Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
10.05.2024 р. справа №520/9498/24 Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради від 18.08.2023 у справі №451414/204 про відмову в призначенні допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 2) зобов'язання Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради призначити, здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , допомогу при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що має право на отримання допомоги при народженні дитини у зв'язку з народженням доньки. Наголошував, що відмова призначити вказану допомогу з підстав направлення заяви з території України, а не за своїм зареєстрованим (задекларованим) місцем проживання (перебування) є протиправною. Стверджував, що отримання цієї допомоги є безперечним правом громадянина на соціальний захист, неможливість своєчасного звернення одним із батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що відповідно до отриманої Управлінням заяви для оформлення допомоги при народженні дитини від 01.08.2023, що надійшла 11.08.2023 засобами поштового зв'язку АТ «Укрпошта», відділення якої розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 має зареєстроване/задеклароване місце проживання/перебування за адресою: АДРЕСА_2 . Адреса проживання заявниці збігається з адресою зареєстрованого/задекларованого місця проживання/перебування. Оскільки документи надіслані в межах країни, що не відповідає вимогам п.11 Порядку, рішенням Управління від 18.08.2023 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні допомоги при народженні дитини.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник є громадянином України, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_1 , має зареєстроване місце проживання у місті Харків за адресою, на яку поширюється територіальна юрисдикція відповідача.
21.09.2022р. мала місце подія народження заявником на території Іспанії у м.Ель-Ехідо дитини - Забурдаєва Даміра.
Позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення допомоги при народженні дитини.
Рішенням від 18.08.2023р. по справі №451414/204 заявнику відмовлено у призначення допомоги при народженні дитини за заявою від 01.08.2023р. згідно з п. 11 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою КМУ від 27.12.2001р. №1751 (зі змінами та доповненнями).
Повідомленням про відмову в наданні допомоги №4825/04 від 18.08.2023р. суб”єктом владних повноважень продубльовано відмову у призначенні допомоги при народженні дитини згідно з п. 11 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою КМУ від 27.12.2001р. №1751 (зі змінами та доповненнями).
Стверджуючи про невідповідність закону вчиненого органом публічної адміністрації управлінського волевиявлення у формі рішення, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Суд вважає, що у контексті приписів ст.3 Конституції України у кореспонденції із приписами Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959р.) та Конвенції про права дитини від 20.11.1989р. (ратифікована Україною 27.02.1991р.) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відтак, суд доходить до переконання про те, що усі процедурні питання у механізмах соціального забезпечення дітей (навіть і у випадку проведення виплати коштів (грошей) на користь батьків, але з цільовим призначенням, пов'язаним із існуванням чи розвитком дитини), не можуть мати пріоритету над суттю якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Це ж стосується і механізму адміністративної взаємодії між владними суб'єктами, на який відповідач посилається у відзиві, і цей механізм, поза розумним сумнівом, не повинен мати істотного (вагомого) юридичного впливу для стану захисту прав та інтересів заявника приватної особи, штучно створюючи безпідставні перешкоди.
Продовжуючи розгляду спору, суд відзначає, що Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21.11.1992р. №2811-XII (далі за текстом - Закон №2811-XII) визначений гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги.
Так, згідно ч.1 ст.1 Закону №2811-XII громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону №2811-XII передбачено, що відповідно до цього Закону призначаються такі види державної допомоги сім'ям з дітьми, зокрема, допомога при народженні дитини.
Відповідно до статті 10 Закону №2811-XII, допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.
Умови призначення допомоги при народженні викладені у положеннях ст.11 Закону №2811-XII, де указано, що допомога батькам при народженні дитини призначається на підставі свідоцтва про народження дитини. Опікунам зазначена допомога призначається на підставі рішення про встановлення опіки. Для призначення допомоги при народженні дитини до органу праці та соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини. Даний перелік документів є вичерпним. Орган праці та соціального захисту населення за місцем проживання одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, має право отримувати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для призначення допомоги при народженні дитини.
Даний перелік документів є вичерпним.
Допомога батькам при народженні дитини призначається без подання документів, передбачених частинами першою та другою цієї статті, якщо відомості, необхідні для її призначення, надійшли у порядку міжвідомчої електронної взаємодії з Державного реєстру актів цивільного стану громадян під час державної реєстрації народження дитини.
Орган праці та соціального захисту населення за місцем проживання одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, має право отримувати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для призначення допомоги при народженні дитини.
Допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Аналогічні положення викладені п. 12 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від №1751 від 27.12.2001, відповідно до яких допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.
Отже, вказаними нормами передбачені певні обмеження, які стосуються строку подання заяви про призначення допомоги при народженні дитини.
У даній справі сам факт існування у позивача права на отримання соціальної допомоги при народженні дитини сторонами не оспорюється, доказів неналежності оформлення або недостовірності документів про народження дитини суб"єкт владних повноважень до суду не подав.
Суд зважає, що згідно з п.11 Порядку №1751 у період дії воєнного стану для призначення допомоги при народженні дитини один із батьків (опікун), який тимчасово перебуває за межами України (крім осіб, які перебувають на території держави, визнаної згідно із законом державою-окупантом та/або державою-агресором щодо України), надсилає до органу соціального захисту населення за своїм зареєстрованим (задекларованим) місцем проживання (перебування) заяву та видані компетентними органами країни перебування і легалізовані в установленому порядку документи, що засвідчують народження дитини.
У спірних правовідносинах на території України діяв правовий режим воєнного стану і ця обставинам учасниками спору також не заперечується.
За викладеними у позові твердженнями, заявник з малолітньою дитиною станом на час подання заяви перебуває на території Королівства Іспанія.
Суд відмічає, що у нормах Порядку №1751 відсутня вимога про те, що саме надсилання заяви громадянином повинно бути зроблено через пошту іноземної держави за місцем перебування заявника.
Натомість суд зауважує, що оскільки норми Порядку №1751 не містять чіткого та обов"язкового для дотримання (через належність до факторів правової природи або сутності грошового платежу із соціального забезпечення) алгоритму надсилання документів для отримання допомоги при народженні дитини з території іншої країни, то сам по собі обраний позивачем спосіб направлення звернення до суб"єкта владних повноважень не може слугувати підставою для відмови у виплаті такої допомоги.
Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли обставини та спосіб надсилання звернення з приводу призначення допомоги у порядку ст.10 Закону №2811-XII не можуть бути кваліфіковані у якості факторів, здатних призвести до позбавлення учасника суспільних відносин права на отримання відповідного грошового платежу.
Як свідчать матеріали справи, син позивачки - ОСОБА_3 (який зареєстрований громадянином України) народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Ель-Ехідо (Іспанія), а за призначенням допомоги при народженні дитини позивачка звернулась до відповідача засобами поштового зв'язку 01.08.2023р., тобто в межах встановленого законодавством строку 12 календарних місяців з дати народження дитини для звернення за допомогою при її народженні.
Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21.12.1995р.), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991р. №789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Керуючись принципом верховенства права, суд вважає, що з урахуванням інтересів дитини та встановлених фактичних обставин, позивач має право на призначення допомоги при народженні дитини.
Водночас із цим, суд зважає, що у силу застосованої законодавцем конструкції практична реалізація права дитини на отримання грошової допомоги поставлена у залежність від волі та дій батьків дитини.
На переконання суду такий стан правової регламентації не узгоджується із приписами Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959р.) та Конвенції про права дитини від 20.11.1989р. (ратифікована Україною 27.02.1991р.), якими запроваджено правило якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Як відзначено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №591/610/16-a (K/9901/12622/18), допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не й батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини (п. 34, 35).
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду 29 серпня 2018 року у справі №591/1474/17 (№K/9901/38353/18), від 02 жовтня 2018 року у справі №495/3711/17.
Суд вважає за необхідне зазначити, що позивач та її дитина є громадянами України, тобто мають такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки законодавство України не допускає обмеження прав на соціальний захист, зокрема, права на отримання допомоги при народженні дитини, за ознакою місця проживання (перебування).
Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Суд зазначає, що відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. №2402-III (далі за текстом - Закон №2402-III) з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях, держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21.11.1992р. №2811-XII (далі - Закон №2811-XII) та іншими законами України.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновків, що допомога при народженні дитини за своєю правовою природою призначена для покращення умов існування самої дитині. Фізична виплата коштів батькам дитини не змінює правової природи та призначення згаданої грошової допомоги.
Зважаючи на вік, фізіологічний стан та розумові здібності дитини, це порушення стосується істотних і життєво важливих інтересів дитини як людської істоти, нездатної самостійно забезпечити дотримання власних прав.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженого рішення, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскарженого рішення, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини та враховуючи ту обставину, що позивач всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення на сході України бойових дій, а тому оскаржене рішення підлягає скасуванню.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 16.09.2020р. у справі №817/1321/18 згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 06.11.2019р. у справі №509/1350/17, суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, але виключно у тому випадку, коли для прийняття цього рішення суб'єктом виконано усі визначені законом умови; застосування такого способу захисту вимагає з'ясування судом, чи виконано ініціатором усі визначені законом умови; оцінка правомірності відмови суб'єкта не може обмежуватись лише наведеними в оскаржуваному рішенні мотивами, а й повинна стосуватись вичерпності цих мотивів.
Між тим, владний суб'єкт, приймаючи спірне рішення, жодних юридично значущих факторів, окрім місця направлення заяви не досліджував, не оцінював, у тексті правового акту індивідуальної дії не викладав.
Указане у поєднанні із змістом оскарженого рішення суб”єкта владних повноважень (де із усього кола юридично значимих факторів надана оцінка лише місцю, з якого було здійснено надсилання заяви про призначення соціальної допомоги) не створює підстав для кваліфікації стану реалізації управлінської функції суб”єкта владних повноважень у спірних правовідносинах як виконання до настання моменту прийняття рішення усіх визначених законом умов.
З огляду на викладене, суд вважає за доцільне зобов'язати суб”єкта владних повноважень повторно вирішити по суті звернення заявника, адже скасування прийнятого за цим зверненням рішення призводить до набуття матеріалами звернення статусу нерозглянутих по суті.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
За таких обставин, позов підлягає задоволенню в частині скасування рішення владного суб'єкта та обтяження владного суб'єкта обов'язком повторно вирішити по суті звернення заявника з урахуванням висновків суду по даній справі, згідно з якими обставини місця, з якого було здійснено надсилання заяви про призначення соціальної допомоги зацікавленою особою не є підставою для відмови у її призначенні.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії) і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст. 139 КАС України та Закону України "Про судовий збір" співвідносно до результатів вирішення спору
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-244, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради 451414/204 від 18.08.2023р.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради повторно розглянути по суті заяву ОСОБА_1 про призначення допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 з урахуванням висновків суду по даній справі.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради (ідентифікаційний код - 03196593; місцезнаходження - 61166, Харківська область, м.Харків, пр-т Науки, б.17-А) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_2 ; зареєстрована адреса місця проживання - АДРЕСА_3 ) 605,60 грн (шістсот п'ять гривень 60 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко