Житомирський апеляційний суд
Справа №278/1941/24 Головуючий у 1-й інст. Євген Татуйко
Категорія 106 Доповідач Борисюк Р. М.
14 травня 2024 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Борисюка Р.М.,
суддів Павицької Т.М., Трояновської Г.С.,
з участю секретаря
судового засідання Гарбузюк Ю.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 278/1941/24 за заявою Комунального некомерційного підприємства «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку,
за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Маковія Олега Євгеновича та Житомирської окружної прокуратури на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 05 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Татуйка Є.О. у м. Житомирі,
У квітні 2024 року Комунальне некомерційне підприємство «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради звернулося до суду з заявою про госпіталізацію ОСОБА_1 в психіатричний стаціонар через наявність гострого психічного розладу. Згідно заяви, направлення на госпіталізацію було видане 03.04.2024 лікарем-психіатром ОСОБА_2 , який після особисто огляду ОСОБА_1 , зробив висновок про необхідність його госпіталізації у психіатричний стаціонар для обстеження або лікування у зв'язку із наявністю у нього тяжкого психіатричного розладу.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 05 квітня 2024 року заяву задоволено. Госпіталізовано до психіатричного закладу Комунального некомерційного підприємства «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради у примусовому порядку ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ) строком на час наявності підстав для проведення госпіталізації, однак тривалістю не більше двох місяців. Допущено негайне виконання рішення.
Не погодившись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Маковій О.Є. та прокурор Житомирської окружної прокуратури оскаржили його в апеляційному порядку.
Адвокат Маковій О.Є. у поданій скарзі просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.
Зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, а також неправильно встановлені обставини справи. Суд першої інстанції не мотивував своє рішення нормами закону, він лише послався на висновок комісії лікарів-психіатрів № 1969 від 04.04.2024 про можливість завдання шкоди здоров'ю оточуючих людей. Тобто, відсутнє посилання на первинні докази, які містять доказову інформацію.
Щодо змісту самих відомостей про поведінку ОСОБА_1 , то така поведінка стосується порушення загальноприйнятих правил і може бути підставою для застосування дисциплінарних стягнень. Але стягнення не застосовувались, оскільки керівництво військової частини, де проходив службу ОСОБА_1 , вирішило направити його на лікування в психіатричну лікарню. Тобто, по суті то були не підстави для огляду в психіатричній лікарні, а побутові порушення, які викликані конфліктом з оточуючими на гранті цькування.
ОСОБА_1 був направлений до КНП «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради з військового шпиталю в/ч НОМЕР_1 , де проходив лікування, з рекомендацією обстеження та виключення психічних розладів. Пацієнт не направлявся на лікування.
04.04.2024 він був обстежений комісією лікарів, яка встановила, що пацієнт перебуває в гострому психотичному стані (наявність параноїчної симптоматики, направленої на конкретних осіб, агресивної настроєності на адресу, оточуючих). Отже комісія в повному обсязі виконала свої функції, в зв'язку з чим госпіталізація не була потрібна, а ОСОБА_1 мав повернутися до шпиталю (в/ч НОМЕР_1 ), який би прийняв рішення про подальше лікування. Вважає, що суд першої інстанції, не дослідивши первинні докази, не переконався в тому наскільки небезпечними дії цього солдата можуть бути для оточуючих, чи може бути ОСОБА_1 вилікуваний в військовому шпиталі (в/ч НОМЕР_1 ), чи відповідає його примусова госпіталізація рекомендаціям військового шпиталю щодо дообстеження та виключення психічних розладів, а тому прийняв необґрунтоване судове рішення.
Крім того, в судовому засіданні обговорювалось питання, що йому в такому стані не можна надавати в руки зброю і саме зброя в першу чергу створює небезпеку. Адвокат звертає увагу суду, що у військовому шпиталі ОСОБА_1 перебував без зброї і не міг нікому спричинити шкоди.
Таким чином, вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність примусової госпіталізації ОСОБА_1 до психіатричного закладу, оскільки неправильно встановив обставини справи щодо небезпечної поведінки пацієнта та неправильно застосував норми матеріального права, і як наслідок прийняв незаконне рішення.
В апеляційній скарзі представник Житомирської окружної прокуратури просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду є не обґрунтоване, не відповідає нормам матеріального та процесуального закону, тому підлягає скасуванню.
Зазначає, що надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку чи її госпіталізація до психіатричного закладу фактично є позбавленням свободи в розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Під час ухвалення оскаржуваного рішення, суд керувався лише наявністю висновку комісії лікарів-психіатрів. Водночас, згідно вимог статті 89 ЦПК України жоден доказ не має заздалегідь встановленої сили, тому висновок лікарів-психіатрів (комісії) необхідно критично оцінювати з точки зору переконливості та вмотивованості, у взаємному зв'язку з іншими доказами.
З огляду на зазначені норми законодавства під час судового розгляду справи судом не встановлено обставини, що підлягають з'ясуванню про те, чи дійсно особа потребує саме примусової психіатричної допомоги, чи вчинила вона або виявила реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї та оточуючих, чи наявні відомості про неспроможність особи задовольнити свої основні життєві потреби згідно статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу».
Будь-які допустимі та належні докази які свідчили б, про наявність підстав для надання особі психіатричної допомоги саме в примусовому порядку судом не встановлено та в справі відсутні. Водночас, ОСОБА_1 під час судового розгляду пояснив, що раніше на обліку у лікаря-психіатра він не перебував. На передодні у нього стався конфлікт із його безпосереднім керівником та іншими військовослужбовцями у зв'язку із расовою дискримінацією, наслідком якого стало примусове поміщення до психіатричної лікарні.
Представник КНП «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради надалі не надав суду належних і достатніх доказів про те, що у ОСОБА_1 виявлено тяжкий психічний розлад, внаслідок чого він вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, які створюють небезпеку для нього та оточуючих.
Крім того, представник КНП «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради не обґрунтував необхідність лікування ОСОБА_1 лише у стаціонарних умовах і неможливість такого лікування в амбулаторних умовах.
Отже, заява про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку не містить безумовних підстав, які б давали суду право надати згоду на госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу без його усвідомленої згоди. Суд першої інстанції не врахував указаних обставин і норм чинного законодавства та дійшов помилкового висновку про обґрунтованість заяви.
Відзив на апеляційні скарги не надходив.
У судовому засіданні адвокат Маковій О.Є. та представник прокуратури підтримали доводи апеляційних скарг та дали пояснення, які відповідають їм.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи інші учасники в судове засідання не з'явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенням частини 2 статті 372 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що ОСОБА_1 03 квітня 2024 року о 16 годині 10 хвилин на підставі направлення лікаря-психіатра військового шпиталю в/ч НОМЕР_1 у супроводі військовослужбовців в порядку примусової госпіталізації був доставлений у приймальне відділення Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр", де його було оглянуто лікарем та направлено на обстеження або лікування у закладі.
Згідно з висновком комісії лікарів-психіатрів №1969 від 4 квітня 2024 року пацієнт перебуває у гострому психотичному стані, виявляє тяжкий психічний розлад. Ненадання своєчасної психіатричної допомоги може призвести до погіршення психічного стану і завдати шкоду його здоров'ю та здоров'ю оточуючих людей. Госпіталізація пацієнта є доцільною(а.с.2).
Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Законодавство України про психіатричну допомогу базується на Конституції України і складається із Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров'я», Закону України «Про психіатричну допомогу» та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Зазначене положення закону узгоджується із пунктом 5 Принципу 4 - «Визначення психічної хвороби» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психічної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1991 року №46/119: жодна особа або орган влади не може класифікувати індивіда як такою, що має психічну хворобу, інакше як з метою, що прямо пов'язана із психічним захворюванням або внаслідок психічного захворювання.
Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.
Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (стаття 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
Частинами першою та другою статті 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлено, що особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов'язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність госпіталізації.
У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в закладі з надання психіатричної допомоги, ця особа підлягає негайній виписці.
У випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.
Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод з гарантіями, що передбачені цією статтею.
Однак, згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод особа може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.
Питання реалізації права особи на свободу та особисту недоторканність в контексті положень підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що стосується позбавлення (обмеження) волі психічнохворих шляхом поміщення їх у психіатричний заклад, врегульовано, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року. У вказаній справі ЄСПЛ звернув увагу на три вимоги, що зумовлюють наявність законних підстав для обмеження волі психічно хворої особи: особа повинна реально страждати психічним захворюванням, тобто, реальні психічні розлади повинні бути встановлені компетентними органами на основі об'єктивної медичної експертизи; психічні розлади повинні досягти такого рівня, які виправдовують позбавлення волі; дійсність позбавлення волі залежить від наявності такого захворювання, особа може бути позбавлена волі до тих пір, поки є захворювання, що встановлено відповідним висновком.
Відповідно до частини першої статті 339 ЦПК України за умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», заява представника закладу з надання психіатричної допомоги про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подаються до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.
Згідно із частинами першою, другою статті 340 ЦПК України у заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації повинні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені законом.
До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.
Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступені якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.
Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.
Відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.
Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9свц18).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі №297/3100/21, від 29 листопада 2023 року у справі №212/5617/22.
Задовольняючи заяву про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу, суд першої інстанції вказані обставини не встановив та не звернув належної уваги на вимоги щодо застосування статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», тобто, що примусова госпіталізація особи можлива лише у виняткових випадках.
Рішення суду першої інстанції ґрунтується виключно на висновку комісії лікарів-психіатрів щодо обґрунтування необхідності госпіталізації до КНП «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної радиОСОБА_1 від 04.04.2024, при цьому інших обставин щодо поведінки та потенційної небезпечності останнього суд не досліджував, його заперечення та заперечення його представника до уваги не взяв та не надав їм жодної належної правової оцінки.
Місцевий суд не навів посилання на обставини, що свідчать про вчинення ОСОБА_1 чи виявлення ним наміру вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих, або те, що він не спроможний самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує його життєдіяльність, що він страждає на такий психічний розлад, вид і ступінь якого можуть бути підставою для примусової його госпіталізації до психіатричної лікарні, й обстеження та лікування можливі лише в умовах психіатричного стаціонару.
Отже, без достовірного встановлення того, що ОСОБА_1 вчиняв чи виявляв реальні наміри вчинити дії, що становили безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих, не можливо застосувати до нього такий захід, як примусова госпіталізація до психіатричного закладу, інакше це суперечить статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, а також практиці Європейського суду з прав людини.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що матеріали даної справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які б у своїй достатності та взаємозв'язку свідчили або підтверджували, що стан ОСОБА_1 дозволяє дійти переконливого висновку про наявність безумовних підстав, встановлених законом, для надання йому психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Згідно статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Таким чином, колегія дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційних скарг, скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Маковія Олега Євгеновича та Житомирської окружної прокуратури задовольнити.
Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 05 квітня 2024 року скасувати і ухвалити нове рішення.
У задоволенні заяви Комунального некомерційного підприємства «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради про госпіталізацію до психіатричного закладу в примусовому порядку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений: 16 травня 2024 року.