16 травня 2024 року
м. Київ
cправа № 918/685/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Солар Яско» - Сокотун В.А., адвокат (ордер від 29.04.2024 ВК № 1123759),
відповідача - приватного акціонерного товариства «Рівнеобленерго» -Савчук О.В., адвокат (ордер від 04.02.2024 ВК № 1121846),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Рівнеобленерго»
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 (головуючий суддя: Грязнов В.В., судді: Павлюк І.Ю., Розізнана І.В.)
у справі № 918/685/23
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Солар Яско» (далі - позивач, ТОВ «Солар Яско»)
до приватного акціонерного товариства «Рівнеобленерго» (далі - відповідач, ПрАТ «Рівнеобленерго», скаржник )
про визнання недійсною додаткової угоди та стягнення коштів.
ТОВ «Солар Яско» звернулося з позовом до суду до ПрАТ «Рівнеобленерго», в якому просило визнати недійсною підписану між ТОВ «Солар Яско» та ПрАТ «Рівнеобленерго» додаткову угоду № 1 до договору від 26.12.2018 № 572-18-ЦО-Бр про приєднання до електричних мереж, а також стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно утримувані кошти у розмірі 1 046 609,45 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, зокрема, про відсутність підстав для укладення додаткової угоди; вважає, що угода є незаконною, оскільки за її умовами плата за нестандартне приєднання потужності розрахована всупереч договору, що призвело до надмірної сплати позивачем 1 046 609,46 грн. При цьому стверджував, що оскаржувана додаткова угода не відповідає приписам статті 203 Цивільного кодексу України, статтям 180, 189-191 Господарського кодексу України, статтям 11, 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення», статтям 1, 7, 21 Закону України «Про ринок електричної енергії», а також відповідним рішенням Регулятора. Враховуючи недійсність додатковї угоди, позивач вважав, що у даному випадку застосуванню підлягають положення частини першої статті 216, статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, які свідчать про наявність правових підстав для повернення відповідачем на користь позивача безпідставно утримуваних ПрАТ «Рівнеобленерго» коштів.
Відповідач, в свою чергу, заперечував проти позову, посилаючись на те, що укладена між сторонами оспорювана додаткова угода не містить порушень положень статті 203 Цивільного кодексу України, а тому підстави для визнання її недійсною відсутні.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 17.10.2023 у справі №918/685/23 в задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції зокрема мотивовано тим, що за умовами договору від 26.12.2018 № 572-18-ЦО-Бр, остаточна вартість послуг за нестандартне приєднання визначається не на дату укладання договору, а на дату укладення додаткової угоди до цього договору та на стадії узгодження проектної документації. Крім того, вартість послуги з приєднання на момент укладення договору ще не визначена, а визначається лише відповідно до виготовленої проектної документації. Тому, оскільки обсяг послуг за нестандартне приєднання узгоджено станом на 29.03.2019 (дата погодження проектної документації), то, відповідно, плата за нестандартне приєднання визначена у відповідності до чинної на цей час Методики. Суд першої інстанції також зазначив, що згідно з оспорюваною додатковою угодою сторонами узгоджено плату за приєднання до електричних мереж 1340,13 тис.грн з ПДВ, яка визначена відповідно до Методики, на підставі чого виставлено рахунок на оплату послуги приєднання. Відповідно до акту приймання-передачі наданої послуги з приєднання до електричних мереж від 05.08.2019 №91431378 вартістю 1 344 710,41 грн з ПДВ від позивача не надходило претензій щодо якості, обсягу та строків надання відповідачем послуг як виконавця. Відтак, місцевий суд дійшов висновку, що укладена сторонами оспорювана додаткова угода не містить порушень положень статті 203 Цивільного кодексу України, а тому підстави для визнання її недійсною, у судовому порядку, відсутні, як і відсутні підстави для задоволення позову.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 апеляційну скаргу позивача задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано недійсною додаткову угоду №1 до договору від 26.12.2018 №572-18-ЦО-Бр про приєднання до електричних мереж, укладену між ТОВ «Солар Яско» та ПрАТ «Рівнеобленерго»; стягнуто з відповідача на користь позивача 1 046 609,46 грн безпідставно отриманих коштів, а також 18 383,14 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 22059,77 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду ПрАТ «Рівнеобленерго» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд її скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник, із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказує що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №911/3685/17.
Також скаржник вказує про те, що при ухвалюванні оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції ухилився від дослідження усіх обставин справи з метою всебічного та об'єктивного розгляду справи та надав лише перевагу доводам позивача.
Ухвалою Верховного Суду від 15.04.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.
Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд відмовити у її задоволенні, а оскаржувану позивачем постанову апеляційного господарського суду у цій справі залишити без змін.
Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 06.05.2024 № 32.2-01/756 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 918/685/23 у зв'язку з відпусткою суддів Жайворонок Т.Є. та Булгакової І.В.
Згідно з ухвалою Суду від 06.05.2024 представник відповідача брав участь у судовому засіданні 16.05.2024 в режимі відеоконференції.
Причиною виникнення спору стало у цій справі є питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсною додаткову угоду № 1 до договору від 26.12.2018 № 572-18-ЦО-Бр про приєднання до електричних мереж, а також стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно отриманих коштів.
Позивач стверджував, що укладена додаткова угода не відповідає приписам статті 203 Цивільного кодексу України, статтям 180, 189-191 Господарського кодексу України, статтям 11, 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення», статтям 1, 7, 21 Закону України «Про ринок електричної енергії», а також відповідним рішенням Регулятора. Крім того стверджує, що додаткова угода укладена з безпідставним застосуванням Методики (порядку) формування плати за приєднання до системи передачі та системи розподілу (затверджена постановою НКРЕКП від 18.12.2018 №1965), тобто всупереч укладеному договору від 26.12.2018 № 572-18-ЦО-Бр про приєднання до електричних мереж. Вказане призвело до надмірної сплати позивачем грошових коштів.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у перелічених вище постановах Верховного Суду з огляду на таке.
Слід зазначити, що предметом позову у справі, яка переглядається, є визнання недійсною додаткову угоду № 1 до договору від 26.12.2018 № 572-18-ЦО-Бр про приєднання до електричних мереж, а також стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно отриманих коштів на підставі приписів статті 1212 Цивільного кодексу України. Під час розгляду справи, апеляційним судом встановлено, що: пунктом 4.3 договору сторони погодили, що у випадку проектування лінійної частини приєднання замовником плата за приєднання визначається відповідно до розробленої та погодженої проектної документації електричних мереж зовнішнього електрозабезпечення електроустановок замовника (від точки забезпечення потужності до точки приєднання електроустановок замовника) та розробленого і погодженого проекту лінійної частини приєднання. Вартість послуги з приєднання визначається додатковою угодою до цього договору, яка буде визначена відповідно до проектної документації, у тому числі проектом на лінійну частину приєднання; пунктом 4.3 оспорюваної додаткової угоди №1 визначено, що на дату її укладання, розмір плати за приєднання, яке не є стандартним, визначено згідно з кошторисною документацією з врахуванням вартості виконання проектно-вишукувальних робіт; матеріали справи містять лише один Зведений кошторис розрахунку вартості будівництва 35-02-19-Бр-ЦО-ЗК «Будівництво лінії електропередачі 10 кВ для приєднання до електричних мереж електроустановок сонячної електростанції в м.Березно, вул.Зірненська, 14», затверджений Головним інженером проекту ПрАТ «Рівнеобленерго» Пастушком В.Л. та згідно з ним (кошторисом) загальна вартість приєднання електроустановок Товариства-замовника за договором, становить 313,079 тис.грн; договір укладено сторонами в грудні 2018 року, а постанова НКРЕКП «Про затвердження ставок плати за нестандартне приєднання потужності та ставок плати за лінійну частину приєднання на 2019 рік» набула чинності 22.01.2019, тому в даних правовідносинах вартість за нестандартне приєднання визначається умовами договору станом на дату його укладення, а не станом на дату звернення Позивача з заявою на виготовлення проектної документації; отже для нарахування відповідачем плати за нестандартне приєднання згідно з Методикою №1965, яка не діяла на момент укладення сторонами договору, жодні правові підстави були відсутні; матеріали справи не містять, а сторонами не надано суду іншої проектно-кошторисної документації, яка б визначала вартість нестандартного приєднання в сумі 1340130,00 грн; з огляду на встановлені апеляційним судом обставини, оспорюваною додатковою угодою змінено таку істотну умову договору як ціна, позаяк договором не передбачено іншого визначення вартості послуг, окрім визначення вартості плати за нестандартне приєднання на підставі проектно-кошторисної документації. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що грошові кошти у розмірі 1 046 609,46 грн є такими, що одержані відповідачем безпідставно і ця обставина, в силу приписів статей 216, 1212 Цивільного кодексу України, зумовлює обов'язок відповідача повернути спірні кошти позивачу.
Разом з тим, предметом розгляду справи №911/3685/17 (постанова Верховного Суду від 09.11.2018), на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, було: стягнення грошових коштів за поставлений позивачем природний газ, а саме суми основного боргу, штрафу, 3% річних та інфляційні втрати. Позовні вимоги обґрунтовані заборгованістю відповідача за поставлений позивачем у вересні та жовтні 2012 року природний газ згідно з укладеним договором № 12/35-ТЕ-17 від 02.12.2012 купівлі-продажу природного газу, з огляду на те, що до відповідача, як нового боржника, перейшли зобов'язання первісного боржника за вказаним договором купівлі-продажу (про переведення боргу), тоді як відповідач, після заміни боржника, не виконав взяті на себе зобов'язання, які залишаються невиконаними. Верховний Суд скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій в частині (стосовно відмови у задоволенні позову про стягнення з Комунального підприємства "Управління міським господарством" Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області на користь Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" 70 528, 42 грн основного боргу, 5 217, 06 грн пені, 4 935, 59, 7 % штрафу, 142, 50 грн 3 % річних, 857,70 інфляційних втрат) та приймаючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, розглядаючи питання щодо перебігу позовної давності у разі заміни сторін у зобов'язанні внаслідок переведення боргу вказав про те, що: відповідач увійшов у зобов'язання за Договором купівлі-продажу в повному обсязі, а тому до вимог Позивача до Відповідача у цій справі також застосовується встановлений у п. 9.3 Договору п'ятирічний строк позовної давності; перебіг позовної давності перервався у зв'язку із укладенням Договору про переведення боргу, а факт його підписання є визнанням боргу Відповідачем у розумінні статті 264 ЦК України (пункт 9); оскільки суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог, правильність розрахунку сум, які підлягають стягненню з Відповідача на користь Позивача, проте відмовили у задоволенні відповідних позовних вимог через застосування наслідків спливу строку позовної давності, Суд доходить висновку про необхідність задовольнити позов.
З викладеного вбачається, що судове рішення у зазначеній справі ухвалено за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, а також іншого суб'єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто, зазначена справа і справа, судове рішення в якій переглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у справі на яку здійснює своє посилання скаржник у доводах касаційної скарги, а отже такі, висновки не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.
З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржуване судове рішення прийнято без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17, не знайшли свого підтвердження.
Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.
Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Стосовно доводів касаційної скарги, що при ухвалюванні оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції ухилився від дослідження усіх обставин справи з метою всебічного та об'єктивного розгляду справи та надав лише перевагу доводам позивача, що є фактично пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (не дослідження судами зібраних у справі доказів), Верховний Суд зазначає таке..
Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства «Рівнеобленерго» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у справі № 918/685/23, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства «Рівнеобленерго» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у справі № 918/685/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя А. Ємець
Суддя Т. Малашенкова