П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
10 травня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/13385/23
Головуючий І інстанції: Потоцька Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2023 року (м. Одеса, дата складання повного тексту рішення - 12.09.2023р.) по справі за адміністративним позовом громадянина Азербайджану ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, -
12.06.2023р. громадянин ОСОБА_2 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення від 27.05.2023 року №51004500000305 про скасування дозволу на імміграцію в Україну;
- визнати протиправним та скасувати рішення від 27.05.2023 року №51002500070272 про скасування посвідки на постійне проживання на території України № НОМЕР_1 від 24.03.2021р.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зі змісту оскарженого рішення від 27.05.2023р. вбачається, що воно ухвалено з посиланням на пункти 1,3 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», однак будь-якого юридичного підтвердження того, що дозвіл на імміграцію у 2021 році було надано на підставі «свідомо неправдивих» відомостей, «підроблених» документів чи документів, що втратили чинність, або що дії позивача «становлять загрозу національній безпеці України та громадському порядку в Україні» - зазначено не було. Крім того, позивач звертає увагу й на те, що не існує жодного процесуального документу, який би підтверджував вище зазначені підстави для скасування дозволу на імміграцію в Україну, а якщо вони і є, то позивачу останні не оголошувались і не вручались. Тобто, на переконання позивача, спірне рішення фактично обґрунтовано неіснуючими та нічим не підтвердженими підставами, що є недостатнім для скасування дозволу на імміграцію, на підставі якого йому була видана посвідка на постійне проживання.
30.06.2023р. за вх.№21849/23 до суду 1-ї інстанції надійшов відзив на позов, разом із копіями матеріалів особової справи громадянина Азербайджану ОСОБА_1 (на 59 арк.), в якому представник відповідача не визнала позовні вимоги та наполягала правомірності прийнятих рішень та відповідно відмові у задоволенні позову.
Так, зокрема, у відзиві зазначено, що згідно матеріалів особової справи єдиною підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання стало вмотивоване «подання» Управління стратегічних розслідувань в Одеській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України №5847/55/114/03- 2023 від 27.05.2023р., в якому ТВО начальника Управління, вважаючи за доцільне, просив начальника ГУ ДМС в Одеській області, прийняти рішення про скасування громадянину ОСОБА_2 дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, оскільки діяльність останнього, по оперативній інформації, розцінюється як одна з потенційних загроз національному порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які знаходяться па території України та є такою, що здійснює вплив на загострення криміногенної обстановки в Одеському регіоні та в Україні в цілому.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2023 року (ухваленим у спрощеному провадженні) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 27.05.2023 року №51004500000305 про скасування дозволу на імміграцію в Україну. Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 27.05.2023 року №51002500070272 про скасування посвідки на постійне проживання на території України № НОМЕР_1 .
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, представник ГУ ДМС України в Одеській області 13.10.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2023 року та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2023р. відкрито апеляційне провадження по даній справі та призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
30.11.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник позивача-адвокат Гусаров О.Л. категорично заперечував проти її задоволення та мотивовано наполягав на залишенні її без задоволення, а рішення суду 1-ї інстанції без змін.
08.01.2024р., згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу справи, члена колегії - суддю Косцову І.П., у зв'язку із звільненням її у відставку, було замінено на суддю ОСОБА_3
01.02.2024р. матеріали справи надійшли до канцелярії П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Згідно приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги відповідача, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - громадянин ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) легально прибув на територію України.
23.10.2018р. позивач зареєстрував шлюб з громадянкою України ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 від 23.10.2018р., актовий запис №2470 (а.с.49).
З 23.11.2020р. позивач проживає та зареєстрований у належній його дружині ОСОБА_4 квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою адміністратора від 23.11.2020р. (а.с.39).
27.11.2020р. позивач, на підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну (а.с.36).
18.03.2021р. позивач отримав висновок ГУ ДМС України в Одеській області, яким, у зв'язку з відсутністю будь-яких заперечень від компетентних органів (УСБУ, НЦБ Інтерполу та Адміністрації Держприкордонслужби) та факту перебування понад 2 роки у шлюбі з громадянкою України, було вирішено надати йому дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» та видати відповідну посвідку на постійне проживання в Україні (а.с.74).
Далі, 18.03.2021р., т.б. в той же день, на підставі вказаного вище Висновку, позивачу - громадянину Азербайджану ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) було видано Дозвіл на імміграцію в НОМЕР_3 (а.с.75).
В подальшому, т.б. 28.04.2021р., позивач ОСОБА_1 , на підставі вказаного вище Дозволу, отримав і Посвідку на постійне проживання в Україні №900052624 від 26.03.2021р. (а.с.77).
27.05.2023р. на адресу ГУ ДМС в Одеській області надійшло подання Управління стратегічних розслідувань в Одеській області за вих.№5847/55/114/03-2023, в якому ТВО начальника Управління, вважаючи за доцільне, просив начальника ГУ ДМС в Одеській області, терміново прийняти рішення про скасування громадянину ОСОБА_2 дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання (а.с.81).
Вказане «подання» обґрунтоване тим, що в умовах складного безпекового середовища навколо України та криміногенної ситуації всередині держави, за результатами реалізації отриманої «оперативної» інформації, встановлено, що громадянин Азербайджану ОСОБА_1 , який має посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 від 26.03.2021р., прибув в Україну з метою вчинення протиправної діяльності, направленої на дестабілізацію громадського порядку в Україні, шляхом підбурення до масових безпорядків, організацію масових протестів та заколотів, які можуть призвести до підриву державності та направлені на повалення державного ладу України.
Крім того, зі змісту даного подання також вбачається, що даний громадянин Азербайджану, на думку Управління стратегічних розслідувань в Одеській області, становить загрозу охорони громадського порядку, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.
27.05.2023р., т.б. в той же день, начальником ГУ ДМС в Одеській області, за результатами розгляду зазначеного вище подання від 27.05.2023р., затверджено Висновок про «доцільність» скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Азербайджану ОСОБА_1 (а.с.83).
Далі, знову ж таки, в той же день (т.б. 27.05.2023р.), на підставі вказаного вище Подання та Висновку, начальником ГУ ДМС України в Одеській області, з урахуванням вимог п.п.1,3 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», було прийнято: 1) рішення №51004500000305 - про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Азербайджану ОСОБА_1 та 2) рішення №51002500070272 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 (а.с.86,87).
Не погоджуючись з такими діями та рішеннями відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, з неправомірності та передчасності спірних рішень відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обгрунтованими, з огляду на наступне.
Згідно із ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти виключно лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Як передбачено нормами ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
А відповідно до приписів ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Спірні правовідносини фактично врегульовано Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001р. №2491-III та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011р. №3773-VI.
Так, як слідує зі змісту положень п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «іноземець» - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Як передбачено ч.1 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «іноземці» та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Як визначено приписами ч.1 ст.1 Закону України «Про імміграцію», «імміграція» - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Згідно із ст.2 Закону України «Про імміграцію», питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити.
Як встановлено нормами ч.1 ст.11 Закону України «Про імміграцію», особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють довгострокову візу. Зазначена особа в'їжджає на територію України в порядку, встановленому законодавством України.
У відповідності до статті 1 Закону України «Про імміграцію», довгострокова віза - наданий уповноваженим органом України в установленій законодавством формі дозвіл, необхідний для в'їзду іноземця та особи без громадянства на постійне місце проживання в Україну
Частинами 2-4 ст.11 Закону України «Про імміграцію» визначено, що після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п'яти робочих днів до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому довгостроковою візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігранту посвідку на постійне проживання.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Як передбачено вимогами статті 12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
За приписами чч.1-2 статті 13 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.
Згідно з пунктом 1 «Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання», затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018р. №321, посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Пунктом 64 вказаного Порядку №321 визначено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:
1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію»;
2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;
3) в інших випадках, передбачених законом.
Рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/ територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п'яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування (п.65 Порядку №321).
Таким чином, з системного аналізу вище зазначених законодавчих приписів вбачається, що, дозвіл на імміграцію іноземця може бути скасований виключно лише за наявності однієї з підстав, чітко визначених у статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Процедуру ж провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено у «Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» (затв. Постановою КМУ від 26.12.2002р. №1983).
Так, пунктом 21 цього Порядку №1983 чітко визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
А згідно з пунктом 22 даного Порядку №1983, для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст.12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі ж, коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці 2 п.21 цього Порядку №1983, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст.12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Згідно із п.23 Порядку №1983, ДМС, територіальні органи і підрозділи «всебічно вивчають» у «місячний» термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. А далі, на підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом «тижня» ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Крім того, п.24 Порядку №1983 визначено, що рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до ст.13 Закону України "Про імміграцію". Копія такого рішення також надсилається і Держприкордонслужбі.
Так, як встановлено з матеріалів справи, спірне рішення про скасування дозволу на імміграцію фактично було прийняте на підставі п.п.1,3 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», а на підставі пп.1 п.64 Порядку №321 ще й була скасована і посвідка на постійне проживання позивача.
Як вбачається з матеріалів справи та вже зазначалося вище, спірне питання про скасування дозволу на імміграцію позивача було ініційовано відповідним Поданням Управління стратегічних розслідувань в Одеській області від 27.05.2023р. за вих. №5847/55/114/03-2023, яке в той же день було надіслано на адресу ГУ ДМС України в Одеській області для термінового розгляду та прийняття відповідного рішення.
Так, зі змісту вказаного вище Подання Управління стратегічних розслідувань в Одеській області від 27.05.2023р. видно, що позивач, по їх «оперативним даним», прибув в Україну з метою вчинення протиправної діяльності, направленої на дестабілізацію громадського порядку в Україні, шляхом підбурення до масових безпорядків, організацію масових протестів та заколотів, які можуть призвести до підриву державності та направлені на повалення державного ладу України. Також, у цьому поданні вказано, що позивач нібито має стійкі кримінальні зв'язки з особами, які поширюють кримінальний вплив від так званих «смотрящих» та осіб раніше засуджених, які підтримують «злодіїв в законі» та поширюють злочинний вплив на громадян на території Одеської області.
Окремо слід звернути увагу на те, що у цьому Поданні також зазначено, що даний громадянин Азербайджану ОСОБА_1 станом на 27.05.2023 р. не перебуває в статусі підсудного, підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального провадження.
Саме на підставі вказаної вище «оперативної інформації» Управління стратегічних розслідувань в Одеській області, на підставі п.п.3,4 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», і просило терміново розглянути це Подання та надати на їх адресу копію рішення про примусове повернення/видворення, про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання.
Позивач же, в свою чергу, як свідчать матеріали справи, категорично заперечує існування обставин зазначених у цьому Поданні та пунктах 3,4 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», та звертає увагу на відсутність жодного процесуального документа, який би підтверджував вищезазначені підстави, і вважає що жодних законних підстав для скасування дозволу на імміграцію реально не існує, а також наголошує й на грубих порушеннях порядку провадження за поданнями про скасування дозволу на імміграцію.
Відповідач же, в свою чергу, заперечуючи проти задоволення позову, фактично виходить з того, що ГУ ДМС в Одеській області не може піддавати будь-якому сумніву подання компетентного органу, що містило у собі обґрунтування з посиланням на відповідні норми діючого законодавства та не містить у собі ознак надуманості, штучності і неупередженості.
Разом з цим, судами обох інстанцій встановлено, що як у поданні Управління стратегічних розслідувань в Одеській області від 27.05.2023р. вих. №5847/55/114/03-2023, так і в оскаржуваному рішенні відповідача від 27.05.2023р. №51004500000305, чітко не зазначено будь-яких фактичних даних та доказів щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем конкретних протиправних дій на шкоду державній безпеці України чи громадському порядку в Україні.
Також, спірне Подання від 27.05.2023р. вих. №5847/55/114/03-2023, та, відповідно, оскаржуване рішення від 27.05.2023р. №51004500000305, не містять і будь-яких переконливих доводів, які б давали підстави допускати або стверджувати, що позивач прибув в Україну саме з метою вчинення протиправної діяльності направленої на дестабілізацію громадського порядку в Україні.
Окремо суд також вважає за необхідне звернути увагу й на те, що в цьому поданні Управління стратегічних розслідувань в Одеській області в якості правової підстави для скасування дозволу на імміграцію чітко зазначено п.п.3,4 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію»: 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України).
Натомість, у Висновку про скасування дозволу на імміграцію від 27.05.2023 р. та спірному рішенні ГУ ДМС України в Одеській області від 27.05.2023р. №51004500000305, в свою чергу, в якості правової підстави зазначені п.п.1,3 (замість п.п.3,4) ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію»: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні.
Однак, разом з цим, як вже зазначалося вище, будь-яких фактичних даних та належних і беззаперечних доказів щодо надання позивачем саме «свідомо неправдивих» відомостей, «підроблених» документів чи документів, що втратили чинність, відповідачем ані у Висновку, ані в рішенні не вказано, що само по собі є достатньою підставою для суду визнати таке рішення необгрунтованим, невмотивованим та таким, що суперечить фактичним обставинам справи, оскільки подання Управління стратегічних розслідувань в Одеській області такої правової підстави взагалі не містить.
Також, судовою колегією, як і судом 1-ї інстанції, встановлено, що подання Управління стратегічних розслідувань в Одеській області та рішення ГУ ДМС України в Одеській області містять певні розбіжності щодо імені позивача ОСОБА_1 (у рішення) та ОСОБА_1 (у поданні).
Крім того, колегія суддів, як і окружний суд, також звертає увагу й на той факт, що дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав 18.03.2021р., а 27.05.2023р., т.б. через 2 роки, його вже було скасовано, однак, при цьому, жодних доказів вчинення позивачем протягом цього часу будь-яких протиправних дій, які б завдали шкоду національній безпеці або громадському порядку в Україні, з метою здійснення яких, позивач нібито прибув до України, до суду 1-ї та 2-ї інстанцій не надано. В даному випадку, навіть відсутні будь-які згадки про такі дії, скоєні позивачем протягом цього періоду.
Більш того, одночасно також слід зазначити й про те, що протягом тривалого проживання позивача на території України останній жодного разу не притягувався до кримінальної відповідальності. Доказів зворотного відповідачем суду не надано та в матеріалах справи такі відсутні.
Тобто, на час прийняття оскаржуваного рішення ГУ ДМС в Одеській області не мало належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені дій, які становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Відповідно до п.22 ч.1 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон.
Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.
Крім того, не зайвим буде вказати й про те, що нормами ст.62 Конституції України чітко закріплено «принцип презумпції невинуватості», відповідно до якого, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Проте, жодних вироків (постанов) суду відносно позивача представником відповідача до суду 1-ї та 2-ї інстанцій не надано.
Згідно положень ст.ст.9,29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Також, судова колегія звертає увагу відповідача й на те, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб'єктів права, у зв'язку з чим, не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства на відміну від рішення органу ДМС. Тож, обґрунтованість такого подання має протягом місяця уважно перевірятися органом ДМС, який на підставі цього подання приймає рішення, яке, в свою чергу, ще й повинно відповідати критеріям, наведеним у ч.2 ст.2 КАС України, на відповідність яких його і має перевірити адміністративний суд.
Аналогічна правова позиція з цих питань знайшла своє відображення в постановах Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №820/2230/17, від 11.12.2019р. у справі №240/6247/18, від 14.04.2020р. у справі №480/296/19.
Так, Верховний Суд у своїй постанові від 13.02.2020 року у справі №823/1499/17, вирішуючи спір у подібних правовідносинах про скасування особі дозволу на імміграцію згідно п.3 ч.1 ст.12 Закону №2491-III дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну за цим пунктом є саме активні дії іммігранта, які становлять реальну загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду, як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень ч.5 ст.125 Конституції України, згідно з якою, адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Отже, враховуючи викладене та проаналізувавши обставини, викладені у Поданні Управління стратегічних розслідувань в Одеській області від 27.05.2023р., на підставі якого було в той же день (т.б. без ретельної перевірки) було прийнято оскаржуване рішення, судами обох інстанцій встановлено, що в даному випадку, не має жодних належних і достатніх доказів, на підставі яких Управлінням стратегічних розслідувань в Одеській області, а потім і Головним управлінням ДМС в Одеській області було зроблено висновок про нібито наявність законних підстав для скасування позивачеві дозволу на імміграцію.
До того ж, суд вважає, що відповідачем, окрім іншого, також не було дотримано і одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме - «принципу пропорційності». Який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої вини останнього.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, за практикою ЄСПЛ, при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.
ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст.8 ЄКПЛ не буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».
Також, ще варто зауважити й про те, що відповідачем при прийнятті спірного рішення не фактично приймалось до уваги, що позивач легально проживає на території України понад 2 роки та офіційно має сім'ю (дружину) та зареєстроване місце проживання. При цьому, цей скасований дозвіл на імміграцію в Україну позивачу було видано саме у зв'язку з тим, що він перебуває у шлюбі з громадянкою України понад 2 роки.
Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, судова колегія, оцінивши наявні у справі докази, вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обгрунтовнаого висновку про те, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та його дружини скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини.
Європейський суд з прав людини, який неодноразово вказував у своїх рішеннях, що помилки або прорахунки державних органів повинні служити вигоді зацікавлених осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих інтересів. Зокрема, у рішенні від 20.01.2012 року у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу належного урядування, який передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний якомога послідовний спосіб. Потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування» та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу.
Суд також враховує і прецедентну практику Європейського Суду з прав людини, який у рішенні у справі "Ljatifi v. the former Yugoslav Repablic of Macedonia" вказав, що навіть у випадку, коли справа стосується національної безпеки, концепція законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи з депортації, які впливають на фундаментальні права людини, були предметом змагального провадження в незалежному органі або суді, який має повноваження ефективно перевірити підстави депортації та відповідні докази, якщо необхідно, з відповідними процесуальними обмеженнями у випадку наявності інформації з обмеженим доступом. Особа повинна мати можливість оскаржити твердження державного органу про ризик для національної безпеки. Хоча оцінка державного органу того, у чому саме полягає загроза для національної безпеки, об'єктивно має значну вагу, незалежний орган або суд повинен мати можливість реагувати в справах, у яких застосування цієї концепції не ґрунтується на відповідних фактах або виявляє тлумачення "національної безпеки", що суперечить закону або загальноприйнятому значенню і є свавільним.
Разом з тим, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, частково погоджується із доводами відповідача, викладеними у відзиві про те, що пунктом 23 Порядку №1983 не встановлена обов'язковість запрошення іммігранта для надання пояснень.
Однак, на думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Також, судова коелгія зазначає, що «право бути почутим» є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмово або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб'єктом владних повноважень.
Слід зазначити, що перевірка адміністративними судами дотримання суб'єктами владних повноважень права особи "бути почутою" є обов'язковою, що безпосередньо закріплено в п.9 ч.2 ст.2 КАС України, за яким, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Також, суд зазначає, що оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст.13 Закону №2491 є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом 1 місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, законодавством України.
Отже, враховуючи існування реальної загрози настання таких серйозних для позивача і його родини наслідків, суд вважає, що забезпечення його права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов'язковою передумовою його правомірності.
Таким чином, враховуючи наведене правове регулювання та встановлені обставини справи, судова колегія дійшла аналогічного, що і суд 1-ї інстанції, висновку, що відповідачем, при прийнятті оскаржуваного рішення не було дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини у виниклих обставинах, що, в свою чергу, є достатньою підставою для скасування рішення ГУ ДМС в Одеській області вiд 27.05.2023р. №51004500000305 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу.
За таких обставин та з урахуванням вищевказаних висновків суду, задоволенню підлягає і інша позовна вимога щодо визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 27.05.2023р. №51002500070272 про скасування посвідки на постійне проживання на території України, оскільки вона є «похідної» від «первинної» в силу приписів п.64 Постанови №321.
Не зайвим буде вказати й про те, що суд при вирішенні даної справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.1 ст.6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст.3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п.4.1 рішення Конституційного суду України від 02.11.2004р. №15-рп/2004, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини, в свою чергу, у своїх рішеннях теж чітко визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994р., серія A, N 303-A, п.29).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
До того ж, ще слід зазначити й про те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, в свою чергу, в даному випадку, не було зроблено представником відповідача при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанції.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 10.05.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко