ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
30.04.2024Справа № 910/19157/23
За позовом Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
до Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об'єднання Київський завод автоматики»
про визнання недійсним пункту договору та стягнення 87 029, 80 грн
Суддя Карабань Я.А.
Секретар судових засідань Севериненко К.Р.
Представники учасників справи:
від прокуратури: Маліцька Ю.С.;
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Абросімов С.С., Величко Д.В.;
Запорізька спеціалізована прокуратура у сфері оборони Східного регіону в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (надалі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об'єднання Київський завод автоматики» (надалі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати недійсним пункт 4.2 договору № КЗА-ВС-001 від 07.04.2022, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 70 469, 80 грн, що укладений між позивачем та відповідачем;
- стягнути суму грошових коштів у розмірі 87 029, 80 грн, з яких: 70 469, 80 грн сплачене ПДВ, 3 486, 81 грн 3% річних та 13 073, 19 грн інфляційні втрати.
Позовні вимоги, з посиланням на ст.203, 215, 217, 525, 526, 628, 655, 1212 Цивільного кодексу України, ст.180, 193, 265 Господарського кодексу України, підпункт «г» підпункту 195.1.2. пункту 195.1. статті 195 Податкового кодексу України та постанову Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану», обґрунтовані тим, що оспорюваним пунктом договору неправомірно включено до ціни договору суму ПДВ у розмірі 70 469,80 грн, яка безпідставно отримана відповідачем від позивача, а тому підлягає поверненню останньому.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.12.2023 дану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п'яти днів з дня вручення даної ухвали.
04.01.2024 від прокуратури надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі № 910/19157/23. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 07.02.2024.
30.01.2024 від представника відповідача надійшли відзив на позов, заява про закриття провадження в справі, в зв'язку з неналежністю спору до предметної юрисдикції господарського суду та заява з переліком питань для позивача, в якій відповідач просить суд зобов'язати позивача (Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України) надати відповіді на питання в порядку ст. 90 ГПК України. У поданому відзиві відповідач заперечує проти позову в повному обсязі та, зокрема, зазначає, що позивачем, як покупцем не було отримано індивідуальної податкової консультації, не було подано уточнюючого розрахунку до відповідної податкової декларації про виключення сум податку на додану вартість із податкового кредиту позивача та/або не було подано заяву із скаргою до контролюючого органу з приводу допущених відповідачем як постачальником помилок або порушення відповідачем як постачальником граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної, складеної відповідачем як постачальником за результатом господарської операції, договір поставки за якою є предметом цього спору. Крім того, вказує, що відсутнє судове рішення, яким відповідача як постачальника-платника податку на додану вартість звільнено від сплати податку на додану вартість, зокрема, за результатом господарської операції, договором поставки за якою є предметом цього спору, а тому наразі відсутній предмет спору і звернення з цим позовом є передчасним. Крім того, вказує, що положення "г" пп. 195.1.2 п.195.1 ст.195 Податкового кодексу України не поширюються на спірні правовідносини, оскільки вказані нормативно-правові акти регулюють правовідносини щодо забезпечення наземного військового транспорту Збройних Сил України, до складу яких Національна гвардія України не входить, а також забезпечення транспорту Національної гвардії України, до переліку (транспорту) якої не входять технічні засоби спеціального військового призначення - бронетанкове озброєння, запасні частини до якого є предметом договору. Також зазначає про відсутність підстав для нарахування 3% річних та інфляційних втрат та вважає, що обраний прокуратурою спосіб захисту порушеного права та інтересу позивача є неефективним.
06.02.2024 від прокуратури надійшла відповідь на відзив, у якій остання заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві та, зокрема, зазначає, що відсутність уточнюючих розрахунків по податковим деклараціям про включення сум податку на додану вартість із податкового кредиту сторін у справі, відсутність заяв і скарг на адресу контролюючого органу, не є предметом цього спору, а вказані дії відносяться до взаємовідносин безпосередньо між відповідачем та контролюючим органом та його виключної компетенції. Крім цього, вказує, що відповідачем не спростовано та не доведено, що поставлений за договором товар (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) використовуються Національною гвардією України для виконання інших, не передбачених законодавством заходів і повноважень, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
У підготовче засідання 07.02.2024 з'явились прокурор та представник відповідача, позивач у засідання не з'явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольною ухвалою, з урахуванням думки прокурора та представника відповідача, задовольнив клопотання відповідача, заявлене в засіданні про відкладення розгляду заяви про закриття провадження в справі від 30.01.2024 до наступного підготовчого засідання. Крім цього, суд протокольною ухвалою, з урахуванням думки представника прокуратури, задовольнив заяву відповідача від 30.01.2024 та зобов'язав позивача в порядку ст.90 ГПК України надати відповіді на питання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2024 відкладено підготовче засідання на 05.03.2024.
16.02.2024 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
19.02.2024 від представника позивача надійшла заява про продовження строку для подання відповіді на відзив разом з відповіддю на відзив. Крім цього, на виконання вимог ухвали суду, від представника позивача надійшли відповіді на питання відповідача в порядку ст. 90 ГПК України.
Також 19.02.2024 від позивача надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2024 заяву позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції повернуто останньому, з підстав наведених в ухвалі.
26.02.2024 від позивача надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.02.2024 заяву позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції повернуто останньому, з підстав наведених в ухвалі.
У підготовче засідання 05.03.2024 з'явились прокурор та представники відповідача, позивач у засідання не з'явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.03.2024 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче засідання на 03.04.2024 та в порядку ст. 74 ГПК України витребувано в позивача докази.
06.03.2024 від представника позивача надійшли відповіді на запитання відповідача, в порядку ст. 90 ГПК України, відповідь на відзив та заява про розгляд справи без участі позивача.
28.03.2024 від представника відповідача надійшли клопотання про стягнення судових витрат.
У підготовче засідання 03.04.2024 з'явились прокурор та представник відповідача, позивач у засідання не з'явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Суд протокольною ухвалою залишив без розгляду заяви позивача про поновлення процесуального строку від 16.02.2024, про надання відповіді на запитання відповідача в порядку ст.90 ГПК України від 16.02.2024 та відповідь на відзив від 19.02.2024, з огляду на підписання їх особою повноваження якої не підтверджені належним чином. Також суд протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи відповіді позивача на запитання відповідача в порядку ст. 90 ГПК України від 06.03.2024 та залишив без розгляду відповідь на відзив позивача від 06.03.2024, як таку, що подана з пропуском встановленого судом строку. Крім того, суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні заяви відповідача про закриття провадження в справі, з огляду на те, що спір виник з господарського договору між юридичними особами.
Враховуючи, що судом під час підготовчого провадження та, зокрема, в підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.04.2024 закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 30.04.2024.
У судовому засіданні 30.04.2024 прокурор підтримала позовні вимоги та позов просила задовольнити, представники відповідача заперечували проти позову в повному обсязі. Позивач у засідання не з'явився, про день та час розгляду справи був повідомлений своєчасно та належним чином.
Згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд дійшов висновку, що неявка позивача в судове засідання не перешкоджає розгляду справи по суті.
У судовому засіданні 30.04.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
07.04.2022 між позивачем (замовник) та відповідачем (постачальник) укладено договір на поставку (закупівлю) продукції №КЗА-ВС-001 (надалі - договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується поставити запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки (далі - продукція), а замовник прийняти й оплатити продукцію в порядку та на умовах, визначених даним договором. Код продукції згідно ДК 021:2015 « 35420000-4 Частини транспортних засобів військового призначення».
Згідно із п.2.2. договору одержувачем продукції є Військова частина НОМЕР_1 НГУ.
Термін поставки продукції - з моменту підписання договору та не пізніше 24.04.2022 (п. 2.7. договору).
Відповідно до п. 4.1. договору платником за цим договором є замовник.
У пункті 4.2. договору ціна за продукцію складає: блок СП 10-01 у кількості 1 од., ціна за 1 од. без ПДВ - 105 337,00 грн, сума без ПДВ за 2 од. - 247 012 грн, ПДВ 20% - 70 469,80 грн, всього з ПДВ - 422 818,80 грн (п. 4.2 договору).
Відповідно до п. 4.3 договору загальна сума договору складає 422 818,80 грн, в тому числі ПДВ 20% - 70 469,80 грн.
Згідно з п.4.4. договору розрахунок за продукцію здійснюється шляхом оплати у розмірі 100% ціни продукції тільки після її фактичного отримання замовником на підставі належним чином оформлених видаткових накладних постачальника на відвантажену продукцію.
Оплата за продукцію здійснюється в національній валюті України - гривні. Розрахунки за продукцію здійснюються за фактом поставки та передачі продукції постачальником шляхом перерахування замовником грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника впродовж 20-ти банківських днів з моменту поставки та передачі продукції замовнику (п. 4.5. договору).
Відповідно до п.10.1. договору він діє з дати набрання ним чинності до 24.04.2022, а в частині проведення розрахунків до повного їх виконання.
На виконання умов договору відповідач поставив обумовлений договором товар на суму 422 818,80 грн, що підтверджується накладною №28 від 11.04.2022 на суму 422 818,80 грн, у тому числі ПДВ - 70 469,80 грн.
Позивач, у свою чергу, на виконання умов договору оплатив поставлений відповідачем товар на суму 422 818,80 грн, у тому числі ПДВ - 70 469,80 грн, що підтверджується платіжним дорученням №1006 від 17.04.2022.
Позивачем на адресу відповідача направлялися листи від 28.08.2023 за №3/29/10/2/2-5984 та від 02.11.2023 за №3/29/10/2/2-8153 про повернення надмірно сплачених коштів, оскільки, зокрема, договір №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 було укладено без урахування пп. «г» п. 195.1.2 ст. 195 Податкового кодексу України та без урахування положень постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану».
13.11.2023 відповідач надіслав на адресу позивача відповідь за вих.№505/1131, у якій зазначав, що при складанні договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 замовником не було застосовано до предмету договору нульову ставку податку на додану вартість. Навпаки, в п.п. 4.2-4.3 договору ціну продукції визначено з урахуванням сплати до бюджету України ПДВ. До закінчення строку дії договору позивач не звертався до товариства з питання застосування нульової ставки з ПДВ у ціні поставленої продукції. Свої зобов'язання перед замовником та бюджетом України відповідач виконав у повному обсязі (продукція поставлена, ПДВ визначене в ціні продукції сплачено до бюджету України). Будь-яких правочинів, за якими відповідач мав зобов'язання зменшити ціну вказаного договору, не укладалось, а тому він не має законних підстав для перерахування на розрахунковий рахунок замовника грошових коштів у розмірі ПДВ за договором.
Прокурор, звертаючись до суду з даним позовом зазначає, що в зв'язку з тим, що п. 4.2 договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022, в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість у розмірі 70 469,80 грн є недійсним, оскільки суперечить положенням законодавства, у відповідача наявний обов'язок повернути отримані у складі ціни товару грошові кошти в розмірі 70 469,80 грн, з урахуванням втрат від інфляції та 3% річних.
Враховуючи, що з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах держави в особі в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, суд вважає за необхідне спочатку дослідити питання щодо наявності/відсутності підстав прокурора для звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави у суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частина 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи, інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Зміст поняття "державні інтереси" розглянуто в рішенні Конституційного суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення кодексу України (справа про представництво прокуратурою інтересів держави в суді) від 08.04.1999.
Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних політичних, економічних, соціальних та інших дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 у справі №810/2763/17 дійшла висновку відповідно до якого, за загальним визначенням "публічним інтересом" є важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами публічної адміністрації.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок", передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 тощо.
До інтересів держави безпосередньо належить дотримання вимог законодавства, що регулює питання управління та використання бюджетних коштів, а протиправне витрачання з бюджету коштів підриває матеріальну основу органів влади, а також держави в цілому.
Як вказує прокурор, повномасштабне вторгнення російської федерації та введення в Україні правового режиму воєнного стану об'єктивно зумовило виникнення складної економічної ситуації, необхідності додаткового фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, що виконують завдання з безпосередньої відсічі ворогу.
У зв'язку з цим, захист інтересів держави в бюджетних правовідносинах, у тому числі при зайвому витрачанні чи заволодінні бюджетними коштами, є пріоритетом роботи усіх органів, у тому числі прокуратури, а порушення в цій сфері є неприпустимим в умовах сьогодення.
Забезпечення національної безпеки українського суспільства є однією з найважливіших функцій держави, основні завдання із захисту суверенітету і територіальної цілісності якої покладаються на військові формування.
За таких обставин, можливе протиправне отримання відповідачем бюджетних коштів, тривале їх неповернення, беззаперечно вказує на наявність порушень державних інтересів.
Отже, в зазначеному випадку наявний державний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі органів уповноважених здійснювати захист даних правовідносинах.
Так, Національна гвардія України є спеціалізованим військовим формуванням і має визначену законом загальну структуру, у систему якої входить і Військова частина НОМЕР_1 .
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про національну гвардію України" основними функціями Національної гвардії України є: участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану; участь у виконанні завдань територіальної оборони; оборона важливих державних об'єктів, спеціальних вантажів, переліки яких визначаються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральних баз матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України; участь у припиненні групових протиправних дій осіб, узятих під варту, засуджених, а також ліквідації наслідків таких дій в установах попереднього ув'язнення, виконання покарань; забезпечення внесення відомостей до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та підтримання таких відомостей в актуальному стані у межах, визначених законодавством.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 2 Закону України "Про Національну гвардію України" Національна гвардія України є основним суб'єктом з припинення масових заворушень. При здійсненні заходів щодо припинення масових заворушень Національна гвардія України координує діяльність сил та засобів правоохоронних органів, залучених до припинення зазначених протиправних дій.
Військова частина НОМЕР_1 , як сторона оспорюваного правочину та вигодонабувач, є органом державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження у спірних правовідносинах, однак, як зазначає, прокурор з моменту виявлення порушень інтересів держави Військова частина НОМЕР_1 до суду з позовом не зверталась.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 по справі №903/129/18 висловила правову позицію про те, що сам факт не звернення до суду органу виконавчої влади (місцевого самоврядування) з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави (територіальної громади), свідчить про те, що вказані органи неналежно виконують свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави, та звернення до суду з таким позовом.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Такі правові висновки вказані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
Керівник Запорізької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, зазначив підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом та представництва інтересів держави те, що позивачем як органом, уповноваженим на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах, не вжито належних заходів щодо усунення порушень в межах своїх повноважень, в тому числі шляхом звернення до суду. Прокурором розцінена така поведінка як нездійснення уповноваженими органами, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, захисту інтересів держави, а тому у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду з метою захисту інтересів держави.
Про вказане 17.11.2023 (вих. №5-4-4259ВИХ-23) спеціалізованою прокуратурою повідомлено позивача відповідним листом про прийняття рішення щодо пред'явлення прокурором позову щодо захисту інтересів держави.
Суд зазначає, що прокурором наведено достатньо суджень і обґрунтувань для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог по суті, вірно визначено позивача - Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України, якою не здійснювались дії щодо захисту інтересів держави, які є порушеними. Також прокурором було дотримано вимоги ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та положення ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, судом встановлено достатні підстави для представництва в суді інтересів держави в даній справі, оскільки позивач - Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України не забезпечує захист порушених інтересів держави.
Що стосується позовних вимог, суд зазначає таке.
Так, згідно з положеннями статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.
Матеріалами справи встановлено, що в силу п.10.1. договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 термін дії договору закінчився 24.04.2022.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 року по справі №905/1227/17 зроблено висновок, що вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Також суд зазначив, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Отже, оскільки предметом спору є вимоги про визнання недійсним пункту договору в частині (тобто з моменту укладення) та враховуючи правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17, закінчення строку (терміну) дії правочину не перешкоджає зверненню з відповідним позовом про визнання недійсним такого правочину в повному обсязі або в частині.
Так, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що станом на момент підписання договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 сторонами були погоджені всі істотні умови - предмет, ціну та строк виконання зобов'язань за договором відповідно до вимог частини третьої статті 180 Господарського кодексу України.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 Господарського кодексу України).
Вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін (ч. 1 ст. 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення").
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Податок на додану вартість (ПДВ), визначений в підп. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
Об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України).
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
Згідно з п. г) п. 195.1.2 ст. 195 Розділу V Податкового кодексу України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.
З метою виконання мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», та відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України Кабінетом Міністрів України 02.03.2022 прийнято постанову №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану».
Відповідно до п. 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022 до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з'єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування і застосовується з 24.02.2022.
Отже, нульова ставка податку на додану вартість, відповідно до підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V Податкового кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022, застосовується як до операцій з постачання пального, так і до операцій з постачання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту, при умові, що такі операції з постачання здійснюються категоріями суб'єктів, що визначені постановою.
Також суд зазначає, що незалежно від того, був сформований постачальником чи ні податковий кредит за операціями з придбання пального (товар для заправки), так і за операціями з придбання будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші паливно-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі, охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативними та технічними документами), операції з подальшого постачання таких товарів для визначених постановою № 178 категорій суб'єктів оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість. При цьому, оскільки режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування податком на додану вартість, нарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість за правилами, встановленими п. 198.5 ст. 198 розділу V Податкового кодексу України, постачальником при здійсненні операцій, що оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість, не здійснюється.
Крім цього, суд не приймає до уваги посилання відповідача на те, що позивачем, як покупцем не було отримано індивідуальної податкової консультації, не було подано уточнюючого розрахунку до відповідної податкової декларації про виключення сум податку на додану вартість із податкового кредиту позивача та/або не було подано заяву із скаргою до контролюючого органу з приводу допущених відповідачем як постачальником помилок або порушення відповідачем як постачальником граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної, оскільки вказане не є предметом даного спору, а вказані дії відносяться до взаємовідносин безпосередньо між відповідачем/позивачем і контролюючим органом та до його виключної компетенції.
Суд наголошує, що Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України відноситься до категорії суб'єктів, що визначені постановою Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 та відповідно до якого застосовується податок на додану вартість за нульовою ставкою за операції з постачання товарів для забезпечення транспорту органів, визначених такою постановою, а тому посилання відповідача на те, що вказані нормативні акти регулюють лише правовідносини щодо забезпечення наземного військового транспорту Збройних сил України, до складу яких Національна гвардія України не входить є необґрунтованими.
Як установлено судом вище спірний договір на поставку (закупівлю) продукції №КЗА-ВС-001 був укладений 07.04.2022.
Разом з тим, у пункті 4.2. договору сторонами визначено ціну договору з урахуванням суми податку на додану вартість, а саме ПДВ 70 469,80 грн.
На виконання умов договору відповідач поставив обумовлений договором товар на суму 422 818,80 грн, що підтверджується накладною №28 від 11.04.2022 на суму 422 818,80 грн, у тому числі ПДВ - 70 469,80 грн, а позивач, у свою чергу, оплатив поставлений відповідачем товар на суму 422 818,80 грн, у тому числі ПДВ - 70 469,80 грн, що підтверджується платіжним дорученням №1006 від 17.04.2022.
Суд наголошує, що здійснення постачання позивачу товару (код продукції згідно ДК 021:2015 « 35420000-4 Частини транспортних засобів військового призначення») на виконання умов договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 підлягає оподаткуванню за нульовою ставкою, а тому умови п.4.2. договору щодо включення суми податку на додану вартість є безпідставними.
При цьому суд відхиляє як необґрунтовані посилання відповідача на те, що забезпечення транспорту Національної гвардії України, до переліку (транспорту) якої не входять технічні засоби спеціального військового призначення - бронетанкове озброєння, запасні частини до якого є предметом договору не підпадають під дію підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 розділу V Податкового кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022, з огляду на те відповідачем не спростовано та не доведено, в порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, що поставлений за договором товар (запасні частини до бронетанкового озброєння та техніки) використовується Національною гвардією України для виконання інших, не передбачених законодавством заходів і повноважень, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Отже, оскільки укладання спірного договору і фактична поставка товару за договором відбулася після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022, в зв'язку з чим товар, що є предметом спірного договору, віднесено до товару, який обкладається податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Верховний Суд у постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 вказав, що хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто в договірному порядку.
Верховний Суд у вказаній постанові відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.04.2021 у справі №922/2439/20 щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору), та зазначив про незгоду із висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 12.03.2018 у справі №910/22319/16, від 08.08.2019 у справі № 911/1626/18.
Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України).
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
З урахуванням встановлених фактичних обставин справи, суд приходить до висновку, що визначення сторонами в п. 4.2. договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022 ціни з урахуванням ПДВ у розмірі 70 469,80 грн здійснено з порушенням постанови Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022, що свідчить про недодержання при укладенні пункту договору встановлених статтею 203 Цивільного кодексу України вимог, а тому є підставою для визнання його недійсним у силу приписів статті 215 Цивільного кодексу України.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.11.2023 по справі №910/2416/23.
Отже, враховуючи наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову та наявність правових підстав для визнання недійсним пункту 4.2. договору на поставку (закупівлю) продукції №КЗА-ВС-001 від 07.05.2022 у частині включення до договірної ціни ПДВ.
Також прокурор просить суд стягнути з відповідача на користь позивача сплачену суму ПДВ у розмірі 70 469,80 грн.
Як зазначалося вище, позивач на виконання умов договору оплатив поставлений відповідачем товар на суму 422 818,80 грн, у тому числі ПДВ - 70 469,80 грн, що підтверджується платіжними дорученнями з відмітками банківської установи про оплату від 17.04.2022 №1006.
Відповідно ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
З огляду на те, що відповідачем сума податку на додану вартість у розмірі 70 469,80 грн отримана та оплата відбулась за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, дана сума коштів є перерахованою поза межами договірних платежів та має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.
За таких обставин суд вважає обґрунтованою позовну вимогу щодо стягнення з відповідача отриманої суми ПДВ у розмірі 70 469,80 грн як безпідставно набутої.
Крім цього, в зв'язку із простроченням грошового зобов'язання з повернення суми ПДВ прокурор просить суд стягнути з відповідача на користь позивача 3% відсотки річних у сумі 3 486,81 грн та інфляційні втрати в сумі 13 073,19 грн, що нараховані за період з 18.04.2022 по 10.12.2023.
За змістом статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Заначене недоговірне зобов'язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.
Відповідно до частини 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 Цивільного кодексу України і ст. 230 Господарського кодексу України, у зв'язку з чим обмеження нарахування шістьма місяцями відповідно до частини 6 ст. 232 Господарського кодексу України до процентів річних та інфляційних втрат не застосовується.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Положення статті 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
Суд звертає увагу сторін на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений в постановах від 15.04.2015 у справі №910/2899/14 та від 01.06.2016 у справі №910/22034/15.
Передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі №910/3831/22, в якій зазначено про те, що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
Суд, перевіривши правильність розрахунку 3% річних та інфляційних втрат за період з 18.04.2022 по 10.12.2023, не виходячи при цьому за межі періоду, заявленого позивачем, встановив, що вказаний розрахунок виконано відповідно до вимог закону та арифметично вірно, а відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 3 486,81 грн та інфляційних втрат у сумі 13 073,19 грн, слід задовольнити повністю в заявленому розмірі.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. ) від 9 грудня 1994 року, серія A, 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen . ), 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та про визнання недійсним пункту 4.2 договору № КЗА-ВС-001 від 07.04.2022, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 70 469, 80 грн, що укладений між позивачем та відповідачем, а також стягнення з відповідача на користь позивача 70 469, 80 грн сплаченого ПДВ, 3 486, 81 грн 3% річних і 13 073, 19 грн інфляційних втрат.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним пункт 4.2 договору №КЗА-ВС-001 від 07.04.2022, з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 70 469,80 грн, що укладений між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Приватним акціонерним товариством «Науково-виробниче об'єднання Київський завод автоматики».
3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об'єднання Київський завод автоматики» (04116, місто Київ, вулиця Старокиївська, будинок 13, ідентифікаційний код 14309356) на користь Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) 70 469 (сімдесят тисяч чотириста шістдесят дев'ять) грн 80 коп. сплаченого ПДВ, 3 486 (три тисячі чотириста вісімдесят шість) грн 81 коп. 3% річних та 13 073 (тринадцять тисяч сімдесят три) грн 19 коп. інфляційних втрат.
4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Науково-виробниче об'єднання Київський завод автоматики» (04116, місто Київ, вулиця Старокиївська, будинок 13, ідентифікаційний код 14309356) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (84333, Донецька область, місто Краматорськ, вулиця Маяковського, будинок 21, ідентифікаційний код 39969443) 5 368 (п'ять тисяч триста шістдесят вісім) грн 00 коп. судового збору.
5. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.
6. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст складено та підписано 13.05.2024.
Суддя Я.А.Карабань