Провадження № 22-ц/803/5266/24 Справа № 2-6997/11 Суддя у 1-й інстанції - Васюченко О. Г. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В.
21 травня 2024 року Дніпровський апеляційний суд в складі колегії:
головуючого судді : Новікової Г.В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.
за участю секретаря Драгомерцької А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу начальника Другого правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2024 рокуу цивільній справі за скаргою скаргу ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Другий правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), ОСОБА_2 , на дії державного виконавця,-
25 січня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною скаргою. В обґрунтування посилався на те, що 22.01.2024 року заявник отримав черговий розрахунок від 10.01.2024 року, в якому зазначається про заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 5827,52 грн та постанову про арешт коштів від 08.08.2023 року. Даний розрахунок заявник вважає незаконним, оскільки показник середньої заробітної плати працівника для даної місцевості не відповідає дійсності. В розрахунку від 10.01.2024 року за періоди з 01.01.2016 -23.09.2016 року, 01.01.2017 -16.01.2017 року, 08.11.2017- 10.06.2018 року заявнику нараховано сплату аліментів з середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.
Однак згідно офіційної інформації Головного управління статистики у Дніпропетровській області показник середня заробітна плата у м. Дніпро розраховується щоквартально: 2016 рік: 1 кв. -4500,68 грн, 2 кв.- 4738,24 грн, 3 кв.- 4864,32 грн; 2017 рік: 1 кв.- 6141 грн, 4 кв. -7657 грн. Також зазначає, що розрахунок складений без вирахування податків. Крім того, заявник зазначає, що державним виконавцем без жодних законних підстав було накладено арешт на його кошти.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2024 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано дії державного виконавця Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Савенко О.О. щодо складення розрахунку заборгованості від 10.01.2024 року неправомірними.
Визнано розрахунок заборгованості від 10.01.2024 року, складений державним виконавцем Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) незаконним.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2000 гривень.
В задоволенні решти вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі начальник Другого правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні скарги.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін,а апеляційну скаргу залишити без задоволення.
В судове засідання з'явилися ОСОБА_1 та представник Другого правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - Савенко О.О..
Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03.02.2012 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини.
25.01.2019 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області видано дублікат виконавчого листа №2-6997/11 від 25.01.2019 року, згідно якого з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_2 аліменти у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходів) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 23.12.2011 року та до повноліття дитини.
29 січня 2019 року Другим Правобережним відділом державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокадацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрите виконавче провадження №58205306.
Державним виконавцем Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокадацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Савенко О.О. у зв'язку з численним оскарженням в апеляційній інстанції неодноразово проводився перерахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні №58205306.
29.05.2019 року старший державний виконавець Мазур А.С. винесла постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №58205306 у зв'язку з його виконанням.
Постановою начальника Чечелівського відділу ДВС від 17.09.2020 року було скасовано постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №58205306 у зв'язку з його виконанням від 29.05.2019 року.
Заявником був отриманий розрахунок заборгованості без дати складання, складений начальником відділу, в якому зазначається про заборгованість зі сплати аліментів у розмірі - 129 706,41 грн, даний розрахунок був визнаний незаконним Дніпропетровським районним судом та Дніпровським апеляційним судом 20.07.2021 року (Справа №2-6997/11 провадження №4с/175/26/20)
10.01.2024 року заявник отримав розрахунок в новій редакції, згідно якого за період з 25.01.2016 року заборгованість зі сплати аліментів станом на 08.01.2019 року складає 5827,52 грн.
Не погоджуючись із таким розрахунком, заявник вважав його незаконним з тих підстав,що показник середньої заробітної плати працівника для даної місцевості не відповідає дійсності. В розрахунку за періоди з 01 січня 2016 року 23 вересня 2016 року, 01 січня 2017 року 16 січня 2017 року, 08 листопада 2017 року 10 червня 2018 року заявнику нараховано сплату аліментів з середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Однак, згідно офіційної інформації Головного управління статистики у Дніпропетровській області, показник середня заробітна плата у м. Дніпро розраховується щоквартально: 2016 рік: 1 квартал 4500 грн. 68 коп., 2 квартал 4738 грн. 24 коп., 3 квартал 4864 грн. 32 коп.; 2017 рік: 1 квартал 6141 грн., 4 квартал 7657 грн; 2018 рік: 1 квартал - 7935 грн., 2 квартал - 8564 грн. .Крім того, при визначенні розміру аліментів за березень 2018 року зазначено суму доходу, яку ним отримано за рік та в січні 2019 року без врахування сплати в рахунок заборгованості.
Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що державний виконавець правомірно здійснював розрахунок заборгованості, виходячи з середньої заробітної плати для відповідної місцевості без вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору, однак державним виконавцем не доведено правомірність застосування щорічного показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпро при складанні розрахунку заборгованості замість щоквартального, тому такі дії державного виконавця є неправомірними, а тому розрахунок заборгованості є незаконним.
Оскаржуючи ухвалу суду, апелянт фактично не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що державним виконавцем неправильно проведено розрахунок заборгованості, виходячи із показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпро.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частинами 2, 3 ст. 451 ЦПК України передбачено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Згідно ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.
Виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів.
Згідно з ч. 2 ст. 195 СК України заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що розмір середньої заробітної плати як макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі застосування частини другої статті 195 СК України, обраховується органами статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.
Середня заробітна плата для даної місцевості, із якої розраховуються аліменти у разі виникнення заборгованості в особи, яка не працювала, не належить до доходу (прибутку) або його частини, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника реального податкового обов'язку. Тобто середня заробітна плата для даної місцевості як макроекономічний показник не є реальною і не може бути об'єктом оподаткування. У разі, коли платник аліментів не працює, розмір щомісячних платежів встановлюється згідно з нормами ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» та ч. 2 ст. 195 СК України, згідно з якими не передбачено зменшення суми середньомісячного заробітку у відповідній місцевості на суму видатків, що зазвичай сплачуються з фактично отриманого доходу платника, як це встановлено для платників за приписами ч. 1 ст. 70 цього Закону.
Таким чином розрахунок заборгованості боржника, який не працював, тобто не мав реального заробітку, здійснюється виходячи із щомісячної середньої заробітної плати для відповідної місцевості на час виникнення заборгованості. Такий правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 759/1727/16 .
Сам розмір середньої заробітної плати як макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі застосування частини другої статті 195 СК України, обраховується органами статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної
плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.
Визначаючи розмір заборгованості зі сплати аліментів, державний виконавець повинен діяти у відповідності до вимог частини другої статті 195 СК України, яка має вищу юридичну силу над актом органу виконавчої влади.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11 червня 2021 року у справі № 0603/2-751/11, від 06 жовтня 2021 року в справі № 2-617/11 та від 18 січня 2022 року у справі № 523/16627/20.
Як вбачається з розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 10.01.2024 року щомісячний розрахунок заборгованості за 2016, 2017, 2019 роки проведено, виходячи із розміру середньої заробітної плати для цієї місцевості з урахуванням розміру аліментів, визначеному у виконавчому документі, що відповідає положенням ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 195 СК України. Проте розрахунок за березень 2018 року проведено із 27828,43 грн. як з місячного доходу заявника, в той час як згідно довідки АТ «Банк Кредит Дніпро» за депозитним договором від 03.03.2017 року,строк якого закінчився 05.03.2018 року, заявникові виплачені відсотки 27828,43 грн., тобто в розрахунку за березень 2018 року фактично зазначена річна сума доходу замість щомісячного.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що дії державного виконавця щодо проведеного розрахунку заборгованості по аліментах є неправомірними, а відтак і сам розрахунок в цілому незаконний.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків суду та не дають підстав для висновку про неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, що привело або могло привести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, то підстав для задоволення скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового рішення немає.
Що стосується витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить із наступного.
Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів частини четвертої статті 137, частини сьомої статті 139 та частини третьої статті 141 цього Кодексу, а також їх документального обґрунтування (частина п'ята статті 135 ЦПК України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Частиною п'ятою статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони.
ОСОБА_1 в судовому засіданні заявлено клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 4530 грн.,понесених в апеляційній інстанції.
Отже, вимога щодо розподілу судових витрат на правову допомогу була заявлена до винесення рішення по суті.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
З матеріалів справи вбачається, що між адвокатом Юрко О.С. та ОСОБА_1 було укладено договір від 17 квітня 2024 року про надання правової допомоги, зокрема представництва інтересів клієнта в Дніпровському апеляційному суді.
Згідно акту №1 прийому-передачі наданих послуг згідно договору про надання правничої допомоги від 17 квітня 2024 року, адвокатом надано ОСОБА_1 послуги на загальну суму 4500 грн. у вигляді: ознайомлення з матеріалами справи-0,5 годин -750 грн.; проведеня аналізу судової практики- 0,5 годин -750 грн; підготовка відзиву на апеляційну скаргу-1 год.-1500 грн. та підготовка клопотань- 1 год.-1500 грн..
Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордеру №13/04 від 17.04.2024 рокуОСОБА_1 за договором сплачено 4500 грн.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Так, відповідно до положень ч.6 ст. 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Суд під час вирішення питання про розподіл судових витрат може не тільки за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката, а і за власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами третьою - п'ятою та дев'ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. Аналогічна позиція відображена в п.119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.
Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи.
У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції», заява № 31107/96, (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару
своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа №815/1479/18), від 15 липня 2020 року (справа №640/10548/19), від 21 січня 2021 року (справа №280/2635/20).
Варто також зауважити, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено. Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, зокрема, постановами Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі №923/560/17, від 10 листопада 2021 у справі № 329/766/18, від 01 вересня 2021 у справі №178/1522/18.
Тому виходячи із положень ч.3 ст. 141 ЦПК України, враховуючи співмірність складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності подання відзиву на апеляційну скаргу та значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що зазначені заявником витрати на правничу допомогу в розмірі 4500 грн. є завищеними.
Зокрема суд звертає увагу, що справа виникла із оскарження дій державного виконавця щодо розрахунку заборгованості по аліментах. Окрім цього, апеляційний суд зауважує, що правова позиція заявника була сталою та не зазнавала змін протягом розгляду справи. Ознайомлення із апеляційною скаргою та складання відзиву на неї становлять собою дії, які не потребують об'єктивної та нагальної необхідності для адвоката вивчати додаткові джерела права та інші обставини, тому, підготовка відзиву та клопотань не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи.
З огляду на викладене, апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 про стягнення з виконавчої служби понесених витрат, пов'язаних з розглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи її доцільність, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з державної виконавчої служби на користь заявника 1500 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 368, 375, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу начальника Другого правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2024 рокузалишити без змін.
Стягнути з Другого правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 1500 грн..
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: