20 травня 2024 року 320/24963/23
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Дудін С.О., судді: Кушнова А. О. та Щавінський В. Р., за участю секретаря судового засідання Карнафель О.О., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Мартинюк К. Е., представника третьої особи Щепанського А. М., розглянув у режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Міністерства внутрішніх справ України, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі по тексту також відповідач, КМУ), в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо не внесення змін до пункту 3 та пункту 4 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 №850;
- зобов'язати Кабінет Міністрів України внести зміни до пункту 3 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 №850,
пункт 3 викласти в наступній редакції:
«Грошова допомога призначається і виплачується у разі:
1) загибелі (смерті) працівника міліції, який перебував на службі в органах внутрішніх справ, під час виконання ним службових обов'язків - у розмірі 750-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату загибелі (смерті), рівними частками членам сім'ї, батькам та утриманцям загиблого (померлого).
Якщо одна із зазначених осіб відмовляється від отримання грошової допомоги, її частка розподіляється між іншими особами, які мають право на її отримання.
Заява про відмову від отримання грошової допомоги повинна бути нотаріально посвідчена в установленому законодавством порядку.
Члени сім'ї та батьки загиблого (померлого) працівника міліції визначаються відповідно до Сімейного кодексу України, а утриманці - відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб";
2) установлення працівникові міліції інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, у розмірі:
400-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи;
300-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи;
250-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи;
3) часткової втрати працездатності працівником міліції без установлення йому інвалідності внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, залежно від ступеня втрати працездатності, який установлюється медико-соціальними експертними комісіями, - у розмірі, що визначається у відсотках 100- кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення ступеня втрати працездатності. При цьому розмір грошової допомоги не повинен бути меншим за 70-кратний прожитковий мінімум, установлений законом для працездатних осіб.».
Пункт 4 викласти в наступній редакції:
«Якщо працівникові міліції після первинного встановлення інвалідності із втратою працездатності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає йому право на отримання грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться з урахуванням раніше виплаченої суми.».
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що у період з 19.12.1990 по 30.08.2005 він проходив службу в ОВС України та був звільнений на підставі підпункту «в» пункту 64 (за станом здоров'я).
Позивач зазначає, що 22.12.2005 йому встановлено 3 групу інвалідності та 40% втрати працездатності, після чого він отримав виплату страхового відшкодування. При повторному огляді 10.03.2023 позивачу встановлено 2 групу інвалідності та 65% втрати працездатності.
На думку позивача, у зв'язку з встановленням вищої групи інвалідності він набув право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі.
Позивач наголошує, що у зв'язку з прийняттям Закону України від 06.04.2017 №2004-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення рівня соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей» (далі по тесту також Закон №2004-VIII) було збільшено розмір одноразової грошової допомоги військовослужбовцям та членам їх сімей, а також поліцейським, у разі смерті, встановлення інвалідності та втрати працездатності. Кабінету Міністрів України було доручено привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом. Проте, оскільки на дату набрання чинності Законом №2004-VIII Закон України «Про міліцію» втратив чинність, до нього не було внесено означені вище зміни щодо розмірів одноразової грошової допомоги працівникам міліції.
Разом з тим, позивач вважає, що згідно з положеннями Закону №2004-VIII відповідач був зобов'язаний внести до Порядку №850 зміни, які є предметом спору у цій справі.
На думку позивача, спірна бездіяльність КМУ призводить до дискримінації працівників міліції порівняно з поліцейськими та військовослужбовцями.
Позивач також наголошує на необхідності внесення змін до пункту 4 Порядку №850, оскільки діючі положення обмежують отримання працівниками міліції одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності протягом 2 років у порівнянні з відсутністю таких обмежень у військовослужбовців, працівників поліції та членів їх сімей після прийняття Конституційним Судом України рішення від 06.04.2022 у справі №3-192/2020 (465/20).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.10.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання.
У додаткових поясненнях, поданих позивачем до суду, зазначено, що у зв'язку із втратою чинності Законом України від 07.11.2023 №565-ХІІ «Про міліцію» (далі по тексту також Закон №565-ХІІ) виплата одноразової грошової допомоги працівникам міліції врегульована Порядком №850 та її розмір є нижчим у порівнянні з ОГД працівникам поліції та військовослужбовцям.
На переконання позивача, відповідач після набрання чинності Законом №2004-VIII повинен був привести у відповідність з ним, зокрема і Порядок №850, чого не було зроблено. Така бездіяльність призвела до дискримінації працівників міліції у порівнянні з військовослужбовцями та працівниками поліції.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив про відсутність протиправної бездіяльності з огляду на відсутність у нього обов'язку по внесенню змін до Порядку №850, оскільки в законодавстві відсутня така норма зобов'язального характеру для Уряду України.
Відповідач зазначив, що Порядок №850 був прийнятий відповідно до вимог пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України від 13.02.2015 №208-VIII «Про внесення змін до статті 23 Закону України «Про міліцію» щодо виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва працівника міліції», а підстави надання ОГД, визначені Законом України «Про міліцію», ідентичні визначеним у Порядку №850, зокрема, у пунктах 3, 4.
Відповідачем наголошено про проходження позивачем повторного огляду МСЕК через 18 років після звільнення його з органів міліції, що самостійно свідчить про відсутність законодавчих підстав для перерахунку йому відповідних виплат. Також відповідачем зазначено, що з 2005 року (рік встановлення 3 групи інвалідності) по 2023 рік (рік встановлення 2 групи інвалідності) позивач фактично не проходив службу в ОВС чи в органах Національної поліції України, що має наслідком встановлення 2 групи інвалідності не в період проходження служби в ОВС, а станом на дату припинення існування міліції позивач не проходив службу вже майже 10 років, внаслідок чого не може бути віднесений до категорії осіб, які мають право на ОГД за Законом №580-ІХ.
На думку відповідача, пунктами 3, 4 Порядку №850 не обмежено право позивача на пільги, компенсації і гарантії, визначені статтями 41 та 46 Конституції України, а тому рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 №5-рп/2002 та від 06.07.1999 №8-рп/99, на які посилається позивач, не є застосовними у межах спірних відносин.
Відповідач зауважує, що положення пункту 4 Порядку №850 в редакції, зазначеній позивачем, не передбачено будь-якими положеннями профільного законодавства та, у випадку задоволення позовних вимог у цій частині, матиме наслідком вчинення відповідачем дій не на підставі, не у межах та не у спосіб, що передбачені законодавством. Такий підхід має бути застосований і до решти позовних вимог, оскільки в Уряду відсутні законодавчі підстави для внесення змін у відповідний акт.
Щодо дискримінаційних положень Порядку №850, відповідач стверджує, що такі доводи позивача зводяться виключно до його суб'єктивної незгоди з положеннями Порядку №850.
Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27.02.2024 за клопотанням КМУ залучено до участі у справі якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог спору на стороні відповідача, Міністерство внутрішніх справ України (далі по тексту також третя особа, МВС України).
Третьою особою подано до суду письмові пояснення, в яких зазначено, що МВС України не погоджується із заявленими позовними вимогами та вважає, що позивач не має права на виплату ОГД в більшому розмірі, оскільки з дня первинного встановлення інвалідності пройшло більше 2 років.
Крім того, на думку третьої особи, позивачем не доведено факту порушення його права оскаржуваним нормативно-правовим актом, оскільки ОГД йому було виплачено у розмірі, встановленому Порядком №850. Даний факт підтверджується рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11.09.2023 у справі №200/3330/23 та, за твердженням МВС України, не підлягає доказуванню.
Третя особа стверджує, що положення Закону №2004-VIII не є застосовними до позивача, оскільки розповсюджуються на військовослужбовців та поліцейських, у той час як позивач був звільнений у посади у територіальному управлінні міліції.
Усною ухвалою суду від 28.03.2024, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні.
У судовому засіданні під час розгляду справи по суті позивач підтримав свої вимоги та просив суд задовольнити позов. Представники відповідача та третьої особи просили відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Артемівським МВ УМВС України в Донецькій області 26.06.2002.
Відповідно до постанови ВЛК УМВС України в Донецькій області №122 від 21.11.2005 захворювання позивача «Так, пов'язане з проходженням служби в ОВС».
22 грудня 2005 року позивачу було встановлено 3 групу інвалідності та 40% втрати працездатності, після чого проведено виплату страхового відшкодування з обов'язкового особистого страхування працівників МВС України в розмірі 21060,00 грн, про що зазначено у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву.
Даний факт визнається сторонами у позовній заяві та відзиві, а тому відповідно до положень частини першої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає доказуванню.
Матеріалами справи підтверджено, що наказом ГУ МВС у Донецькій області від 27.12.2006 №457 по особовому складу внесено часткові зміни до пункту наказу УМВС області від 25.08.2005 №267о/с, відповідно до яких майор міліції ОСОБА_1 вважається звільненим з ОВС за пунктом 64 «в» (через обмежений стан здоров'я).
Довідкою МСЕК серії 12ААА №012701 від 10.03.2023 позивачу встановлено ступінь втрати працездатності 65%, з врахуванням 40%, встановлених 22.12.2005 згідно постанови ВЛК УМВС №122 віл 21.11.2005. Причина втрати працездатності: травма, пов'язана з виконанням службових обов'язків.
Довідкою МСЕК серії 12 ААВ №740442 від 03.04.2023 при повторному огляді позивачу встановлено 2 групу інвалідності, травма пов'язана з виконанням службових обов'язків.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого Управлінням соціального захисту населення Червоноградської РДА 11.04.2023, позивач є особою з інвалідністю 2 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги (далі - грошова допомога) у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції визначений Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженими постановою КМУ від 21.10.2015 №850 (далі по тексту також Порядок №850).
Відповідно до пунктів 3, 4 Порядку №850 грошова допомога призначається і виплачується у разі:
1) загибелі (смерті) працівника міліції, який перебував на службі в органах внутрішніх справ, під час виконання ним службових обов'язків - у розмірі 500-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату загибелі (смерті), рівними частками членам сім'ї, батькам та утриманцям загиблого (померлого).
Якщо одна із зазначених осіб відмовляється від отримання грошової допомоги, її частка розподіляється між іншими особами, які мають право на її отримання.
Заява про відмову від отримання грошової допомоги повинна бути нотаріально посвідчена в установленому законодавством порядку.
Члени сім'ї та батьки загиблого (померлого) працівника міліції визначаються відповідно до Сімейного кодексу України, а утриманці - відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”;
2) установлення працівникові міліції інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, у розмірі:
250-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи;
200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи;
150-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи;
3) часткової втрати працездатності працівником міліції без установлення йому інвалідності внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, залежно від ступеня втрати працездатності, який установлюється медико-соціальними експертними комісіями, - у розмірі, що визначається у відсотках 100-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення ступеня втрати працездатності. При цьому розмір грошової допомоги не повинен бути меншим за 20-кратний прожитковий мінімум, установлений законом для працездатних осіб, та більшим за 100-кратний прожитковий мінімум, установлений законом для працездатних осіб.
Якщо протягом двох років працівникові міліції після первинного встановлення інвалідності із втратою працездатності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає йому право на отримання грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Статтею 1 Закону України від 06.04.2017 № 2004-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення рівня соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей» (далі по тексту також Закон №2004-VIII) внесено зміни до таких законів України:
1. У Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»:
1) текст статті 16-2 викладено в такій редакції:
« 1. Одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:
а) 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпункті 1 пункту 2 статті 16 цього Закону;
500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 2-3 пункту 2 статті 16 цього Закону;
б) 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).
2. Одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у підпунктах 5-9 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується залежно від встановленої військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту інвалідності та ступеня втрати ним працездатності у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому у випадках, зазначених у підпункті 5 пункту 2 статті 16 цього Закону, розмір одноразової грошової допомоги не може бути меншим за 70-кратний прожитковий мінімум, встановлений законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року»;
2. Статтю 21 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» доповнено частиною шостою такого змісту:
«У разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, працівників поліції під час безпосередньої участі в антитерористичній операції одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі та порядку, визначених законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та «Про Національну поліцію».
3. У частині першій статті 99 Закону України «Про Національну поліцію»:
1) у пункті 1 цифри «500» замінено цифрами « 750»;
2) у пункті 3: у підпункті «а» цифри « 250» замінено цифрами « 400»; у підпункті «б» цифри « 200» замінено цифрами « 300»; у підпункті «в» цифри « 150» замінено цифрами « 250».
Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону №2004-VIII визначено, що дія цього Закону не поширюється на осіб, стосовно яких до набрання чинності цим Законом прийнято рішення про призначення та виплату їм одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), встановлення інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності або які отримали замість зазначеної допомоги інші компенсаційні виплати відповідно до законодавства.
Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону №2004-VIII на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.
Тобто, положеннями Закону №2004-VIII збільшено розмір ОГД, визначений законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про боротьбу з тероризмом» та «Про Національну поліцію».
Відповідно до положень пункту 4 статті 16-3 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі по тексту також Закон №2011) в редакції, чинній до 06.04.2022, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами, що відбулися, не здійснюється.
Рішенням Конституційного Суду № 1-р(II)/2022 від 06.04.2022 пункту 4 статті 16-3 Закону №2011 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Конституційний Суд, вирішуючи порушені у конституційній скарзі питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 статті 16-3 Закону №2011, зазначив, що вважає, що з урахуванням вимог частини п'ятої статті 17 Конституції України метою законодавчого регулювання в цій сфері є як усебічне соціальне забезпечення військовослужбовців, яке компенсуватиме установлені законом обмеження та умови служби, властиві цій категорії громадян, так і підвищення мотивації особового складу Збройних Сил України у виконанні ними покладених на них функцій щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності (частина друга статті 17 Основного Закону України). Крім того, предметом законодавчого регулювання соціального захисту військовослужбовців є питання, пов'язані з тим, що статус військовослужбовців обумовлює високий ризик отримання поранення, ушкодження здоров'я чи навіть загибелі під час виконання службових обов'язків під час захисту Вітчизни.
Така позиція відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо людських прав військовослужбовців від 24 лютого 2010 року CM/Rec (2010)4, відповідно до якої: якщо військовослужбовці отримують поранення під час служби, їм слід надавати належне медичне обслуговування та, за потреби, надбавки; має також існувати система компенсацій і, за потреби, надбавок у разі смерті на службі у збройних силах; для осіб, які залишають збройні сили, та які отримали поранення або захворіли внаслідок служби, має бути доступна відповідна компенсаційна схема (пункти 72, 73).
Конституційний Суд України в означеному рішенні нагадав про свою попередню юридичну позицію щодо гарантування статтею 46 Конституції України таких виплат, як одноразова грошова допомога, викладену у Рішенні від 22 жовтня 2020 року № 12-р/2020: «одноразова грошова допомога є юридичним засобом соціального захисту , що надається державою у зв'язку із втратою ними працездатності, проте приписи частини першої статті 46 Конституції України не гарантують виплати одноразової грошової допомоги» (абзац другий підпункту 2.5 пункту 2 мотивувальної частини).
Отже, хоч сама наявність установленого приписами статті 16 Закону права на одноразову грошову допомогу та його обсяг залежать від розсуду законодавця, Конституційний Суд України дійшов висновку, що в разі запровадження Законом одноразової грошової допомоги та фактичного перерахунку її розміру у зв'язку з погіршенням стану здоров'я особи відповідне законодавче регулювання порядку реалізації цього права має бути сумісним з Конституцією України, зокрема втілювати її засадничі цінності.
Конституційний Суд України зазначив, що конституційний обов'язок держави щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців (статті 17, 46 Конституції України) є значущішим ніж будь-які цілі, досягнення яких законодавець визначав як підставу для запровадження обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги у збільшеному розмірі при зміні групи інвалідності, збільшенні відсотка втрати працездатності часовими рамками.
Отже, установлені оспорюваними приписами Закону обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв'язку з частиною п'ятою її статті 17.
У зв'язку з визнанням неконституційними положень пункту 4 статті 16-3 Закону №2011 Законом України від 29.07.2022 № 2489-IX «Про внесення змін до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги» (далі по тексту також Закон № 2489-IX) пункт 4 статті 16-3 Закону №2011 викладено в такій редакції:
«4. Якщо військовослужбовцю, військовозобов'язаному, резервісту або особі, звільненій з військової служби, після первинного встановлення інвалідності під час наступного огляду (переогляду) буде встановлено вищу групу інвалідності або змінено її причинний зв'язок, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (у тому числі внаслідок різних, не пов'язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв).
У разі встановлення більшого ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності у відсотках чи зміни його причинного зв'язку, що дає право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата допомоги здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (крім випадків поранення, травми, контузії, каліцтва, отриманих у різний період часу, за якими виплата допомоги здійснюється окремо, без урахування раніше виплачених сум).
У разі якщо під час первинного огляду було встановлено ступінь втрати працездатності без установлення інвалідності у відсотках, а під час наступного огляду (переогляду) встановлено інвалідність, виплата одноразової грошової допомоги здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (у тому числі внаслідок різних, не пов'язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв).
Виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста, чи особи, звільненої з військової служби, смерть якої настала протягом року після звільнення з військової служби, здійснюється без урахування раніше виплачених сум допомоги у зв'язку з частковою втратою працездатності чи встановленням інвалідності».
Не погоджуючись з правомірністю бездіяльності відповідача щодо не внесення змін до пунктів 3, 4 Порядку №850 в частині збільшення розмірів збільшення розмірів ОГД та вилучення умови про обмеження двома роками можливості отримання різниці у розмірах ОГД при встановленні вищої групи інвалідності за результатами повторного огляду, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Суд зазначає, що вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У відповідності до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання, але виходить за межі суб'єктивного права; пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві або скарзі особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу або скаржнику.
Крім цього, особа, яка звертається до суду з позовом повинна довести конкретні факти порушення її прав та інтересів, а саме підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені і в результаті визнання тих чи інших дій та/або бездіяльності майнові права чи інтерес заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Тобто позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про зобов'язання відповідача внести зміни до пунктів 3 та 4 Порядку №850, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оскаржувана бездіяльність КМУ по невнесенню таких змін порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Отже, за вищезазначеними правовими нормами обов'язковою умовою звернення до суду передбачено наявність порушеного права, а відсутність такої умови є самостійною підставою для відмови у позові. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Судовому захисту в адміністративних судах України підлягає лише порушене право, а отже предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов'язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Такої ж позиції дотримується Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.
Водночас відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію також викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).
Як було встановлено вище, позивачу в 2005 році було встановлено 3 групу інвалідності, захворювання пов'язане з виконанням службових обов'язків.
У 2023 році позивачу встановлено 2 групу інвалідності у зв'язку з виконанням службових обов'язків.
Позивач вважає, що після встановлення вищої групи інвалідності у нього виникло право на отримання ОГД у більшому розмірі, а саме, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.
Означене твердження позивача свідчить про фактичну незгоду його з бездіяльністю відповідача в частині не збільшення розміру ОГД після установлення працівникам міліції вищої групи інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку.
У свою чергу, решта заявлених позовних вимог про внесення змін не є застосовними до позивача як такого, що: не є загиблим (померлим) працівником міліції, який перебував на службі в органах внутрішніх справ, під час виконання ним службових обов'язків, членом сім'ї, батьком та утриманцем загиблого (померлого); не є працівником міліції, якому встановлено 1 чи 3 групи інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ; не є працівником міліції, який частково втратив працездатність без установлення йому інвалідності внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, залежно від ступеня втрати працездатності, який установлюється медико-соціальними експертними комісіями.
Таким чином, суд вважає, що позивач не є суб'єктом правовідносин, у яких будуть застосовані означені вище положення, а тому позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача внести до пункту 3 Порядку №850 зміни, які не пов'язані зі встановленням розміру ОГД при встановленні працівникові міліції 2 групи інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності - у разі встановлення інвалідності II групи та встановленням вищої групи інвалідності або більшого відсотку втрати працездатності, є такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо заявлених позовних вимог в іншій частині суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону України від 20.12.1990 № 565-XII «Про міліцію» (далі по тексту також Закон № 565-ХІІ) в редакції, чинній да момент встановлення позивачу 3 групи інвалідності, держава гарантує працівникам міліції соціальний захист.
Порядок та розмір державного страхування та відшкодування шкоди у разі загибелі або каліцтва працівника міліції на той час було врегульовано положеннями статті 23 Закону №565-ХІІ, відповідно до частини шостої якої у разі каліцтва, заподіяного працівникові міліції при виконанні службових обов'язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через 3 місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце у період проходження служби, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п'ятирічного грошового утримання (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія по інвалідності.
Законом України від 13.02.2015 № 208-VIII «Про внесення змін до статті 23 Закону України «Про міліцію» щодо виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва працівника міліції» внесено до статті 23 Закону України «Про міліцію», зокрема такі зміни: частини шосту та сьому викладено в такій редакції:
«У разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов'язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності I групи, 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності II групи, 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності III групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Визначення ступеня втрати працездатності працівником міліції у період проходження служби в органах внутрішніх справ у кожному випадку ушкодження здоров'я здійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства.
У разі отримання працівником міліції поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним службових обов'язків, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому розмір одноразової грошової допомоги не повинен бути меншим за 20-кратний прожитковий мінімум, встановлений законом для працездатних осіб, та більшим за 100-кратний прожитковий мінімум, встановлений законом для працездатних осіб».
Пунктом 2 Прикінцевих положень означеного Закону № 208-VIII Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади доручено у тримісячний строк після набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.
На виконання цієї норми постановою КМУ від 21.10.2015 №850 «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції» відповідно до статті 23 Закону України «Про міліцію» затверджено Порядок №850.
Означений Порядок №850 станом на дату встановлення позивачу 2 групи інвалідності був чинним та, відповідно, підлягав застосуванню у випадку виникнення обставин, визначених підпунктом 2 пункту 3 та з урахуванням пункту 4 Порядку №850.
Закон №565-ХІІ втратив чинність 07.11.2015 на підставі Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію України» (далі по тексту також Закон №580-VIII), яким визначено правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Розміри ОГД поліцейським станом на дату набрання чинності Законом №580-VIII було визначено положеннями статті 99 означеного Закону.
У свою чергу Законом №2004-VIII було збільшено розмір ОГД як військовослужбовцям так і поліцейським.
Відповідно до абзаців 2, 3 пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIII за колишніми працівниками міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені цим Законом для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб.
Право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України «Про міліцію», зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію».
Системний аналіз означених правових норм дає підстави для висновку про законодавче врегулювання розміру ОГД для колишніх працівників міліції після втрати чинності Законом №656-ХІІ виключно Порядком №850 як таким, що діяв до набрання чинності Законом №580-VIII.
При цьому, право на отримання ОГД позивачем як колишнім працівником міліції збережено відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIII з урахування особливостей, визначених пунктом 4 Порядку №850.
Водночас, як вже зазначалось судом, пунктом 2 Прикінцевих положень Закону №2004-VIII визначено, що дія цього Закону не поширюється на осіб, стосовно яких до набрання чинності цим Законом прийнято рішення про призначення та виплату їм одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), встановлення інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності або які отримали замість зазначеної допомоги інші компенсаційні виплати відповідно до законодавства.
Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону №2004-VIII на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.
Тобто, положеннями Закону №2004-VIII встановлено виключний перелік осіб, розмір ОГД для яких підлягав збільшенню, відповідно до законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про боротьбу з тероризмом» та «Про Національну поліцію». Колишні працівники міліції до цього переліку не відносяться.
Суд зазначає, що за своєю суттю одноразова грошова допомога є одноразовою виплатою, гарантованою державою у зв'язку із, зокрема, встановленням інвалідності працівникові міліції, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ.
При цьому, суд звертає увагу на те, що право на отримання грошової допомоги та право отримання допомоги в більшому розмірі (виплату різниці у розмірах одноразової грошової допомоги) у зв'язку із виникненням обставин, з якими законодавець пов'язує збільшення її розміру, є різними правовими поняттями.
Отже, процедура перегляду розміру вже призначеної та виплаченої одноразової грошової допомоги у зв'язку зі зміною обставин, наданням нових документів, передбачає виплату лише різниці між виплаченою та нарахованою сумою у зв'язку із встановленням згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищої групи чи іншої причини інвалідності або більшого відсотку втрати працездатності під час повторного огляду. Визначення у такій процедурі строків є важливим для правового регулювання таких відносин, оскільки за загальним правилом суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, розвиваються та припиняються у певний час. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.
До того ж, суд звертає увагу на те, що положеннями статті 23 Закону № 565-XII, які втратили чинність із набранням чинності Законом № 580-VII, не було передбачено права працівника органів внутрішніх справ на виплату одноразової грошової допомоги у більшому розмірі з урахуванням раніше виплаченої суми у зв'язку із підвищенням групи чи визначенням іншої причини інвалідності або збільшенням відсотку втрати працездатності під час повторного огляду МСЕК.
Такий механізм визначений лише Порядком № 850, пункт 4 якого визначає умови, коли здійснюється виплата допомоги та передбачає дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі з урахуванням раніше виплаченої суми.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного суду від 22.10.2020 у справі №711/1837/18.
Велика Палата Верховного Суду в своїх постановах неодноразово визначала, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Тобто бездіяльність суб'єкта владних повноважень є такою, що порушує права та інтереси особи в тому разі, якщо такий суб'єкт повинен був вчинити, але не вчинив певних дій на реалізацію покладеної на нього компетенції.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 14.03.2024 у справі № 240/25193/23.
Водночас, ані Законом №2004-VIII, ані будь-яким іншим нормативно-правовим актом, КМУ не було зобов'язано внести зміни до Порядку №850 в частині збільшення розмірів ОГД колишнім працівникам міліції.
Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно пунктів 1, 9 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.
Положеннями статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України від 16.05.2008 N 279-VI «Про Кабінет Міністрів України».
Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 279-VI діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Згідно частини першої статті 22 Закону № 279-VI Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, додержання прав і свобод людини та громадянина.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Означена норма Основного Закону означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
При цьому вжите законодавцем словосполучення «на підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.03.2024 у справі №260/585/22.
З урахуванням означеного, суд наводить такі висновки:
1) положення Закону № 565-XII втратили чинність, внаслідок чого за колишніми працівниками міліції зберіглося лише право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги, зокрема, у зв'язку із встановленням інвалідності за певних обставин, яке може бути реалізовано через механізм, визначений Порядком № 850;
2) за відсутності прийнятого та такого, що набув чинності, профільного закону, який містить пряму вказівку щодо необхідності приведення відповідачем положень пунктів 3, 4 Порядку №850 у відповідність до визначених позивачем у прохальній частині позову вимог в частині розміру ОГД та в частині строків звернення за ОГД у випадку встановлення вищої групи інвалідності під час повторного огляду після первинного встановлення інвалідності, бездіяльність КМУ щодо невнесення змін до Порядку №850 не можна вважати протиправною;
3) у КМУ відсутні повноваження самостійно визначати нормативно-правові акти, які підлягають приведенню у відповідність до положень Закону №2004-VIII, враховуючи відсутність в означеному Законі посилань на зміну правового регулювання в частині збільшення ОГД колишнім працівникам міліції.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про відсутність ознак бездіяльності відповідача щодо не внесення змін до пункту 3 та пункту 4 Порядку №850.
З урахуванням викладеного позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню як такі, що не підтверджені документально та нормативно.
Відповідно не підлягають задоволенню похідні вимоги про зобов'язання КМУ внести зміни до пунктів 3 та 4 Порядку №850.
Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України № 1-р(II)/2022 від 06.04.2022 відхиляються судом з огляду на таке.
Рішенням Конституційного Суду № 1-р(II)/2022 від 06.04.2022 пункту 4 статті 16-3 Закону №2011 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) з огляду на встановлення оспорюваними приписами Закону №2011 правоприпиняльного (преклюзивного) дворічного строку на реалізацію права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, тобто строку, з яким пов'язано існування (виникнення або припинення) права і закінчення якого спричиняє втрату такого права, який не відповідає принципу домірності між соціальним захистом військовослужбовців та фінансовими можливостями держави.
Водночас, означеним рішенням Конституційний Суд України не визначив обов'язку Уряду на вчинення дій, спрямованих, зокрема, на внесення змін до Порядку №850 в частині вилучення обмежувального дворічного строку на реалізацію права на отримання колишніми працівниками міліції одноразової грошової допомоги в більшому розмірі при встановленні вищої групи інвалідності.
Також суд звертає увагу на те, що зазначене рішення Конституційного Суду України стосується норм Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тоді як спірні правовідносини, стосуються, зокрема, пункту 4 Порядку 850, який доповнює норми статті 23 Закону №565-ХІІ додатковою гарантією для працівників органів внутрішніх справ.
Законом №565-ХІІ визначені строки отримання одноразової грошової допомоги вперше, а спірний пункт Порядку 850 регулює відносини щодо доплати до вже отриманої одноразової грошової допомоги, тобто регулює інші правовідносини і надає право на отримання доплати до вже отриманої допомоги протягом певного часу.
Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2023 року у справі №260/1656/22, аналізуючи положення Рішення № 1-р(ІІ)/2022, вказав, що Конституційний Суд України обґрунтовував необхідність прийняття вказаного рішення перебуванням України в умовах воєнного стану з 24 лютого 2022 року та наголосив на необхідності надання відповідних гарантій, а також посиленого соціального захисту саме військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у відсічі збройної агресії рф проти України.
Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що в умовах збройної агресії повномасштабного характеру законодавче регулювання порядку реалізації права на соціальний захист, гарантованого частиною першою статті 46 Конституції України, має здійснюватися у системному взаємозв'язку з вимогами щодо посиленого соціального захисту військовослужбовців у розумінні частини п'ятої статті 17 Основного Закону України. Виконання державою конституційного обов'язку щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних або резервістів покликане не тільки забезпечити соціальний захист кожного з них індивідуально, а й сприяти виконанню громадянами України обов'язку щодо захисту Вітчизни - України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.
Як установлено судом, позивач мав спеціальне звання «майор міліції», проходив службу в органах внутрішніх справ, звідки і був звільнений, у 2005 році отримав третю групу інвалідності, а у 2023 році йому встановлено другу групу інвалідності, на нього розповсюджуються положення Закону №565-ХІІ та Порядку 850.
Крім того, позивач з 2005 не проходив службу в органах внутрішніх справ і встановлення ІІ групи інвалідності відбулося не під час проходження відповідної служби. І оспорюване положення Порядку, і Рішення № 1-р(ІІ)/2022 ухвалені після того, як позивач перестав бути учасником відповідних правовідносин.
В той же час, як зазначалось раніше, Рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 №1-р(ІІ)/2022 стосується питання відповідності пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», обумовлено необхідністю прийняття вказаного рішення перебуванням України в умовах воєнного стану з 24.02.2022, необхідністю надання відповідних гарантій, а також посиленого соціального захисту саме військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у відсічі збройної агресії рф проти України, а тому, враховуючи встановлені обставини у цій справі та позовні вимоги позивача, не може слугувати безумовною підставою для оскарження у судовому порядку пункту 4 Порядку №850.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2024 у справі №640/15350/21.
Доводи позивача щодо дискримінації спірною бездіяльністю КМУ по відношенню до працівників міліції відхиляються судом з огляду на таке.
Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені Законом України від 06.09.2012 № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі по тексту також Закон № 5207-VI).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №5207-VI дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Згідно статті 5 Закону №5207-VI формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.
Положеннями частини третьої статті 6 Закону №5207-VI визначено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Практикою Суду також встановлено, що дискримінація (протилежна сторона принципу рівності) означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom; заява № 36042/97, п. 48).
Згідно з іншою позицією, відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою; договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, якою мірою відмінності в схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands; заява № 20060/92, п. 39).
Певна відмінність у правовому регулюванні розмірів грошових виплат різних категорій осіб, передбачена профільним законодавством на переконання суду не є дискримінаційною (не суперечить конституційному принципу рівності). Це підтверджується тим, що така відмінність має об'єктивне та раціональне обґрунтування, тобто переслідує легітимну мету і має розумне співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.
У рішенні Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018 зазначено, що положення частини першої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності. Зміст права громадян на соціальний захист, гарантований статті 46 Конституції України, узгоджується із людиноцентристським підходом регулювання суспільних відносин, за яким, зокрема, людина її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина 1 статті 3); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48). Держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. У разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб.
Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. Тобто, набуте право не може бути скасоване чи звужене (правові позиції Конституційного Суду України у таких рішеннях: від 22.09.2005 №5-рп/2005, від 29.06.2010 № 17-рп/2010, від 22.12.2010 №23-рп/2010, від 11.10.2011 №10-рп/2011).
За таких обставин, регулювання передбачене чинним законодавством з урахуванням змін, внесених Законом №2004-VIII та Законом №2489 щодо реалізації окремих прав та гарантій військовослужбовців та поліцейських, не може вважатися стосовно позивача як колишнього працівника міліції ні звуженням змісту та обсягу його прав, ні надмірним тягарем, ні втручанням, ні дискримінацією у контексті обставин даної справи.
При цьому, суд погоджується з тим, що дискримінація у будь-якій формі заборонена, але встановлені обставини у цій справі не дають підстав для висновку про те, що у спірному випадку із позивачем поводились інакше, ніж з іншими в аналогічній ситуації.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, у задоволенні позову слід відмовити.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
У судовому засіданні 20.05.2023 були оголошені вступна та резолютивна частини рішення. Повний текст рішення був складений та підписаний 22.05.2024.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий суддя Дудін С.О.
Судді Кушнова А. О.
Щавінський В. Р.