16 травня 2024 року Київ справа №640/3398/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Національної поліції у м. Києві, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 13.09.2021 «Про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 )», яким позивачу заборонено в'їзд в Україну строком на 3 (три) роки.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2022 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.
В обґрунтування позовних вимог зазначено про те, що рішення відповідача від 13.09.2021 «Про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 », яким заборонено в'їзд в Україну строком на 3 (три) роки є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки останнє є необґрунтованим та не підтверджується жодними доказами.
Позивач зауважив, що ним не було вчинено жодних дій, які б слугували підставою для заборони його в'їзду. Вказує, що оперативна інформація на підставі якої йому було заборонено в'їзд не була підтверджена під час її перевірки. Зазначив, що він не є фігурантом жодного кримінального провадження, не притягався до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення. Таким чином, при винесенні оскаржуваного рішення, у відповідача відсутні будь-які належні, допустимі та достовірні докази щодо порушення позивачем Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Покликався на положення ст. 3 та 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», згідно яких, особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, та можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
З огляду на що, позивач вважає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням процедури прийняття та порушує права, свободи та інтереси позивача, а також законні інтереси членів його сім'ї, а саме його малолітньої доньки - громадянки України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.08.2022 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Національної поліції у м. Києві.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
06.06.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 06.06.2023 справа розподілена судді Горобцовій Я.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.06.2023 прийнято адміністративну справу до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (в порядку письмового провадження).
Відповідач не скористався своїм правом щодо подання відзиву на позовну заяву, заяв/клопотань суду не направлено, а відтак враховуючи положення частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин.
Розглянувши позовну заяву та додані матеріали, дослідивши докази та оцінивши їх у сукупності, суд встановив таке.
Позивач - ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) є громадянином Узбекистану, постійно проживає в Україні та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується посвідкою на постійне проживання ІН НОМЕР_1 від 25.05.2017.
Позивач вказує на те, що 15.12.2021 на його номер засобу зв'язку (через застосунок «WhatsApp») зателефонувала особа, яка представилась працівником Державної міграційної служби України та яка йому повідомила, що стосовно нього було прийнято рішення про заборону в'їзду в Україну строком на 3 (три) роки та надіслала (через застосунок «WhatsApp») сканкопію листа начальника Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Семинога І. від 15.09.2021 №8010.8.5-42128/8010.8-21, адресованого начальнику Управління міграційної поліції ГУНП у м. Києві та зареєстрованого в УМП ГУНП у м. Києві за вхідним № 1041 від 30.09.2021.
Як вбачається з зазначеного вище листа, відповідно до Інструкції «Про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства», затвердженої наказом МВС України від 17.12.2013 № 1235, керуючись ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», було прийнято рішення про заборону в'їзду в Україну строком на 3 (три) роки стосовно позивача.
У відповідь на відповідний адвокатський запит представника позивача, наявний лист за змістом якого, щодо позивача було прийнято рішення відповідно до подання Управління міграційної поліції ГУНП у м. Києві №1420/125/20/01-2021 від 13.09.2021, та до якого було додане оскаржуване рішення Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 13.09.2021 «Про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 », яким позивачу заборонено в'їзд в Україну строком на 3 (три) роки.
Рішення Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 13.09.2021 «Про заборону в'їзду в Україну громадянину Узбекистану, ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 », яким позивачу заборонено в'їзд в Україну строком на 3 (три) роки, останній вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, що і зумовило позивача на звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі, або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України, визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно змісту ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Статтею 33 Конституції України, передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Так, правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлення порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини 15 статті 4 Закону № 3773 іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно статті 2 Закону № 3773 іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону № 3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
За ч. 1 ст. 13 Закону України № 3773-VІ, встановлено, що в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа з порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в'їзд на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду.
Частиною 2 статті 13 Закону № 3773-VI передбачено, що за наявності підстав, зазначених в абзацах другому, сьомому і восьмому частини першої цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 13 Закону України № 3773-VІ рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в'їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в'їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в'їзду в Україну.
Згідно пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України (ДМС), є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 3 Інструкції про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 № 1235 (надалі Інструкція № 1235), передбачено, що рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС України та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзаці 2, 3 та 7 ч. 1 статті 13 Закону України № 3773-VІ.
Згідно пункту 4 Інструкції № 1235, рішення про заборону в'їзду в Україну, особам приймається ДМС та її територіальними органами за ініціативою: а) підрозділів Робочого апарату Укрбюро Інтерполу - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам у процесі співробітництва з правоохоронними органами інших держав та міжнародних правоохоронних організацій; б) підрозділів кримінальної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення оперативно-розшукової діяльності; в) органів досудового розслідування поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення кримінального провадження; г) підрозділів патрульної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час провадження в справах про адміністративні правопорушення, підготовки або здійснення заходів із забезпечення громадського порядку; ґ) органів охорони здоров'я - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; д) за власною ініціативою або за поданням державного, приватного виконавця - у разі якщо під час попереднього перебування на території України особа не виконала рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або має інші невиконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну.
Згідно пункту 5 Інструкції, після отримання даних, які обґрунтовують необхідність заборони в'їзду в Україну особі, органи та підрозділи, визначені у пункті 4 цієї Інструкції, надсилають до ДМС України або її територіальних органів обґрунтоване звернення (довідку, рапорт), в якому зазначають такі відомості про особу:
а) громадянство (підданство);
б) прізвище, ім'я (імена) та по батькові (за наявності) особи в називному відмінку (для громадян Російської Федерації та Республіки Білорусь - російською мовою з дублюванням латиницею, для інших іноземців та осіб без громадянства - латиницею);
в) дата народження (день, місяць, рік);
г) стать;
ґ) місце проживання;
д) серія та номер паспортного документа, коли і ким виданий;
е) відомості, які згідно з абзацами другим, третім та сьомим частини першої статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" дають підстави для прийняття рішення про заборону особі в'їзду в Україну;
є) запропонований строк заборони в'їзду та відомості, які обґрунтовують його тривалість (обставини і характер вчинення іноземцем або особою без громадянства суспільно небезпечного діяння; результати перевірки особи за обліками МВС України, обліками правоохоронних органів іноземних держав та міжнародних правоохоронних організацій; наявність в особи не виконаних майнових зобов'язань перед юридичними або фізичними особами в Україні).
З наведеного слідує висновок про наявність у територіального органу Державної міграційної служби України повноважень щодо прийняття рішення про заборону в'їзду особи в Україну у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні та встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам. Рішення про заборону в'їзду в Україну приймається на підставі обґрунтованого звернення та після отримання даних, які обґрунтовують необхідність такої заборони.
Так, підставою прийняття оскаржуваного рішення міграційного органу слугувало подання Управління міграційної поліції ГУНП у м. Києві від 13.09.2021, відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону, в якому зазначено про те, що Управлінням міграційної поліції ГУНП у м. Києві за результатами реалізації оперативної інформації встановлено громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який організував злочинну схему, яка функціонує як так званий «колцентр під виглядом надання юридичних послуг, використовуючи радіостанцію «Росія», транслюючи вказаний запис в містах Російської Федерації та України, тобто, шахрайським шляхом отримує грошові кошти від потерпілих осіб в особливо великих розмірах ...громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , становить загрозу охорони громадського порядку, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб що проживають в Україні».
Відтак, у вказаному поданні зазначено, що перебування на території України позивача становить загрозу охорони громадського порядку, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб що проживають в Україні, відповідно до п. п. 1 та 2 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI.
Відтак, для доведення правомірності дій/рішень, відповідачем мало бути надано докази встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну позивачу під час здійснення оперативно-розшукової діяльності чи шляхом встановлення таких даних іншим шляхом.
Суд констатує, що жодної конкретизації джерел походження інформації щодо позивача та доказів необхідності застосування заборони в'їзду в Україну позивачу відповідачем не надано.
Окрім того, відповідачем, в порушення вищевказаних приписів, до суду не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів. Також, в матеріалах справи відсутні докази притягнення позивач до кримінальної та адміністративної відповідальності.
З приводу зазначеного, суд зауважує, при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну, слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене ст. 13 та ч. 2 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому, необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд.
Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну, необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
З огляду на викладене, необхідність заборони в'їзду, яка має превентивний характер, не має доводитися вчиненням особою протиправних діянь, проте має обґрунтовуватися, тобто, посилання на можливість протиправної поведінки мають бути обґрунтовані наявністю певної інформації у вигляді довідок, пояснень, тощо.
Варто зазначити, що чинне національне законодавства чітко не дає визначення терміну «громадський порядок», однак з аналізу нормативних актів випливає, що громадським порядком є сукупність суспільних відносин, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людини, діяльності підприємств, установ і організацій. Відповідачем, у свою чергу, не доведено належними та допустимими доказами яким чином дії позивача можуть нашкодити нормальним умовам життєдіяльності інших людей.
Подібна позиція викладена в постанові Верховним Судом від 22.01.2020 в аналогічній справі № 802/1439/17-а.
Крім цього, суд вважає за необхідне зазначити що позивач має дитину громадянина України, про що свідчить довідка про реєстрацію особи громадянином України, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону №2491-ІІІ дає йому право на отримання дозволу на імміграцію в Україну. Так, відповідно до матеріалів справи у позивача наявна малолітня дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , відповідно до якого батьком є громадянин Республіки Узбкистан - ОСОБА_2 , а матір'ю - громадянка Республіки Узбекистан - ОСОБА_5 та довідкою №4295 про реєстрацію особи громадянином України, про те, що згідно з рішенням Управління ДМС України в Київській області від 09.12.2016 ОСОБА_4 набула громадянства України на підставі ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».
Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою BP №789-ХІІ від 27.02.1991 (ст. 9).
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) (укр/рос) № ETSN192 ,15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом №166-V від 20.09.2006 (ст. 4).
Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, №307, р. 55, § 86).
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним.
Окрім цього, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18.11.2019 у справі №820/5953/16.
Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Отже, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем наявності підстав для припущень, що перебування на території України позивача може призвести до дестабілізації криміногенної обстановки в Україні та порушень громадського порядку.
Як встановлено матеріалами справи, подання про заборону позивачу в'їзду ґрунтувалось на наявності інформації щодо можливої причетності позивача до вчинення шахрайських дій. Разом з тим, жодної конкретизації такої інформації та джерел її походження суду не було надано.
Інформація що покладена в основу оскаржуваного рішення, не підтверджується жодними доказами.
Крім того, суд не було повідомлено та не надано жодної конкретизації з відкритих джерел походження інформації щодо позивача, що не дозволяє суду здійснити аналіз такої інформації.
Суд вважає за необхідне зазначити, що при винесенні оскаржуваного рішення відповідачем не вивчались обставини життя позивача, зокрема, постійне проживання на території України, наявність малолітньої дитини - громадянина України тощо.
Відтак, приймаючи оскаржуване рішення про заборону в'їзду позивача на територію України, відповідач послався на положення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», проте не надав належних та допустимих доказів того, що перебування позивача на території України може призвести до порушень громадського порядку/економічної безпеки.
Станом на момент винесення оскаржуваного рішення, позивач до кримінальної відповідальності не притягується, підозра не повідомлена, не знятої чи не погашеної судимості немає та у розшуку він не перебуває, що не спростовано жодними доказами, наданими відповідачем.
Настання негативних наслідків з боку позивача на території України, є лише теоретичним припущенням суб'єкта владних повноважень, які можуть наступити або не наступити взагалі. Матеріали справи не містять доказів причетності позивача до кримінальних правопорушень, про які зазначено в оскаржуваному рішенні. Доказів протилежного відповідачем не надано.
Крім того, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відтак, суд вважає, що оскаржуване рішення було прийнято за відсутності фактичних та правових підстав, без переслідування легітимної мети, необґрунтовано, упереджено, без дотримання принципу рівності перед законом, не пропорційно, без дотримання балансу між жорсткими і несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване дане рішення, а тому, наявні всі правові підстави для задоволення позову.
Згідно з приписами ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем сплачено судовий збір на загальну суму 992,40 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог в повному обсязі, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 992,40 грн підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 241-247, 255, 293, 295-297 КАС України, суд,
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: вул. Березняківська, буд. 4-А, м. Київ, 02152) від 13.09.2021 «Про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 )».
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: вул. Березняківська, буд. 4-А, м. Київ, 02152) на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_2 ) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 992 грн (дев'ятсот дев'яносто дві) гривні 40 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Я.В. Горобцова
Горобцова Я.В.