Іменем України
14 травня 2024 року
м. Київ
справа №990/57/24
адміністративне провадження № П/990/57/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мельник-Томенко Ж.М.,
суддів Єресько Л.О.,
Жука А.В.,
Радишевської О.Р.,
Соколова В.М.,
за участі:
секретаря судового засідання Зайчишиної Т.В.,
представника відповідача - Пантюхової Л.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом ОСОБА_1
до Президента України Зеленського Володимира Олександровича
про визнання протиправними та нечинними положення, указу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
Установив:
Зміст позовних вимог та стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача
01.03.2024 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як до суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича (далі -відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та нечинним Положення про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 21.04.2015 № 223/2015;
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 21.04.2015 № 223/2015;
- визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати вчинити дії, результатом яких буде укладене та затверджене Положення про порядок здійснення помилування, що узгоджується з:
а) Рішенням Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021;
б) рішенням Європейського суду з прав людини від 01.04.2021 у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 58985/16), яке пов'язане з рішенням Європейського суду з прав людини від 19.03.2019 у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/13);
в) статтями 28, 3 Конституції України;
г) статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що чинний порядок помилування порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 28 Конституції України.
За доводами позивача, у Рішенні від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021 Конституційний Суд України визнав таким, що порушує статтю 28 Конституції України, чинний порядок помилування.
Також, на думку заявника, Європейський суд з прав людини у низці рішень визнав чинний порядок помилування таким, що суперечить статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Позивач зазначає, що у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/13) Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з нескоротністю покарання заявника у вигляді довічного позбавлення волі. Ідентичною до справи «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/13) є і справа позивача «ОСОБА_1 проти України» (заява № 58985/16).
Позивач указує, що Положення про порядок здійснення помилування є достатнім для того, щоб застосовувати помилування. Проте, на думку позивача, вказане положення є таким, що не відповідає вимогам Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини та є протиправним, якщо особи, що використовують його, відмовляють у помилуванні (бо ж мають обґрунтувати відмову, більше того, за умови, якщо особа довела своє виправлення). Позивач наголошує, що ним доведено його виправлення.
Позивач посилається на те, що відповідачу відомо про вказані рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, проте відповідач не приводить Положення про порядок здійснення помилування відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 28 Конституції України, що, на переконання позивача, указує на бездіяльність Президента України.
Оскільки саме Положення про порядок здійснення помилування є протиправним, тому, на переконання позивача, і Указ Президента України від 21.04.2015 № 223/2015, яким затверджено це положення, є протиправним.
22.03.2024 відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, в якому відповідач зазначає про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки, як указує відповідач, позивач помилково тлумачить висновок Конституційного Суду України щодо законності оскаржуваного у цій справі порядку здійснення помилування. За доводами відповідача, у Рішенні Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021 мова йде не про конкретний нормативно-правовий акт (Порядок), а про процедуру звільнення від відбування покарання на довічне позбавлення волі внаслідок помилування, яка була досліджена Європейським судом з прав людини у справі «Петухов проти України (№2)».
Також відповідач указує, що Рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021, прийняте за результатами розгляду конституційних скарг ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81, частини першої статті 82 Кримінального кодексу України, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 82 Кримінального кодексу України та конституційної скарги ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81 Кримінального кодексу України. Зауважує, що на виконання означеного рішення до чинного законодавства України внесено зміни, якими врегульовано можливість заміни судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням.
Крім того, за доводами відповідача, висновки в рішенні Європейського суду з прав людини, на яке посилається позивач на обґрунтування вимог позовної заяви, спрямовані на можливість особи, засудженої до довічного позбавлення волі, пом'якшити своє покарання.
Відповідач наголошує, що на сьогодні право пом'якшити покарання особам, засудженим до довічного позбавлення волі, передбачене у статті 82 Кримінального кодексу України та інших нормативно-правових актах, а отже, фактично, відсутнє порушене право позивача, яке б підлягало судовому захисту. Зважаючи на викладене, відповідач просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1
01.04.2024 позивачем подано відповідь на відзив, у якому позивач просить вирішити справу в межах його позовної заяви та обраного ним самостійного способу звільнення, а не в межах, як указує позивач, які нав'язує відповідач, вийшовши за межі позовної заяви. Позивач підкреслює, що межі його позовної заяви включають лише такі поєднані діяння та стан, як: а) звернення за помилуванням; б) викликане зверненням поводження з позивачем, яке здійснюється на підставі протиправного Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 21.04.2015 № 223/2015; в) протиправна відмова в помилуванні без обґрунтування відмови; г) неможливість оскаржити в суді обґрунтування відмови.
Позивач наголошує, що наслідками чинності протиправного положення та бездіяльності Президента України щодо приведення положення відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, частини другої статті 55 Конституції України, частин першої, другої статті 28 Конституції України, є те, що якщо позивач звернеться до Президента України з клопотанням про застосування помилування, то Комісія з питань помилування відмовить позивачу, а Президент України не буде знати, що позивач клопотав про помилування і не відреагує на клопотання жодним чином. При цьому, як зазначає позивач, і Комісія, і Президент України не обґрунтовують їхні відмови.
За доводами позивача, відповідачем, на підтвердження своєї позиції у відзиві на позовну заяву, вказується про такий спосіб звільнення від довічного позбавлення волі, як заміна на строк з подальшим умовно-достроковим звільненням, водночас, як наголошує позивач, доводи його позовної заяви стосуються такого способу звільнення як помилування.
З огляду на наведене, позивач просить Суд не брати до уваги відзив відповідача, вирішити справу в межах обраного позивачем способу захисту, задовольнити позовні вимоги позовної заяви повністю.
Процесуальні дії у справі
За результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.03.2024 справу передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючої судді (судді-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Єресько Л. О., Жука А. В., Радишевської О.Р., Соколова В.М.
Ухвалою Верховного Суду від 05.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського В.О. про визнання протиправними та нечинними Положення, Указу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п'яти суддів без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами у строк, установлений статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою від 29.04.2024 Верховний Суд призначив справу до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 14.05.2024 о 14 год 00 хв.
Позивач у судове засідання не з'явився, заявою від 30.04.2024 повідомив про неможливість прибуття у судове засідання, просив розглянути справу за відсутності позивача.
У судовому засіданні відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог позивача з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Джерела права та акти їхнього застосування
За змістом частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено у статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до частини першої якої правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина друга статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України).
Стаття 266 Кодексу адміністративного судочинства України визначає особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України.
Відповідно до частини першої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; 2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат; 5) законності бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.
Оцінка Верховного Суду
Перевіривши матеріали справи, взявши до уваги пояснення учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Верховний Суд встановив таке.
За позицією позивача, чинний порядок помилування визнано таким, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейським судом з прав людини у низці рішень, зокрема, і у рішенні Європейського суду з прав людини від 01.04.2021 у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 58985/16), яке пов'язане з рішенням Європейського суду з прав людини від 19.03.2019 у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/13), та таким, що порушує статтю 28 Конституції України - Конституційним Судом України у Рішенні від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021.
Тож, на думку позивача, Положення про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 21.04.2015 № 223/201, є протиправним.
Надаючи оцінку таким доводам позивача, Суд зазначає таке.
Так, як убачається з рішення Європейського суду з прав людини у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № № 41216/13), розглядаючи твердження заявника, що його покарання у вигляді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, Європейський суд з прав людини звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter And Others v. The United Kingdom) (заява № 66069/09 та 2 інші заяви).
Згідно з вказаними принципами Конвенції не заборонено застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure i de facto таким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація.
Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у вигляді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.
Застосовуючи вказані принципи у справі за заявою Петухова В.С. , Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом.
Міжнародною судовою установою в рамках справи за заявою Петухова В.С. проаналізовано законодавство та практику здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом'якшити покарання у вигляді довічного позбавлення волі в Україні.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що засуджені, яким обрано покарання у вигляді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні робити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.
Разом із тим, Європейський суд з прав людини погодився з аргументами скаржника, що обчислення двадцятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, тлумачиться по-різному. Підстави для застосування обчислення невідомі. Існуючий Порядок помилування в Україні не зобов'язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування.
Крім того, відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов'язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування, обтяжується відсутністю процедури будь-якого судового перегляду цих рішень.
Міжнародний судовий орган визнав, що за таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання через президентське помилування не захищено достатніми процесуальними гарантіями.
З урахуванням викладеного Європейський суд з прав людини указав, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування ґрунтується на принципі гуманності, а не на порядку, заснованому на пенологічних підставах із незалежними процесуальними гарантіями щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Сукупність проаналізованих наведених фактів дали можливість Європейському суду з прав людини дійти висновку про порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв'язку з тим, що покарання Петухова В.С. у вигляді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.
Як убачається з рішення Європейського суду з прав людини, міжнародні стандарти вимагають, щоб в осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення.
Європейський суд з прав людини указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, яка передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер і застосовується стосовно індивідуально визначеної особи.
Міжнародною судовою установою установлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.
Європейський суд з прав людини констатував в цій справі, що покарання заявника у вигляді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.
Європейський суд з прав людини зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у вигляді довічного позбавлення волі.
Отже, встановлені порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо Петухова В.С. полягали у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм, зокрема, щодо відсутності законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.
Таким чином, у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № № 41216/13) Європейським судом з прав людини установлено системну проблему в українському законодавстві, яку можна подолати заходами загального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.
01.04.2021 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Фарзієв та інші проти України» (заява №63747/14 та 23 інші заяви), у тому числі оголосив прийнятною заяву ОСОБА_1 .
Європейський суд з прав людини у рішенні від 01.04.2021 у справі «Фарзієв та інші проти України» (заява №63747/14 та 23 інші заяви), виходячи зі своєї усталеної практики, констатував порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно довічного ув'язнення без перспективи звільнення. Європейський суд з прав людини також постановив, що факт визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
16.09.2021 Другий сенат Конституційного Суду України розглянув справу за конституційними скаргами ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81, частини першої статті 82 Кримінального кодексу України, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 82 Кримінального кодексу України та за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81 Кримінального кодексу України.
Суб'єкти права на конституційну скаргу стверджували, що частина перша статті 81, частина перша статті 82 Кримінального кодексу України не відповідають частині другій статті 28 Конституції України, оскільки не врегульовують питання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі або заміни невідбутої частини покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням. Скаржники вважали, що на підставі статті 28 Конституції України мають право на перегляд покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а також право знати, за якими критеріями та коли саме такий перегляд може бути здійснено. Автори клопотань стверджували, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини брак реалістичної перспективи бути звільненими від відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У Рішенні від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021, досліджуючи питання про те, чи приписи Кримінального кодексу України надають можливість звільнити від покарання засуджених до довічного позбавлення волі осіб та/або звільнити їх від відбування такого покарання, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кодекс не містить приписів, які визначали б порядок звільнення таких осіб. Пряма можливість їх звільнення визначена у частині другій статті 87 Кодексу, за якою актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Конституційний Суд України вважав, що порядок звільнення від відбування покарання на довічне позбавлення волі внаслідок помилування не можна вважати таким, що містить реальну перспективу звільнення в розумінні принципів, що їх сформулював Європейський суд з прав людини в своїй практиці щодо тлумачення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на установлення Європейським судом з прав людини у низці рішень факту порушення Україною статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на підставі того, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі є покаранням без перспективи звільнення, та з урахуванням того, що частина друга статті 28 Конституції України є тотожною статті 3 Конвенції, Конституційний Суд України виснував, що встановлене Кодексом покарання у вигляді довічного позбавлення волі як покарання без перспективи звільнення є несумісним із вимогами Конституції України.
У Рішенні від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021 Конституційний Суд України вказав, що довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання не суперечить приписам частини першої статті 3, статті 23, частини другої статті 28 Конституції України, якщо засудженому до такого виду покарання на законодавчому рівні гарантовано право на дострокове звільнення від відбування такого покарання та/або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.
Водночас довічне позбавлення волі особи без подальшої можливості її звільнення означає урівняння строку довічного позбавлення волі з позбавленням волі до завершення природнього життя людини, а отже, заперечує не тільки мету покарання, а й саму сутність людської гідності, ставить під сумнів її абсолютний характер та становить порушення позитивного обов'язку держави захищати гідність людини, а отже, не відповідає частині першій статті 3, статті 23, частині другій статті 28, частині третій статті 63 Конституції України.
З огляду на що, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), частину першу статті 81, частину першу статті 82 Кримінального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Зобов'язав Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, відповідно до Конституції України та цього Рішення.
Верховним Судом установлено, що на виконання резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021 Верховною Радою України 18.10.2022 прийнято Закони України № 4048 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» та № 4049 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини».
Так, пунктом 2 Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» Верховна Рада Україна постановила внести такі зміни:
«У Кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25-26, ст. 131):
1) пункт 3 частини третьої статті 81 після слів «тяжкий злочин» доповнити словами «у разі заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавленням волі на певний строк»;
2) у статті 82:
назву викласти в такій редакції:
«Стаття 82. Заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким»;
перше речення частини першої викласти в такій редакції:
« 1. Невідбута частина покарання у виді обмеження, позбавлення волі або покарання у виді довічного позбавлення волі можуть бути замінені судом більш м'яким покаранням, строк якого обчислюється з дня заміни невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким»;
після частини четвертої доповнити новою частиною такого змісту:
« 5. Покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання».
У зв'язку з цим частини п'яту і шосту вважати відповідно частинами шостою і сьомою».
З наведеного випливає, що на виконання рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України, до законодавства України внесено зміни, якими передбачається можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, та можливість заміни покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням, яким фактично виконано рішення «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/1).
Отже, в контексті виконання рішення Європейського суду з прав людини («Петухов проти України (№2)») можна дійти висновку, що держава вчинила дії на подолання проблем, які в ньому констатовані, шляхом внесення змін до законодавства України, яке визначає підстави і порядок скоротності покарання для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Таким чином, Верховний Суд доходить висновку, що державою вжито необхідних заходів щодо приведення чинного законодавства України в частині можливості пом'якшення покарання довічно ув'язненим особам відповідно до міжнародних норм, в тому числі і статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тому вимоги позивача в частині протиправності та нечинності Положення про порядок здійснення помилування та Указу Президента України від 21.04.2015 № 223/2015, яким затверджено це положення, з підстав порушення чинним порядком статей 3, 28 Конституції України та статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є необґрунтованими.
Верховний Суд неодноразово висновував, що застосовувати практику Європейського суду з прав людини потрібно як з урахуванням обставин справи, так і цілісного контексту сформульованої Європейським судом з прав людини правової позиції, без використання безвідносно до контексту.
Крім того, при розгляді цієї справи Верховний Суд ураховує, що позивач заявляє про протиправність Положення про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 21.04.2015 № 223/2015, в цілому. Водночас зміст позовної заяви ОСОБА_1 та відповідь на відзив дають підстави для висновку, що мова йде про протиправність Положення не в цілому, а про окремі його приписи в частині відмови в помилуванні без обґрунтування такої відмови.
Отже, є підстави вважати, що позивач ставить під сумнів законність оскаржуваного ним Положення лише з підстав того, що за приписами чинного Положення Комісія при Президентові України у питаннях помилування не має обов'язку обґрунтовувати відмову у помилуванні.
Так, за приписами пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України, статті 87 Кримінального кодексу України, Положення про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015, помилування - це акт глави держави, за яким індивідуально визначена особа повністю або частково звільняється від покарання, а також до неї може застосовуватися більш м'яке покарання.
Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 затверджено Положення про порядок здійснення помилування, яке визначає порядок здійснення Президентом України помилування, відповідно до пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України.
Відповідно до пункту 5 Положення особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин.
За змістом пунктів 7-13 Положення підготовку матеріалів до розгляду клопотання про помилування та повідомлення заявника про результати такого розгляду здійснює Департамент з питань громадянства, помилування, державних нагород Офісу Президента України (далі - Департамент).
Клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилування (далі - Комісія).
Комісія утворюється Президентом України у складі голови, двох заступників голови, секретаря та інших членів Комісії. Одним із заступників голови Комісії є за посадою заступник Керівника Департаменту - керівник управління з питань помилування. Обов'язки секретаря Комісії виконує один із членів Комісії.
Рішення Комісії ухвалюються шляхом голосування більшістю присутніх на засіданні членів Комісії. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним.
Під час розгляду клопотання про помилування враховуються:
ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини;
думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших суб'єктів про доцільність помилування.
Про клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент доповідає Комісії.
Пропозиції Комісії за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування оформляються протоколом, який підписують головуючий на засіданні та секретар Комісії.
За результатами попереднього розгляду клопотань про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.
Про клопотання, підстав для задоволення яких не знайдено, Комісія доповідає Президентові України.
Про помилування засудженого Президент України видає указ.
Із системного аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що питання підготовки до розгляду клопотань про помилування покладені на Департамент. У подальшому такі клопотання передаються Комісії, яка, у свою чергу, передає їх на розгляд по суті Президенту України із пропозиціями про застосування помилування та доповідає про ті клопотання, підстави для задоволення яких відсутні.
При цьому Президентом України рішення про помилування може бути прийняте лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії про застосування помилування.
Доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного рішення у цій справі обґрунтовуються відсутністю обов'язку у Президента України обґрунтувати свої рішення (відмови у помилуванні).
Надаючи оцінку таким доводам позивача, Суд зауважує таке.
Статтею 102 Основного Закону України передбачено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Повноваження Президента України визначено статтею 106 Конституції України і вони є вичерпними.
Зокрема, пунктом 27 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України здійснює помилування.
Частиною третьою статті 106 Конституції України визначено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
За змістом статей 19, 106 Основного Закону реалізація повноважень, які випливають із статусу Президента України як гаранта додержання Конституції та законів України, так само повинна здійснюватися на підставі та в межах Конституції та законів України. У протилежному випадку мети забезпечення режиму законності досягнуто не буде.
Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, що повноваження Президента України визначаються виключно Основним Законом України і не можуть бути розширені законом або іншим нормативно-правовим актом.
Основним Законом України передбачено обов'язковість існування одних органів державної влади і можливість утворення інших, чітко визначено суб'єктів і порядок формування кожного органу державної влади, сферу його діяльності та/або предмет відання.
Усунути негативну дію акта Президента України особою, для якої він створив шкідливі наслідки, інакше як через визнання акта незаконним не існує. Визнати акт незаконним можна тільки в судовому порядку. Для цього створена система судів адміністративної юрисдикції і процедури, які належить застосовувати. У межах цієї системи встановлений компетентний суд із повноваженнями на визнання Указу Президента України незаконним.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Обираючи аргументи та приймаючи докази, суд зобов'язаний обґрунтувати свій судовий розсуд шляхом наведення підстав для такого рішення, основних доводів (аргументів) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю має дослідити змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конституцією України.
Разом з тим, Верховний Суд наголошує, що повноваження Президента України стосовно здійснення помилування є виключним правом Президента України як Глави держави та реалізується ним на власний розсуд.
При цьому, окрім виключного права Президента України щодо видання указу про помилування, мотиви його прийняття/неприйняття не мають узгоджуватися будь з ким чи будь-кому пояснюватися, оскільки вирішення питання про помилування перебуває у межах дискреції Президента України, до повноважень якого воно віднесено за Основним Законом.
Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень у цьому випадку виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
У постанові від 12.11.2019 Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 9901/337/19, предметом якої були вимоги заявника щодо протиправності рішення Президента України про відмову у помилуванні засудженого до довічного позбавлення волі, зауважила, що у розумінні конституційних та законодавчих положень реалізація повноваження Президента України у сфері помилування осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжких злочинів, передбачає видання саме Указу про помилування тоді, коли ухвалюється позитивне рішення на користь особи, яка клопотала про помилування. Видання такого акта є законним і необхідним, оскільки іншого способу втрутитися в обов'язкове для виконання всіма судове рішення (вирок) про визнання особи винною у злочині, який суд виніс після визнання особи винною у злочині, за який передбачено таке покарання, ніж у формі документа, що має силу індивідуального правозастосовного обов'язкового до виконання акта, немає.
Обов'язок Президента України безпосередньо розглядати клопотання про помилування, яке надходить до нього, і оформляти у вигляді Указу відмову у його задоволенні із зазначенням протилежних і негативних для його автора результатів, не випливає зі змісту пункту 27 статті 106 Конституції України, статті 87 Кримінального кодексу України та правил Положення про порядок здійснення помилування.
Отже, у рамках означеного предмета позову, відносно правового відношення між сторонами цього спору та обраного позивачем способу захисту порушеного права, Верховний Суд не може використовувати названі позивачем аргументи для того, щоб визнати незаконним Указ Президента, яким затверджено Положення про порядок здійснення помилування.
В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, а також нормативне регулювання відносин, з приводу яких виник спір, призначення і завдання адміністративного судочинства, пам'ятаючи про право особи вимагати ефективного та справедливого захисту свого порушеного права, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний Порядок про порядок здійснення помилування не є таким, що призводить до порушення індивідуальних прав позивача, не містять ознак незаконності, що може бути встановлено та усунуто засобами адміністративного судочинства.
Доводи позивача про допущену Президентом України протиправну бездіяльність не можуть бути взяті до уваги з огляду на те, що у цьому випадку, державою здійснено заходи про подолання проблеми відсутності в Україні реальної перспективи отримати пом'якшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, шляхом внесення змін до чинного законодавства України. Відповідно відсутні підстави і для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання відповідача вчинити дії, результатом яких буде укладене та затверджене Положення про порядок здійснення помилування, що узгоджується з: Рішенням Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р(II)/2021; рішенням Європейського суду з прав людини від 01.04.2021 у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 58985/16), яке пов'язане з рішенням Європейського суду з прав людини від 19.03.2019 у справі «Петухов проти України (№2)» (заява № 41216/13); статтями 28, 3 Конституції України; статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до частини першої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не надано доказів понесення ним судових витрат, то такі розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 2, 22, 139, 241-246, 250, 255, 257, 262, 266, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Вирішив:
Відмовити повністю у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправними та нечинними положення, указу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20.05.2024.
Головуючий Ж.М. Мельник-Томенко
Судді Л.О. Єресько
А.В. Жук
О.Р. Радишевська
В.М. Соколов