у відкритому судовому засіданні о 12 год. 46 хв. в м. Луцьк) у справі №163/470/24 за позовом ОСОБА_1 до Ратнівського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Волинська митниця про визнання протиправними та скасування постанов,-
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Ратнівського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Волинська митниця в якому просить визнати протиправними та скасувати постанови від 14 лютого 2024 року про відкриття виконавчого провадження та від 14 лютого 2024 року про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, прийняті начальником Ратнівського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Пожаром Володимиром Петровичем у виконавчому провадженні №74163662.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, просить скасувати рішення першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норми процесуального та матеріального права та неповно з'ясовано обставини справи, що мають значення для справи. Зазначає, що відповідач не довів, а суд не встановив того факту, що судовим рішенням у справі № 163/2516/23 на ОСОБА_1 було покладено обов'язок щодо виконання рішення в частині конфіскації майна, а покупцем і власником конфіскованого товару є компанія-нерезидент «ITA DISTRIBUTION FZE» (Арабські Емірати). Зазначене підтверджується текстами судових рішень у справі № 163/2516/23, товаросупровідними документами, електронними митними деклараціями, поданими до Волинської митниці, інвойсами та іншими документами. Відповідно, зважаючи на неналежність товару ОСОБА_1 , суд у справі 163/2516/23 не міг покласти на неї обов'язок виконання постанови в цій частині. Більш того, у апелянта відсутня будь-яка можливість виконати зазначене рішення, в частині конфіскації товару, адже щодо даного товару у ОСОБА_1 немає жодних правомочностей. Зважаючи саме на ці обставини, позивач у суді першої інстанції обґрунтовувала незаконність відкриття виконавчого провадження в цій частині та неможливість визначення її боржником у виконавчому провадженні № 74163662. Натомість, суд першої інстанції ці доводи до уваги не взяв, не встановив дійсного власника конфіскованого майна, та в наслідок формального розгляду даної справи неправильно застосував положення частини 2 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження». Звертає увагу на той факт, що належним способом дій в виконавчому провадженні № 74163662 було б зазначення Стягувачем у якості боржника компанії «ITA DISTRIBUTION FZE» та подальше визнання її боржником. Зазначене в повній мірі б відповідало обставинам справи № 163/2516/23 та приписам частини 2 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження». Вказане обґрунтовується тим, що судове рішення, яке є виконавчим документом, стосується прав та обов'язків даної компанії (в неї виник обов'язок передати майно державі), а сама компанія «ITA DISTRIBUTION FZE» є фактичним та реальним власником товару. Пунктами 30, 32 Постанови КАС ВС від 13.05.2020 року по справі №805/3109/18-а зазначено таке: «як уже зазначено та не спростовувалось позивачем, боржник за виконавчим документом (постановою митниці) не проживає (перебуває), не зареєстрований на території України та не є власником транспортного засобу, який зазначений у виконавчому документі. Отже, повернувши виконавчий документ без прийняття з підстави, передбаченої пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідач діяв у повній відповідності з вимогами закону, а суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, обґрунтовано скасувавши помилкове рішення суду першої інстанції». У п. 25 Постанови КАС ВС від 01.10.2020 року по справі № 0540/6415/18-а суд зазначив таке: «як вбачається з матеріалів справи, виконавчий документ було повернуто на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» без прийняття до виконання, оскільки згідно виконавчого документу боржник зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, що не відноситься до територіальності Приморського району м. Маріуполя Донецької області. А також в наданих документах відсутні дані про майно, належне боржнику (на праві власності), на яке можливо звернути стягнення та яке знаходиться на території Приморського району м. Маріуполя Донецької області». Також вважає, що конфісковане судом і вказане у заяві про примусове виконання рішення майно, ніколи не належало ОСОБА_1 , а визнання, хоч і протиправно, відповідачем-1 ОСОБА_1 боржником у виконавчому провадженні № 74163662, підстав для визнання ОСОБА_1 власником товару і відкриття за місцем його зберігання виконавчого провадження, ніколи не існувало, однак, суд безпідставно дійшов висновку про законність відкриття виконавчого провадження за місцем розташування товару, яке боржнику не належить, що суперечить положенню ч. 1 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження», яким передбачено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна, що також підтверджує доречність та обґрунтованість тверджень позивача про те, що у виконавчому листі боржником мала бути вказана компанія «ITA DISTRIBUTION FZE», за місцем розташування товару якої і було б відкрито виконавче провадження. Любомльський суд у своїй постанові не встановлював факту, хто має бути боржником у майбутньому виконавчому провадженні, адже це питання не належить до обставин, що підлягають з'ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення. Відтак, ні постановою суду від 23.11.2023, ні КУпАП не вирішувалося питання про визначення ОСОБА_1 боржником у виконавчому провадженні. Статтею 78 КАС України, на яку посилається суд у оскаржуваному рішенні, визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Однак, з даної норми вбачається, що суд не мав підстав застосовувати інститут преюдиції оскільки позивачем в даній справі винуватість ОСОБА_1 по справі 163/2516/23 не оскаржувалась, суд не мав підстав для застосування преюдиції обставин судового рішення, яке не стосується предмету даного позову, а при вирішенні даного позову суду належало розрізнити судове рішення, як акт, яким було вирішено питання про винуватість особи, і судове рішення яке, згідно частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», вважається виконавчим документом. Так, постановою суду від 23.11.2023 року, як актом про винуватість особи, було встановлено винуватість ОСОБА_1 та застосовано до неї відповідне покарання. З вказано слідує, що суд встановив лише обставини вчиненого правопорушення, визначив наявність вини та призначив покарання. Суд у даному рішенні боржника у майбутньому виконавчому провадженні не визначав. В свою чергу, постанова від 23.11.2023 року, як виконавчий документ, є виключно підставою для примусового виконання рішення у виконавчому провадженні, боржника у якому належить визначити стягувачу у відповідній заяві (а не в судовому рішенні) та належить перевірити виконавцю при відкритті виконавчого провадження. Відтак, юридичний статус особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, та особи-боржника у виконавчому провадженні є різними, а тому відсутні підстави для їх ототожнення та автоматичного відкриття виконавчого провадження відносно особи, яку суд визнав винуватою.
Відповідачі та третя особа своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні апеляційного розгляду справи в режимі відеконференції представник позивача Борис С.А. апеляційну скаргу підтримав з підстав зазначених у скарзі, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю.
Представник третьої особи Пех С.А. в режимі відеконференції проти апеляційної скарги заперечила, просила скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що постановою Любомльського районного суду Волинської області від 23.11.2023 у справі №163/2516/23, яка залишена без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27.12.2023, ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 472 МК України, з накладенням на неї стягнення у вигляді штрафу у розмірі 3567630,77 грн. з конфіскацією в дохід держави товарів, що вилучені за двома протоколами про тимчасове вилучення товарів у справі про порушення митних правил №0293/20500/23 (всього позицій товару 178 та 160), загальною вартістю 3567630,77 грн., та стягнуто витрати за зберігання товарів на Волинський митниці в розмірі 249227,83 грн.
06.02.2024 Волинська митниця звернулася до Ратнівського ВДВС із заявою про виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 23.11.2023.
14.02.2024 начальником Ратнівського ВДВС Пожаром В.П. винесено постанови про відкриття виконавчого провадження та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження.
19.02.2024 начальником Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Богаком Яремою Володимировичем прийнято постанову про передачу виконавчого провадження №74163662 з Ратнівського ВДВС до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.
Вважаючи постанови про відкриття виконавчих проваджень та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження протиправними, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач прийняв правильні рішення.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Згідно статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пункт 2 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII встановлює, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.
Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник (частина 1 статті 15 Закону №1404-VIII).
Відповідно до частини 2 статті 15 Закону №1404-VIII, стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.
Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Відповідно до виконавчого документа, а саме постанови Любомльського районного суду Волинської області у справі №163/2516/23 від 23.11.2023, боржником визначена ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , жителька АДРЕСА_1 .
Частиною 1 статті 18 Закону №1404-VІІІ встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 18 Закону №1404-VІІІ виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
З наведених законодавчих норм вбачається, що виконавець зобов'язаний вчинити виконавчі дії у спосіб, передбачений виконавчим документом.
Згідно частини 1 статті 24 Закону №1404-VІІІ, виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 26 Закону №1404-VІІІ виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Частиною 5 вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Згідно статті 62 Закону №1404-VІІІ виконання рішень про конфіскацію майна здійснюється органами державної виконавчої служби в порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до матеріалів справи судом встановлено, що 14.02.2024 до Ратнівського відділу державної виконавчої служби надійшла заява Волинської митниці від 06.02.2024 щодо примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області у справі № 163/2516/23 від 23.11.2023, яка набрала законної сили 27.12.2023, про конфіскацію в дохід держави по справі ОСОБА_1 товарів, що вилучені за двома протоколами про тимчасове вилучення товарів у справі про порушення митних правил №0293/20500/23 (всього позицій товару 178 та 160) загальною вартістю 3567630,77 грн. До заяви про відкриття виконавчого провадження додано копії накладних опису товарів № 02 та № 03 від 10.08.2023.
Вилучене майно перебуває на складі Волинської митниці смт. Ратне, на який поширюється компетенція Ратнівського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, а виконавчий документ як встановлено вище відповідає вимогам Закону №1404-VІІІ, а тому державним виконавцем, 14.02.2024 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 74163662 щодо примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області № 163/2516/23 від 23.11.2023 за місцезнаходженням майна боржника, а також постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження на підставі статті 42 Закону та відповідно до пункту 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5.
З метою виконання рішення Любомльського районного суду Волинської області у справі № 163/2516/23, 15.02.2024 державним виконавцем, винесено постанову про опис та арешт майна боржника.
На виконання доручення заступника Міністра юстиції з питань виконавчої служби Шкляра С.В. від 06.12.2017 №425/20.5-13/17, доручення Департаменту ДВС Міністерства юстиції України від 16.03.2018 № 268/20.5.1/ін-18, виконання виконавчих документів про конфіскацію майна, вилученого митними органами, покладено на відділи примусового виконання рішень Управлінь. Враховуючи вищенаведене, згідно розділу V Інструкції, виконавче провадження № 74163662 передано 20.02.2024 до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про що винесено відповідну постанову.
Щодо доводів апелянта про те, що ОСОБА_1 не є боржником у справі, то колегія суддів враховує наступне.
Постановою Любомльського районного суду Волинської області від 23.11.2023 у справі №163/2516/23, яка залишена без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27.12.2023, ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 472 МК України, з накладенням на неї стягнення у вигляді штрафу у розмірі 3567630,77 грн. з конфіскацією в дохід держави товарів, що вилучені за двома протоколами про тимчасове вилучення товарів у справі про порушення митних правил №0293/20500/23 (всього позицій товару 178 та 160), загальною вартістю 3567630,77 грн., та стягнуто витрати за зберігання товарів на Волинський митниці в розмірі 249227,83 грн.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.
Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною 4 статті 78 КАС України, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.
Тобто, за змістом частини 4 статті 78 КАС України учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як установлені.
Водночас, передбачене частиною 4 статті 78 КАС України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.
Згідно частини 6 статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Для спростування преюдиційних обставин учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 90 КАС України.
Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12.10.2020 по справі №814/435/18, даючи визначення інституту «преюдиції» та порядку його застосування під час судового розгляду.
Аналізуючи наведені доводи апелянта, щодо того, що ОСОБА_1 не є боржником у справі колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до виконавчого документа, а саме постанови Любомльського районного суду Волинської області у справі №163/2516/23 від 23.11.2023, яка набрала законної сили, боржником визначена ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , жителька АДРЕСА_1 , таким чином саме виконавчим документом, а саме судовим рішенням, яке є чинним визначено ОСОБА_1 боржником у виконавчому провадженні №74163662.
У відповідності до частини 2 статті 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Щодо доводів апелянта про виконання рішення суду про конфіскацію майна за місцем проживання боржника м. Ізмаїл, то колегія суддів враховує наступне.
Згідно частини 1 статті 24 Закону №1404-VІІІ, виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що спростовує доводи апелянта, що вилучене майно згідно постанови Любомльського районного суду Волинської області у справі №163/2516/23 від 23.11.2023, яка набрала законної сили перебуває на складі Волинської митниці смт. Ратне, а тому конфіскація в дохід держави підвідомча Ратнівському відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.
Суд не приймає доводи скаржника, які ґрунтуються на висновках Верховного Суду, викладених в постановах від 13.05.2020 по справі №805/3109/18-а, від 01.10.2020 по справі № 0540/6415/18-а, оскільки правовідносини в цих справах не є подібними із даною справою за позовом ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц).
Згідно із частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Стаття 73 КАС України передбачає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи всі наведені вище обставини та матеріали справи колегія суддів дійшла висновку, що оскільки постанова Любомльського районного суду Волинської області у справі №163/2516/23 від 23.11.2023, набрала законної сили, відповідно оскаржувані постанови від 14.02.2024 про відкриття виконавчого провадження та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження Ратнівського ВДВС у Ковельському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у виконавчому провадженні №74163662 державним виконавцем було винесено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом №1404-VIII, а тому позовні вимоги не підлягають до задоволення, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Крім цього, у контексті оцінки решти доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.
Керуючись ст.ст. 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року у справі №163/470/24 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
В.В. Гуляк
Повний текст постанови складено 20.05.2024