02 травня 2024 року
м. Київ
справа № 761/29679/18
провадження № 61-14960св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Київська міська рада, Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
позивач за зустрічним позовом - Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,
треті особи за зустрічним позовом: Київська міська рада, Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (відділ опіки та піклування),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Шнайдер Сергій Володимирович , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2023 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у складі колегії суддів Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О., Шебуєвої В. А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.
Позов обґрунтовано тим, що вона працювала на посаді двірника у Житлово-експлуатаційній конторі № 1001 (далі - ЖЕК № 1001) Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Михайлівська» далі - КП «Житлово-експлуатаційна контора «Михайлівська»). У зв'язку з відсутністю в неї та членів її сім'ї житла за усним розпорядженням начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. у листопаді 2005 році вона вселилася до квартири АДРЕСА_1 , в якій проживає на час подання позову.
Враховуючи, що з 2005 року вона добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується вказаною квартирою, утримує її, позивачка просила суд визнати за нею право власності на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України.
Короткий зміст позовних вимог зустрічного позову
У жовтні 2018 року Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє у своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , треті особи: Київська міська рада, Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (відділ опіки та піклування), про виселення без надання іншого жилого приміщення.
Зустрічний позов обґрунтовано тим, що Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є балансоутримувачем будинку АДРЕСА_2 , який визнаний аварійним, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Відповідачі за зустрічним позовом самоправно зайняли квартиру АДРЕСА_3 в цьому будинку, тому вони підлягають виселенню без надання іншого приміщення, на підставі статті 116 ЖК України.
З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) просив виселити ОСОБА_1 , малолітнього ОСОБА_2 , 2006 року народження, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , малолітніх ОСОБА_6 , 2008 року народження, та ОСОБА_7 , 2013 року народження, ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які безпідставно вселилися та проживають у квартирі АДРЕСА_1 , без надання іншого житла.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2023 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Зустрічний позов Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції в частині вимог позову ОСОБА_1 мотивовано тим, що, заявляючи вимоги про визнання права власності на спірну квартиру за набувальною давністю, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона з листопада 2005 року добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується вказаною квартирою, утримує її, однак ці обставини не дають підстав визнати за нею право власності на указане майно згідно з положеннями статті 344 ЦК України.
Посилання ОСОБА_1 на факт безперервного користування нею з 2005 року спірним житлом не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. Користування позивачкою спірною квартирою з дозволу начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. , про що зазначає позивачка, не містить ознак безтитульного володіння квартирою, що є необхідною обставиною для правильного застосування статті 344 ЦК України. Місцевий суд зазначив про відсутність у діях позивачки ознак добросовісності, оскільки вона не могла не знати про належність спірної квартири територіальній громаді м. Києва.
Рішення суду першої інстанції в частині вимог зустрічного позову Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) мотивовано тим, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Суд установив, що ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 з листопада 2005 року на підставі дозволу начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. як його працівник, а відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_9 у спірній квартирі не проживають, у зв'язку із чим вимоги зустрічного позову задоволенню не підлягають.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення
Постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року апеляційні скарги адвоката Шнайдера Сергія Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , та Сербул І. А. , яка діє в інтересах Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позову ОСОБА_1 та вимог зустрічного позову Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Апеляційний суд установив, що доводи апеляційних скарг не впливають на правильність ухваленого судом рішення і з огляду на вимоги статті 375 ЦПК України не можуть бути визнані підставою для його скасування.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
17 жовтня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Шнайдер С. В. , засобами поштового зв'язку, направила на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у цій справі, в якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині залишення без задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення її позову, а в іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Як на підстави касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 344 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 153/608/17 та застосованого судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного судового рішення.
Крім того, заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме: пункту 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», а також ухвали Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/17274/17.
Заявниця указує (з урахуванням додаткових пояснень до касаційної скарги) на те, що вона вселилася до квартири АДРЕСА_1 на підставі розпорядження начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. , тобто добросовісно заволоділа вказаною квартирою. Під час вселення до спірної квартири ОСОБА_1 та її сім'я були впевнені, що законно заволоділи квартирою, сумлінно виконували свої обов'язки щодо утримання майна, покращення його благоустрою. На момент вселення до спірної квартири ані будинок загалом, ані вказана квартира не були зареєстровані на праві власності за громадою м. Києва, тобто власник вказаного майна був відсутній. Із 16 квітня 2018 року право власності на багатоквартирний будинок АДРЕСА_2 зареєстроване за територіальною громадою м. Києва. Протягом 15 років жодних вимог про виселення ОСОБА_1 з її сім'єю зі спірної квартири територіальна громада м. Києва не заявляла. Судам попередніх інстанцій надано достатньо доказів на підтвердження відкритого, безперервного та добросовісного володіння квартирою протягом указаного строку, що, на думку заявниці, свідчить про виникнення у неї права власності на це майно за набувальною давністю.
Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності та/або необґрунтованості оскаржених судових рішень в частині вимог зустрічного позову Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у зв'язку із чим в силу вимог статті 400 ЦПК України справа судом касаційної інстанції в указаній частині не переглядається.
Справа переглядається в касаційному порядку в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.
Позиція інших учасників справи
У відзивах на касаційну скаргу представник Київської міської ради Сербул І. А., та представник Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Бабенко А. О., просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
У відзивах зазначено, що до 2018 року, коли право власності на багатоквартирний будинок АДРЕСА_2 було зареєстроване за територіальною громадою м. Києва, це майно належало до житлового фонду та перебувало у віданні Київської міської ради, тобто не було безхазяйним як на момент вселення ОСОБА_1 до спірної квартири, так і на момент виникнення спору у цій справі. Підставою реєстрації права власності на багатоквартирний будинок за вказаною адресою є рішення Господарського суду міста Києва від 19 жовтня 2011 року у справі № 48/381. Власником багатоквартирного будинку, а також спірної квартири на момент виникнення спірних правовідносин була Київська міська рада, про що ОСОБА_1 знала (не могла не знати). Наведене спростовує вимоги позивачки про визнання за нею права власності на спірну квартиру за набувальною давністю.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу № 761/29679/18 з Шевченківського районного суду міста Києва.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи
Суди встановили, що з листопада 2005 року ОСОБА_1 вселилася до квартири АДРЕСА_1 та проживає у вказаній квартирі на час розгляду справи судами.
Зазначена будівля № 12 «А» була предметом інвестиційного договору, укладеного 01 червня 2007 року між Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та ТОВ «Пантеон-Інвест». Право власності на зазначену будівлю було зареєстровано за ТОВ «Вестіга» на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2010 року.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 19 жовтня 2011 року у справі № 48/381, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 липня 2012 року, позовні вимоги заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) задоволено повністю.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 30 вересня 2010 року між ТОВ «Пантеон-Інвест» та ТОВ «Вестіга», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2345.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 30 вересня 2010 року між ТОВ «Пантеон-Інвест» та ТОВ «Вестіга», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2346.
Витребувано від ТОВ «Пантеон-Інвест» у комунальну власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради житлові будинки АДРЕСА_4 .
Витребувано від ТОВ «Вестіга» у комунальну власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради житлові будинки АДРЕСА_5 .
16 квітня 2018 року будинок АДРЕСА_2 зареєстрований на праві власності за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради.
Суди установили, що підставою вселення позивачки до спірної квартири було усне розпорядження начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. , оскільки остання була працівницею зазначеної установи. Після вселення до квартири власними силами позивачки та членів її сім'ї було здійснено оздоблювальний ремонт житла.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи в частині, яка переглядається, перевіривши в цій частині доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо клопотання особи, яка подала касаційну скаргу про розгляд справи з викликом учасників справи
23 січня 2024 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Зокрема, в частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а лише тлумачили відповідні юридичні норми (рішення ЄСПЛ у справі «Жук проти України» від 21 жовтня 2010 року, заява № 45783/05).
Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.
Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстави для розгляду справи за участю учасників справи в суді касаційної інстанції відсутні.
За таких обставин, розгляд справи буде здійснюватися в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами, а копія судового рішення направлена у порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 272 ЦПК України.
З огляду на наведене клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін слід залишити без задоволення.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення в частині, яка переглядається, відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявниці є неприйнятними з огляду на таке.
Звертаючись з до суду з позовом, позивачка зазначала, що вона вселилася у спірну квартиру у 2005 році на підставі усного розпорядження начальника ЖЕК № 1001 Мошковського О. А. , тобто добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти цим нерухомим майном більше десяти років.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Але не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Тобто йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), але не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б із ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц
(провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Верховного Суду у цій справі наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі
№ 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених вище висновків, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада
2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22), від 15 червня
2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23) та від 27 березня 2024 року у справі № 462/2756/18 (провадження № 61-15779св20).
Повно та всебічно дослідивши обставини справи в частині, яка переглядається, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що на час вселення позивачки до спірної квартири це майно мало власника (територіальна громада міста Києва), суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову з огляду на недоведеність умов для набуття права власності за набувальною давністю на нерухоме майно на підставі статті 344 ЦК України, оскільки такий факт титульного володіння територіальної громади міста Києва виключає можливість застосування вказаної норми.
Щодо доводів касаційної скарги
Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених в ухвалі Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/17274/17, є помилковими.
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/17274/17 указану справі передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Підставою для передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 910/17274/17 колегія суддів Касаційного господарського суду зазначила необхідність відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування статті 344 ЦК України, викладеному у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).
Верховний Суд констатує, що ухвала суду касаційної інстанції про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не є постановою Верховного Суду, у якій викладено висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у розумінні пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та виклала висновок про застосування норми права, який застосовано і у постанові суду апеляційної інстанції.
Заявниця в касаційній скарзі також посилається на зміст пункту 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», що також не є постановою Верховного Суду, у якій викладено висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у розумінні пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Посилання як на підставу касаційного оскарження на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 344 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 153/608/17 є також неспроможним, оскільки такий висновок узгоджується із висновком про застосування норми права, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Підстав для відступлення від указаних висновків колегія суддів у цій справі не встановила.
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з оскарженими судовими рішеннями щодо відмови позивачці в задоволенні її позову і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржених судових рішень, які відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості в частині, яка переглядається.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника в частині, яка переглядається, та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у цій справі сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявниця.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Шнайдер Сергій Володимирович , залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіВ. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська