Рішення від 17.05.2024 по справі 420/37178/23

Справа № 420/37178/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.10.2023 року № 189-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1

Позовні вимоги обґрунтовані наступним.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні, однак отримав Повідомлення №205 від 30.10.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Підставою винесення повідомлення стало Рішення ДМС України від 18.10.2023 року №189-23.

Позивач вважає рішення Державної міграційної служби України необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування, та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Також, позивачем зазначено, що він є громадянином Таджикистану, та за віросповіданням є мусульманином-суннітом. Позивач не може повернутись до країни походження, оскільки існує ризик для Позивача зазнати переслідувань через його релігію - іслам. Під час перебування в країні походження, батька Позивача було ув'язнено в зв'язку з тим, що батько позивача сповідував іслам та дотримувався його канонів. Окрім цього, батько Позивача зазнавав тортур та жорстокого поводження під час затримань.

Позивач побоюється переслідування та ув'язнення через дотримання ним канонів ісламу, а також того, що його може бути піддано тортурам, жорстокому та нелюдському або такому, що принижує гідність - поводженню у випадку повернення до Таджикистану.

Таким чином, відповідно до вищезазначеного. Позивач має цілком обгрунтовані підстави для визнання біженцем в Україні.

Позивачем наведені приклади порушень релігійних прав та переслідувань в країні походження.

Отже, заява позивача відповідає критеріям і для визнання його біженцем, і особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, ДМСУ при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняла. Тож, рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Процесуальні дії.

Ухвалою суду від 03.01.2024 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (в порядку ст. 262 КАС України). Зобов'язано Державну міграційну службу України надати разом з відзивом належно завірені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 03.01.2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

18.01.2024 року за вх. №2489/24 від Державної міграційної служби України (за підписом ОСОБА_2 ) надійшов відзив на адміністративний позов та копія матеріалів особової справи ОСОБА_1 .

Відзив обґрунтовано наступним.

ДМС не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

В своєму адміністративному позові позивач посилається на те, що не може повернутись в країну громадянської належності, оскільки існує ризик його переслідування у зв'язку з його релігійними переконаннями.

З матеріалів особової справи вбачається, що виїзд з країни громадянської належності, зі позивача, відбувся через ймовірність примусового рекрутування до лав збройних сил Таджикистану, а також через дискримінацію мусульман за носіння бороди, хіджабу.

Позивач повідомив, що в 2009 році його батька було затримано представниками правоохоронних органів Таджикистану, ув'язнено на 7 років позбавлення волі по статтям кримінального кодексу (екстремізм та посягання на зміну влади). З огляду на вказані обставини, позивач повідомив про ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов'язана з кримінальним минулим його батька.

Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи основною причиною неможливості добровільного повернення до Таджикистану є те, що він за віросповіданням є мусульманином-суннітом і є ризик переслідування через його релігію - іслам.

З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Також, проведеним аналізом наданої інформації позивачем можливо встановити наступне.

З Таджикистану позивач вибув 17.07.2021 авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Київ (Україна), транзитом через Дубаї (ОАЕ). Державний кордон України перетнув 17.07.2021, офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу (ПС України «Аркан» встановлено факт перебування заявника в ЄС з 27 лютого - 11 жовтня 2022 (8 місяців).

Під час опитування встановлено, що позивач потрапив до Польщі 27.02.2022, приблизно 5-7 діб очікував на приєднання до нього інших родичів, які також виїхали з України до Польщі. Приблизно 05 - 07 березня 2022 року всі члени родини виїхали до Німеччини, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022 року заявник та інші члени його родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після чого відбулось повернення до Польщі та в'їзд до України.

Таким чином заявник перебував у третій безпечній країні, юридичний термін якого передбачений підпунктом 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI.

Окрім того, заявник потрапив під категорію виключення, не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через перебування в третій безпечній країні (абз. 7 ч. 1 ст. 6 зазначеного Закону).

Слід зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 12.12.2022, тобто через 1 рік 4 місяці після потрапляння на територію У країн и та після перебування в третій безпечній країні з 27.02.2022 по 11.10.2022.

26.01.2024 року до суду за вхід. № ЕС/4007/24 надійшло клопотання представника позивача про не прийняття до уваги відзиву та доданих доказів до відзиву на позовну заяву при вирішенні даної справи у зв'язку з не підтвердженням повноважень представника.

30.01.2024 року до суду за вхід. №ЕП/1885/24 від представника Відповідача надійшли докази повноважень представника.

02.02.2024 року до суду за вхід. №ЕС/4981/24 від представника Позивача надійшла відповідь на відзив.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Таджикистану є уродженцем м. Душанбе (Таджикистан), де постійно проживав до моменту виїзду з країни (17.07.2021 рік). За національністю - таджик, за віросповіданням,- мусульманин-суніт.

Рідна мова - таджицька, також вільно володіє російською мовою.

За сімейним станом неодружений. Позивач перебуває за адресою: АДРЕСА_1 , нерухомістю володіє тітка по лінії батька на установчі дані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (правовий статус: дозвіл на імміграцію в Україні, документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 28.04.2017року, підстава 03/01, орган 4601). За адресою такою проживають наступні близькі родичі заявника:

- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батько ( НОМЕР_2 );

- ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , матір ( НОМЕР_3 );

- ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , брат (проходить за особовою справою матері НОМЕР_4 );

- ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , брат (проходить за особовою справою матері 20220 00103);

- ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , сестра (виведена в окрему процедуру за особовою справою 20230 00033)

Заявник має середню освіту, яку здобув протягом 2009 - 2020 років у навчальних закладах Таджикистану, документальне підтвердження цього факту до суду не надавалося. Зі слів Позивача, після школи заявник навчався в медичному коледжі протягом 2020 - 2021 років (документальне підтвердження відсутнє), навчання не закінчив через виїзд з Таджикистану. В подальшому ані на території країни громадянської належності, ані в Україні не навчався.

Щодо Трудової діяльності, в Таджикистані підробляв: кур'єром (2014 -2017 роки), вантажником (2017 - 2019 роки), в компанії з виробництва хомутів для труб (2019 - 2021 роки), у 2021 році проходив практику в аптеці, що належала двоюрідним родичам. На території України, після повернення з країн ЄС, неофіційно влаштувався в кондитерському цеху, виготовляє тісто.

За матеріалами особової справи також встановлено, що ані заявник, ані його близькі родичі ніколи не були офіційними членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій як на території Таджикистану, так і поза межами країни громадянської належності. Заявник не притягався до кримінальної або адміністративної відповідальності у період проживання в Таджикистані.

17.07.2021 року вибув з Таджикистану авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Київ (Україна), транзитом через Дубаї (ОАЕ). Державний кордон України перетнув 17.07.2021, офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу (ПС України «Аркан» встановлено факт перебування заявника в ЄС з 27 лютого - 11 жовтня 2022 (8 місяців).

- виїзду відбувся 27.02.2022 року чере КПП «Угринів»;

- повернення до України відбулось 11.10.2022 року через КПП «Шегині».

З матеріалів опитування встановлено, що заявник потрапив до Польщі 27.02.2022 року, приблизно 5-7 діб очікував на приєднання до нього інших родичів, які також виїхали з України до Польщі. Приблизно 05 - 07 березня 2022 року всі члени родини виїхали до - Німеччини, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022 року заявник та інші члени його родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після відбулось повернення до Польщі та в'їзд до України.

Після повернення до України, 12.12.2022 року заявник звернувся за міжнародним захистом до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В рамках процедури розгляду заяви від 12.12.2022 року проведені:

- анкетування від 14.12.2022 року;

- співбесіди від 21.12.2022, 25.01.2023 та від 08.02.2023 років.

Співбесіди записані на аудіо диски і долучені до матеріалів особової справи. За згодою заявника, до проведення відповідних процедур перекладач не залучався. Будь-які скарги, претензії чи пропозиції до процедурних заходів від заявника не надходили.

Виїзд з країни громадянської належності, зі слів шукача захисту, відбувся через ймовірність примусового рекрутування до лав збройних сил Таджикистану, а також через дискримінацію мусульман за носіння бороди, хіджабу.

Заявник повідомив, що в 2009 році його батька було затримано представниками правоохоронних органів Таджикистану, ув'язнено на 7 років позбавлення волі по статтям кримінального кодексу (екстремізм та посягання на зміну влади). З огляду на вказані обставини, заявник повідомив про ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов'язана з кримінальним минулим його батька.

15.09.2023 року, за результатами проведених співбесід та анкетування ОСОБА_1 , головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питанб шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області сформовано висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18.10.2023 року Державною міграційною службою України, підтримуючи висновок ГУДМС в Одеській області, приняте рішення №189-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, а також у зв'язку з тим, що до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, він переоував в третій безпечній країні.

29.12.2023 року ОСОБА_1 отримано повідомлення ГУ ДМС в Одеській області №205 від 30.10.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на підставі рішення ДМС України від 18.10.2023 року №189-23.

Не погоджуючись з прийнятим рішення Позивач звернувся до суду для його оскарження.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

В силу ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Відповідно до частин першої, шостої статті 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Статтею 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

За приписами ч. 12 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно із статтею 9 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

У відповідності до ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Суд зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Вказаний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №806/1123/15, від 03.12.2022 року у справі 260/197/20.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вже вказано судом згідно абз.5 ч.1 ст.6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які відповідно до пункту 1.1. визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).

Пунктом 4.1. Правил № 649 визначено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.

У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференцзв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).

Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності);

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Відповідно до п. 4.3. Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підпунктом «е» п. 5.1. Правил № 649 визначено, що після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 20).

Висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Той факт, що заявник був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Так, у постанові від 10 вересня 2021 року у справі № 120/192/20-а Верховний Суд вказав, що Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає наступні етапи щодо заяви про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

подання заяви про визнання біженцем або особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, та її прийняття уповноваженим органом (ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»);

оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Даний етап включає попередній (формальний) розгляд заяви, без розгляду заяви по суті (ст. 7-8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»);

безпосередньо розгляд заяви по суті та прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ст. 9-10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачається безпосередня реєстрація заяви-анкети та формування справи, за результатом чого (триває 15 робочих днів з моменту реєстрації заяви-анкети) приймається рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання.

На даному етапі, згідно ч. 6 ст. 8 зазначеного Закону - фактично здійснюється відхилення очевидно необґрунтованих заяв, тобто тих, де відсутні обставини, що вказані в пункті 1 чи 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також, якщо особа видає себе за іншу, або якщо раніше особа вже зверталась з такою заявою.

Згідно з ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачається безпосередній розгляд документів - визначення обставин, за якими здійснюється звернення, розгляд їх на предмет обґрунтованості та прийняття безпосереднього рішення про надання або відмову в наданні статусу - згідно поданої заяви. Саме в рамках проведення вказаного розгляду вже приймається рішення по суті поданої заяви - надання або відмова в наданні статусу.

Також, Верховний Суд у згаданій постанові зауважив, що зі змісту підп. «е» п. 5.1. Правил № 649 випливає, що саме на етапі безпосереднього розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту проводиться комплексне та системне вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, перевірка фактів, повідомлених заявником або його законним представником, відомостей та обставин, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви тощо.

Додаткового, Суд звернув увагу, що згідно абзацу 4 підпункту «е» пункту 5.1. Правил № 649 оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Отже, відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є явно необґрунтованою.

Водночас, прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є лише попередньою стадією розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.

Отже, оцінка обґрунтованості побоювань внаслідок повідомлених заявником обставин здійснюється уповноваженою посадовою особою територіального органу державної міграційної служби вже після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 815/4355/17, від 24 квітня 2020 року у справі № 820/6354/16, від 17 грудня 2020 року у справі № 420/3258/19, від 31 березня 2021 року у справі № 520/12239/19, від 22.10.2022 року у справі «№ 420/4189/21 та суд не вбачає підстав для відступу від неї.

З матеріалів справи слідує, що позивач 17.07.2021 року вибув з Таджикистану авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Київ (Україна), транзитом через Дубаї (ОАЕ). Державний кордон України перетнув 17.07.2021, офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу (ПС України «Аркан» встановлено факт перебування заявника в ЄС з 27 лютого - 11 жовтня 2022 (8 місяців):

- виїзду відбувся 27.02.2022 року чере КПП «Угринів»;

- повернення до України відбулось 11.10.2022 року через КПП «Шегині».

Під час опитування встановлено, що заявник потрапив до Польщі 27.02.2022 року, приблизно 5-7 діб очікував на приєднання до нього інших родичів, які також виїхали з України до Польщі. Приблизно 05 - 07 березня 2022 року всі члени родини виїхали до - Німеччини, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022 року заявник та інші члени його родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після відбулось повернення до Польщі та в'їзд до України.

Після повернення до України, 12.12.2022 року заявник звернувся за міжнародним захистом до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В рамках процедури розгляду заяви від 12.12.2022 року проведені:

- анкетування від 14.12.2022 року;

- співбесіди від 21.12.2022, 25.01.2023 та від 08.02.2023 років.

Співбесіди записані на аудіо диски і долучені до матеріалів особової справи. За згодою заявника, до проведення відповідних процедур перекладач не залучався. Будь-які скарги, претензії чи пропозиції до процедурних заходів від заявника не надходили.

Виїзд з країни громадянської належності, зі слів шукача захисту, відбувся через ймовірність примусового рекрутування до лав збройних сил Таджикистану, а також через дискримінацію мусульман за носіння бороди, хіджабу.

Заявник повідомив, що в 2009 році його батька було затримано представниками правоохоронних органів Таджикистану, ув'язнено на 7 років позбавлення волі по статтям кримінального кодексу (екстремізм та посягання на зміну влади). З огляду на вказані обставини, заявник повідомив про ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов'язана з кримінальним минулим його батька.

З матеріалів особової справи судом встановлено наступне.

Щодо дискримінації шукача захисту за ознакою віросповідання.

Зі слів позивача, він сповідує найбільш поширеного в Таджикистані традиційного Ісламу ханафітського мазгабу (арк. 1 анкети від 14.12.2022). Зазначений елемент підтверджується актуальною ІКП, переважна більшість населення Таджикистану сповідує Іслам (додаток № 2).

Джерело ІКП: https://comtrystudies.us/tajikistan/25.htm

Відповідно до заяви від 12.12.2022, позивач посилається на дискримінацію мусульман через носіння бороти або хіджабу, що за його суб'єктивним баченням є утиском релігії (арк. 3 анкети від 14.12.2022, арк. 6 протоколу від 21.12.2022).

Досліджуючи твердження позивача, шляхом аналізу релевантної ІКП та зіставлення таких відомостей із усною інформацією, виявлені елементи, що вказують на відсутність загроз переслідування за ознакою віросповідання у випадку повернення до Таджикистану:

- позивач відносить себе до мусульманів-сунітів традиційного Ісламу ханафітського мазгабу (додаток № 3), які становлять релігійну більшість населення Таджикистану (арк. 1 анкети від 14.12.2022; арк. 5 співбесіди від 21.12.2022),

Джерело ІКП: https://www. ecoi.net/en/document/2074046.html

- позивач підтверджує обставину функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння, а саме мечетей, які він відвідував, тобто реалізовував релігійні погляди (арк. 5 протоколу від 25.01.2023);

ІКП підтверджено, що Конституцією Таджикистану передбачено право індивідуально чи спільно дотримуватися будь-якої релігії або не сповідувати жодної, а також існування можливості брати участь у релігійних звичаях і церемоніях, а закон про свободу совісті визнає особливий статус ханафітської школи юриспруденції сунітського Ісламу, як елемент культури та духовного життя країни, що враховує порядок функціонування мечетей та поширення релігійної літератури в Таджикистані (додаток №4).

Джерело ІКП: https://www.ecoi.net/en/document/2074046.html

- рідні позивача залишились проживати на території Таджикистану, продовжують дотримуватися Ісламу (арк. 8 співбесіди від 21.12.2022).

За матеріалами особової справи інформація щодо їхнього переслідування не спостерігається, що підтверджується позивачем самостійно (арк. 4 анкети від 14.12.2022, арк. 8 протоколу від 21.12.2022);

- позивач сповідує традиційний Іслам, до заборонених на території Таджикистану релігійних течій не належав (арк. 5 співбесіди від 21.12.2022), будь-якою діяльністю, яка б могла потенційно привернути увагу правоохоронних структур не займався та не займається станом на сьогодні (арк. 6, 8 протоколу від 21.12.2022);

- позивач повідомляє про існування дискримінації на території Таджикистану, пов'язану із певними обмеженнями щодо носіння бороди для чоловіків та хіджабу для жінок (арк. 5 співбесіди від 25.01.2023).

Разом з тим, відповідно до ІКП встановлено, що в Корані відсутні норми щодо носіння бороди та хіджабу.

Так, елемент носіння бороди у Корані взагалі відсутній, а щодо хіджабу - це належить до елементів мусульманських традицій і не є догмою релігії (додаток №5).

Джерело ІКП : https://life.pravda.com.ua/society/2021/02/8/243874/

Задля перевірки ймовірності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання Органом ДМС перевірено релевантне ІКП.

Так, відповідно до звіту Державного департаменту США (USDOS) від 02.06.2022 року встановлено таке:

- адміністративне затримання чоловіків, які належать до мусульман та носять бороду є звичайною практикою правоохоронців у Таджикистані. Під час затримання, таких осіб доставляють до відділків поліції, знімають біометричні дані, перевіряють по елементу переховування чи перебування у розшуку, голять бороду;

- щодо жінок у хіджабі, звичайною поведінкою правоохоронців є вимога щодо примусового зняття головного убору на вулиці;

- забороняється відвідування державних органів влади, учбових закладів осіб із бородою, або у хіджабі (фактично особи не допускаються до приміщення до моменту самостійного зняття «головного убору»);

- при прийомі на роботу жінкам у хіджабі рекомендують зняти мусульманський головний убір, інакше відмовляють у прийомі на роботу;

- до звичайної поведінки правоохоронців також можливо віднести усні образи у разі виявлення чоловіків з бородою або жінок у хіджабі, вирисовуються такі вислови, приклади: «називають салафітом, радикалом, ворогом народу», але у разі відсутності інших причин для затримання зазначена категорія до поліції не доставляється або відпускається, адміністративне затримання не застосовується (додаток №10).

Враховуючи наявні в матеріалах докази, суд вважає, що ДМС прийшов до правильноговисновку, що в індивідуальній ситуації позивач не міг стати суб'єктом дискримінації, оскільки бороду він не носив, інших норм права Таджикистану не порушував.

Крім того, відповідно до Керівництва УВКБ ООН від 01.12.2013 року та звіту Державного департаменту США (USDOS) від 02.06.2022 року можливо дійти висновку, що носіння бороди та хіджабу не набуває характеру переслідування й завдання суттєвої шкоди, тобто не зачіпає та не шкодить основоположним правам заявника та членам його родини. Пов'язано це було з відсутністю елементів, що б впливали на право на освіту, можливість забезпечення власного проживання (додаток № 11). Зокрема встановлено, що заявник мав можливість отримувати освіту та працевлаштуватися на Батьківщині (арк. 2-3 анкети від 14.12.2022), він вільно переміщувався територією Таджикистану (арк. 4 співбесіди від 25.01.2023).

Джерело ПСП: http://www.refworld.оrg.ru/docid/537f597c4.html

Таким чином, аналіз матеріалів особової справи дозволив суду дійти висновку, що основоположні права заявника не були порушені. За таких умов, відповідно до п. 35 Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 13.12.2011 № 011/95/ЄЄ, загальна та незадовільна ситуація в системі державного устрою Таджикистану та відповідні ризики, на які наражається все населення країни або частина населення - не створює індивідуальної загрози, яку можна кваліфікувати як серйозну шкоду.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за « іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими. Також відсутні будь-які документальні докази або обґрунтовані усні твердження, що вказують на існування переслідування, побоювання, або елементи, що пов'язані з юридичним поняттям «додатковий захист».

Також територіальним органом ДМС досліджено релевантне ІКП на предмет виявлення категорій ризику, які можуть потрапляти у поле зору представників правоохоронної системи. Встановлено, що позивач до таких категорій ризику не належить. Так, відповідно до звіту Державного департаменту США (USDOS) від 02.06.2022 року виділені такі категорії: правозахисники, які є критиками уряду, журналісти, блогери, опозиційні активісти, представники відокремлених і нетрадиційних релігійних течій (додаток № 6).

Джерело ІКП: https://www.ecoi.net/en/document/2074046.html;

https://www.hrw.org/ru/world-report/2022/country-chapters/tajikistan

Щодо ймовірного існування дискримінації через кримінальне минуле батька позивача.

Відповідно до довідки серії ДТ 040411, батько перебував у місцях позбавлення волі протягом 11.12.2010 - 08.11.2014 років. Згідно з опитуванням батька (ОС № 20220D0102), його було звинувачено в екстремізмі та замаху на владу, під час допитів він підписав визнання провини, його було засуджено на 7 років позбавлення волі, але через амністію в країні, строк перебування в місцях позбавлення волі встановив 3 роки та 11 місяців. У 2018 році батько, виїхав до України.

Щодо зазначеного елементу суб'єктивного твердження позивача, встановлено, що протягом 2018-2021 років, тобто після виїзду батька з Таджикистану (2018 рік) та до моменту виїзду позивача з країни (2021 рік), будь яких елементів дискримінації останній не зазнавав. Враховуючи таке, ймовірність дискримінації заявника через кримінальне минуле батька не підтверджується та не приймається судом.

Щодо побоювання зазнати примусового призову до збройних сил Таджикистану.

Під час звернення за міжнародним захистом позивач повідомив про ймовірність примусового рекрутування до збройних сил Таджикистану у разі повернення до країни громадянської належності (арк. 3 анкети від 14.12.2022; арк. 4 протоколу співбесіди від 25.01.2023).

Разом із тим, в ході опитування позивача не виявлено елементів, через які може виникнути переслідування або побоювань, підтвердженням зазначеного є наступне:

- під час співбесід позивач не зміг усно пояснити зміст зазначеного переслідування або існування побоювань, пов'язаного з рекрутуванням до збройних сил, строкову службу він не походив, на обліку військових комісаріатів не перебував та не перебуває, будь-яких військових документів не має, ухилянтом не вважається, медичних обстежень задля підтвердження факту медичних застережень не проходив (арк. 4 співбесіди від 25.01.2023);

- позивач не повідомив яким чином відбудеться узгодженість елементу призову та його наявних медичних протипоказань (хвороба на астму).

За таких умов заявник не зміг повідомити, чому він не здійснював спроб до застосування альтернативної служби або сплати компенсації замість строкової служби, що передбачено чинним законодавством Таджикистану та підтверджується ІКП (додаток №9).

Джерело ІКП: https://focus.ua/world/472318-v-tadzhikistane-legalizirovali-uklon-ot-sluzhby-v-armii-za-dengi

- з урахуванням рекомендацій УВКБ ООН позивача опитано на предмет існування релігійних або інших переконань, що може заважати призову на строкову службу. Такі елементи під час співбесід не виявлено, зокрема шукач захисту ніколи не критикував діючу владу чи правоохоронні інстанції (арк. 2 співбесіди від 25.01.2023 року), а з урахуванням дотримання традиційного Ісламу в нього відсутні релігійні, політичні чи моральні погляди, які б заважали призову на строкову службу (додаток № 7, 8).

Джерело ІКП: http://www.refivorld.org.ru/docid/537f597c4.html

Щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час дослідження ознак, передбачених п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, встановлені наступні істотні елементи, що вказують на необґрунтованість побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання:

- позивач дотримується традиційних канонів Ісламу, належить до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення в Таджикистані (арк. 5 співбесіди від 21.12.2022);

- позивач не займався та не займається поширенням або розповсюдженням ісламської літератури, у тому числі під час перебування в Таджикистані (арк. 6 співбесіди від 25.01.2023);

- у випадку повернення на територію країни громадянської належності, особа зможе отримати підтримку та сприяння в адаптації від близьких родичів, які залишились проживати на території Таджикистану (арк. 2 анкети від 14.12.2022; арк. 8 співбесіди від 21.12.2022);

- у відповідності до тверджень заявника у випадку повернення на територію Таджикистану по відношенню до нього не може бути застосовано смертної кари, він не є суб'єктом кримінального переслідування (арк. 7 протоколу від 21.12.2022);

- заявник та його родичі під час проживання в Таджикистані та закордоном не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень (арк. 6 співбесіди від 21. 12.2022);

- заявник припускає можливість залишити Україну з метою виїзду до країн ЄС для здобуття освіти (арк. 7 протоколу від 21.12.2022);

- у разі повернення до Таджикистану, за матеріалами справи не виявлено фактів, що свідчать про виникнення особистої небезпеки для заявника (арк. 4 співбесіди від 25.01.2023);

- заявник відповідно до міжнародного права належить до категорії «трудових мігрантів», підтвердженням зазначеного є те, що особа перебуваючи в третій безпечній країні (Польща) за власним розсудом не виявила бажання набути міжнародний захист на території країн ЄС.

Натомість звернення позивача за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями після прибуття на територію України додатково вказує на заходи з легалізації перебування на території Україні.

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової Позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Враховуючи необгрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання.

На підставі вищевикладеного, суд погоджується із доводами відповідача, що наявні матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якого елементу переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянського належності, заявник має та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині. Зокрема, за результатами аналізу та співставлення тверджень заявниці з актуальною та релевантною інформацією за країною походження спостерігається можливість безперешкодного дотримання ним канонів ісламського віросповідання, елементів фактичних утисків або переслідувань за релігійною ознакою не виявлено, належність позивача до груп ризику не відзначається.

Отже, суд робить висновок, що відмова у надані додаткового захисту позивачу є обґрунтованою та такою, що відповідає вимогам чинного міграційного законодавства позаяк наявні в матеріалах справи докази не дозволяють сформувати будь-який інший висновок, у тому числі що позивача можуть переслідувати в країні громадянської належності за її віросповідання.

Додатково суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19.

Як встановлено судом позивач покинув Таджикистан 17.07.2021 року і до 27.02.2022 року перебувава в Україні. Після невдалої спроби отримати захист в Німеччині 11.10.2022 року повернувся до України, однак з заявою про захист звернувся лише 12.12.2022 року. Тобто, з огляду на вказані часові проміжки, у разі наявності підстав для отримання додаткового захисту позивач мав би звернутися із відповідною заявою в розумні строки після прибуття в Україну. Вказана обставина, на думку суду, додатково свідчить про відсутність об'єктивних підстав вважати, що позивач буде переслідуватися за ознакою віросповідання в Таджикистані, оскільки як за повідомлених самим ж позивачем обставин, так і з огляду на час подання заяви про надання додаткового захисту, жодних ознак таких переслідувань судом не встановлено.

Суд зауважує, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

На підставі вищевикладеного, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог, оскільки такі є необґрунтованими та не підтверджені наявними в матеріалах справи доказами.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 р.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відтак, беручи до уваги наведене, та оцінивши надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби про визнання протиправним та скасування рішення, не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 2, 9, 12, 242, 246, 250, 251, 255, 262, 293-297 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293-297 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення підписано 17.05.2024 року у зв'язку з перебуванням головуючого судді у відпустці.

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 )

Державна міграційна служба України, адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470, телефон: (044) 226 23 39, (044) 278 49 98, E-mail: infodmsu.gov.ua

Головуючий суддя Нінель ПОТОЦЬКА

.