20 травня 2024 року
м. Київ
справа № 824/2354/15-а
адміністративне провадження № К/990/16941/24
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу Чернівецької обласної прокуратури на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2024 року у справі № 824/2354/15-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернівецької обласної прокуратури, за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерства юстиції України, про скасування наказу про звільнення,
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Чернівецької обласної прокуратури (далі - відповідач), у якому просив:
- скасувати наказ прокурора Чернівецької області від 25 вересня 2015 року №959-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області;
- стягнути з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26 вересня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати прокуратуру Чернівецької області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 05 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Чернівецької області від 25 вересня 2015 року № 959-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області з 26 вересня 2015 року; стягнуто з Чернівецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 527096,40 грн; рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах стягнення суми за один місяць, допущено до негайного виконання; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 26 жовтня 2023 року касаційну скаргу Чернівецької обласної прокуратури задоволено частково; рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 05 квітня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року скасовано, а справу №824/2354/15-а направлено на новий розгляд до суду першої інстанції - Чернівецького окружного адміністративного суду.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Чернівецької області від 25 вересня 2015 року № 959-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області з 26 вересня 2015 року. Зобов'язано Чернівецьку обласну прокуратуру проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". В інші частині у задоволенні позову відмовлено. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області, звернено до негайного виконання.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2024 року рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року скасовано. Ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Чернівецької області від 25 вересня 2015 року № 959-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Шевченківського району м.Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Стягнуто з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи із 26 вересня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі, 16 вересня 2021 року, у розмірі 707 147 грн 69 коп. з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів. Зобов'язано Чернівецьку обласну прокуратуру проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Чернівецька обласна прокуратура звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
У касаційній скарзі скаржник посилається на наявність підстави для відкриття касаційного провадження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, та зазначає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду викладені у постанові від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20 щодо застосування пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року (далі - Порядок № 100).
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
За висновком Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2021 року у справі № 640/537/20 слідує, що позивач не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, тому застосуванню підлягають приписи абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого випливає, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Тож у вимірі обставин у справі № 640/537/20 і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже він туди не переведений. Водночас прирівнювання посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру, суперечило б вимогам Закону № 113-IX.
Окрім того, колегія суддів у справі № 640/537/20 звернула увагу на те, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 із Порядку № 100 виключено пункт 10, на який покликається позивач, доводячи помилковість розрахованої судами попередніх інстанцій суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначена постанова Уряду набрала чинності 12 грудня 2020 року, тож на дату постановлення рішення суду першої інстанції в цій справі (про поновлення на посаді) не було нормативних підстав для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як того вимагає позивач. За змістом частини другої статті 235 КЗпП України рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу [або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік] суд ухвалює саме при винесенні рішення про поновлення на роботі. Звідси можемо стверджувати, що в цьому контексті стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу потрібно розглядати не як самостійні позовні вимоги (в сенсі способу захисту порушеного права), а як «похідну», додаткову складову ефективного захисту порушеного права у разі незаконного звільнення. Іншими словами, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу тут не є тим питанням, з приводу якого виникли спірні правовідносини, тому застосування Порядку № 100 в цьому випадку не передбачає застосування тієї його редакції, яка була чинною на час виникнення спору.
Як слідує зі змісту рішення суду апеляційної інстанції, оприлюдненого в Єдиному державному реєстрі судових рішень, спірні правовідносини склались у зв'язку звільненням позивача з органів прокуратури у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, тобто, на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади». В частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при розгляді цієї справи суд апеляційної інстанції керувався положеннями пункту 10 Порядку №100, який був чинний до 11 грудня 2020 року.
При прийняті оскаржуваного рішення, судом апеляційної інстанції враховано позицію щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого пунктом 10 Порядку № 100 викладену у постановах від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 820/1505/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14 та від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/5842/15.
Зі змісту рішення суду апеляційної інстанції слідує, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, враховуючи приписи Порядку № 100, Постанови КМУ № 1013 від 09.12.2015, Постанови КМУ №657 від 30.08.2017 та з урахування раніше виплаченої відповідачем суми в розмірі 527 096, 40 грн. добровільно становить 707 147 грн 69 коп., а саме: із 26 вересня 2015 року по 30 листопада 2015 року - 17 519,10 грн (380,85 грн х 46 робочих днів); із 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року - 214 703,06 грн (476,06 грн (380,85 х 1,25) х 451 робочий день); із 06 вересня 2017 року по 11 грудня 2020 року - 1 002 021,93 грн. (1223,47 грн (476,06 х 2,57) х 819 робочих днів).
Отже, суд апеляційної інстанції при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу не застосовував пункт 10 Порядку №100 з 12 грудня 2020 року.
З огляду на наведене, обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справі № 640/537/20 не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постанові не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків суду апеляційної інстанції у цій справі та наведеним скаржником судовим рішенням суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судового рішення у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення скаржник також посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі норми матеріального права, які неправильно застосовано судами попередніх інстанцій; висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права; як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Водночас скаржник не визначає щодо конкретно якої саме норми права, відсутній висновок Верховного Суду.
Суд звертає увагу скаржника, що формальне посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України не може вважатись належним виконанням вимог такого пункту щодо його обґрунтування.
Інші наведені скаржником доводи стосуються здебільшого оцінки встановлених судом апеляційної інстанції обставин та досліджених ним доказів, а тому посилання скаржника в цій частині не узгоджуються з наведеною скаржником підставою касаційного оскарження судового рішення - пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками суду апеляційної інстанції щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
При цьому, суд касаційної інстанції звертає увагу, що в попередній ухвалі Верховного Суду від 12 квітня 2024 року про повернення касаційної скарги скаржнику надавалися вичерпні роз'яснення щодо зазначення підстав касаційного оскарження та умов за яких подається касаційна скарга на підставі визначених частиною четвертою статті 328 КАС України пунктів.
Однак при поданні цієї касаційної скарги скаржником не взято до уваги роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Чернівецької обласної прокуратури на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2024 року у справі № 824/2354/15-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернівецької обласної прокуратури, за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерства юстиції України, про скасування наказу про звільнення - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько