Україна
Донецький окружний адміністративний суд
08 травня 2024 року Справа№200/1353/24
Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення) виклику сторін (письмове провадження) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 )
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії
Позивач, ОСОБА_1 , через свого представника адвоката Берзіня Сергія Людвиговича, звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, а саме за період з 01.09.2023 по 01.03.2024 у сумі 77268,10 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
11 березня 2024 року ухвалою суду позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк не більше 5 днів з дня отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху на усунення недоліків позовної заяви, шляхом надання документу на підтвердження сплати судового збору у розмірі встановленому законом або доказів на підтвердження неможливості його сплати.
12 березня 2024 року від представника позивача до суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, до якої представник позивача надав квитанцію № X24A-XP8X-EC5E-35H3 від 11.03.2024 року про сплату судового збору у розмірі 968,96 грн.
13 березня 2024 року ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, витребувано у Військової частини НОМЕР_1 довідку про середньомісячне та середньоденне грошове забезпечення позивача на день звільнення.
09 квітня 2024 року ухвалою суду повторно витребувано у Військової частини НОМЕР_1 довідку про середньомісячне та середньоденне грошове забезпечення позивача на день звільнення.
29 квітня 2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву та довідка-розрахунок від 17 квітня 2024 року № 893/ФС про середньоденне грошове забезпечення позивача.
Дослідивши матеріали адміністративного позову, відзиву на адміністративний позов та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про їх достатність для вирішення адміністративного спору.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування адміністративного позову представник позивача зазначив, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04.08.2022 у справі № 200/18867/21, позовні вимоги ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності військової частини та зобов'язання вчинити певні дії було задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 24.01.2018 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 року по 31.10.2018 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 24.01.2018 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 року по 31.10.2018 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Відповідач виконав вищезазначене рішення суду 01.03.2024, сплативши на банківський рахунок позивача кошти у сумі 35 388,33 грн, про що свідчить квитанція банку від 01.03.2024.
Сторона позивача зазначає, що нездійснення відповідачем нарахування та виплати у повному обсязі середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби є порушенням його прав.
Відповідно до довідки в/ч НОМЕР_1 про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень-серпень 2020 р. вбачається, що грошове забезпечення позивача за останні два календарні місяці служби перед звільненням (липень (31 день) і серпень (30 днів) 2021 року) становить 25897,38 грн, що включає такі складові: 13160,95 грн (2730,00+600,00+999,00+3800,86+4804,80+226,29) (грошове забезпечення за липень 2020 р.); 12 736,43 грн (2641,94+580,65+966,78+3678,26+4649,81+218,99) (грошове забезпечення за 30 днів серпня 2020 р.), а відтак середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 у в/ч НОМЕР_1 становила: 424,55 грн. (25 897,38 грн / 61 день).
Позивач звільнився 30.08.2020, а індексація грошового забезпечення за період військової служби з 24.01.2018 по 30.08.2020 в розмірі 35388,33 грн остаточно йому виплачена 01.03.2024.
Сторона позивача зазначає, що оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України середній заробіток виплачується за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, то кількість днів затримки враховується з 01.09.2023 року (6 місяців до дня виплати 01.03.2024).
Таким чином, за обчисленням сторони позивача, з урахуванням середньоденної заробітної плати в сумі 424,55 грн, сума середнього заробітку за час затримки за 6 місяців (з 01.09.2023 по 01.03.2024, 182 дні) становить 77 268,10 грн (424,55 грн х 182 дні).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_2 .
Відповідач проти задоволення позову заперечує та зазначає, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 за контрактом та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 з 24.01.2018, а 30.08.2020 останній виключений із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Відповідач покликається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, згідно яких «застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення № 1153/2008».
Відповідач зазначає, що після надходження рапорту до служби діловодства військової частини НОМЕР_1 з військовослужбовцем військової служби за контрактом солдатом ОСОБА_1 проведена бесіда та відповідно складено аркуш бесіди, у якому позивачеві роз'яснено порядок звільнення, про пільги і переваги щодо працевлаштування та матеріальне забезпечення (тобто повідомлено про затримку у виплаті), після чого у позивача претензій до порядку та терміну подання до звільнення не було, що свідчить про те, що позивач клопотав про найшвидше звільнення з військової служби та був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 без проведення з ним усіх необхідних розрахунків за його згоди, тому у спірному випадку відсутні підстави для застосування до відповідача передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності, оскільки військовослужбовцем надано згоду, передбачену пунктом 242 Положення № 1153/2008, що виключає застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Також відповідач зазначив, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність.
Виходячи з наведеного, на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, відповідач зазначив, що матеріалами справи не підтверджено факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції, оскільки ані позивачем, ані його представником не додано відповідного розрахунку понесених витрат, а саме з яких міркувань складання та подання до суду адміністративного позову складає саме 5 000 (п'ять тисяч гривень) грн. Окрім того, квитанція до прибуткового ордера б/н від 07 березня 2024 року, яка додається до позову, не містить зазначення жодного цільового призначення такого платежу, тобто надання оплати за надання професійної правничої допомоги згідно Договору за подання адміністративного позову тощо. Натомість, у підставі операції зазначено: “Договір про надання правової допомоги від 17 листопада 2021 року”, тобто дана квитанція взагалі не містить відомостей про сторони, які такий договір уклали, його порядковий номер чи інші реквізити, які б дали змогу стверджувати про оплату позивачем конкретних послуг адвоката.
Таким чином, відповідач вважає, що позовна вимога у вигляді стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача витрати на професійну правову допомогу, сформовані на день ухвалення рішення у справі є безпідставними та необґрунтованими, крім того останній не надав до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, які зазначені в позові, а тому в позовних вимогах позивача слід відмовити.
На виконання ухвали суду відповідачем надано довідку від 17 квітня 2024 року № 893/ФС, згідно якої середньоденне грошове забезпечення позивача з урахуванням останніх двох місяців, що передували звільненню (червень-липень 2020 року), складає 424,09 грн.
Дослідивши надані сторонами докази суд встановив наступне.
Згідно військового квитка серії НОМЕР_5 від 23.08.2017 року, позивач 30.08.2017 року був призваний у ЗСУ на підставі контракту наказом командира Військової частини НОМЕР_6 № 41-РС від 30.08.2017 року, 30.08.2020 року на підставі наказу командиру Військової частини НОМЕР_1 від 25.08.2020 року № 116-РС звільнений (демобілізований) у запас.
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень суд установив, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04 серпня 2022 року у справі № 200/18867/21, яке набрало законної сили 09.10.2023 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 24.01.2018 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 року по 31.10.2018 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 24.01.2018 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 року по 31.10.2018 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п. 5 постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням суду у справі № 200/18867/21 було установлено, що солдата ОСОБА_1 , призначеного наказом командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 10.01.2018 року №2-РС на посаду розвідника-далекомірника 2 відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини НОМЕР_1 , який прибув із військової частини забезпечення з 24.01.2018 року, що підтверджується витягом з наказу командира частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.01.2018 року № 23.
30.08.2020 року старшого солдата ОСОБА_1 , стрільця-снайпера 3 відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини НОМЕР_1 звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 116-РС від 25.08.2020 року з військової служби у запас (у зв'язку із закінченням строку контракту), що підтверджує витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.08.2020 року № 247.
Згідно скріншоту з мобільного застосунку АТ КБ «Приватбанк», 01.03.2024 року о 10:46 на картковий рахунок позивача зараховано 35 388,33 грн. Коментар до платежу:v/ch A2120 2101020; 2800; Vyplata indeksatsii HZ za period z 24.01.2018 po 30.08.2020 rik. na kart. rakh. ОСОБА_2 ; zh. rishennia Donets'koho okruzhnohoadministrativn».
Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Отже, факт затримки розрахунку при звільненні позивача, а також тривалість цього періоду не заперечуються відповідачем та підтверджуються відповідними доказами, тому встановлені обставини справи не викликають у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.
Вирішуючи спірні правовідносини по суті суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно ст. 43 Конституції України, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Питання відповідальності роботодавця за затримку розрахунку при звільненні не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовців.
У такому разі при вирішенні спірних правовідносин застосуванню підлягають норми Кодексу законів про працю України, що узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 6 березня 2018 року у справі №804/3772/17 (ЄДРСР №72693583), від 25 листопада 2020 року у справі №160/2867/19 (ЄДРСР №93119248).
З огляду на викладене, суд відхиляє доводи відповідача щодо непоширення приписів Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КЗпП України, право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.
Приписами ч.1 ст. 47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України в редакції чинній на момент звільнення позивача з військової служби, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
19.07.2022 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022 р. (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму ст. 117 КЗпП України, а саме: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Саме ця редакція наведеної норми є чинною на день здійснення остаточного розрахунку відповідача з позивачем.
У постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 викладено правовий висновок, згідно якого «Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні статті 117 КЗпП України в редакції до 19 липня 2022 року, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні».
Поряд з цим, Верховний Суд звернув увагу, що указаний підхід Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду до застосування статті 117 КЗпП України в окресленому контексті не відповідає правовому регулюванню, чинному на теперішній час та зазначив, що «відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні».
Ураховуючи викладене, Верховний Суд виснував, що стягнення середнього заробітку у такому випадку умовно слід поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього:
- період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату;
- період з 19 липня 2022 до дати остаточного розрахунку регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
З урахуванням наведеної позиції Верховного Суду весь період затримки становить з 31.08.2020 року по 29 лютого 2024 року, при цьому до періоду затримки розрахунку при звільненні з 31.08.2020 року по 18.07.2022 року слід застосувати приписи ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а з 19 липня 2022 року приписи ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ.
Відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Ураховуючи викладене, закінченням проходження військової служби є день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо), про що приймається наказ. Тобто, до моменту прийняття наказу про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, останній вважається таким, що проходить військову службу.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, від 22 червня 2023 року у справі № 240/9951/19, від 13 квітня 2023 року у справі №380/404/20 та від 10 грудня 2020 року у справі №810/2184/16 та є застосовною до спірних правовідносин.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відтак, стороною позивача заявлені позовні вимоги щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, а саме за період з 01.09.2023 по 01.03.2024 у сумі 77268,10 грн.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 виснувано, що суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.
Ураховуючи наведені висновки Верховного Суду, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в редакції чинній з 19.07.2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, період затримки розрахунку при звільненні розпочинає свій відлік з дня наступного за днем звільнення та закінчується днем, що передує дню виплати заборгованості.
З огляду на означене, стороною відповідача неправильно визначено шестимісячний період, який з її позиції розраховується від дати остаточного розрахунку у ретроспективному відліку, тобто за 6 місяців, що безпосередньо передують даті остаточного розрахунку.
Суд вважає, що ураховуючи приписи ч. 1 ст. 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ, шестимісячний період затримки розрахунку при звільненні, для правовідносин, у яких період затримки розрахунку при звільненні розпочався до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, слід обчислювати з 19.07.2022 року як дати найближчої до дати звільнення позивача, та дати, з якої застосовується вказана норма, у перспективному відліку часу.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.
Абзацом 3 п.2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Ураховуючи викладене, суд відхиляє наведений стороною позивача розрахунок середньоденного грошового забезпечення позивача, оскільки стороною позивача для обчислення його розміру використано дані за липень-серпень 2020 року, а не червень-липень 2020 року, як того вимагають приписи п. 2 Порядку №100.
Ураховуючи приписи ст. 117 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022, позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 19.07.2022 але не більш як за шість місяців, що становить 184 календарних дні, тобто з 19.07.2022 по 18.01.2023.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача за цей період становить 78 032,56 грн (184 календарних дені (6 місяців) х 424,09 грн середньоденного заробітку).
Поряд з цим, як вже було зазначено, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відтак, позивачем заявлено вимоги щодо присудження середнього заробітку у розмірі 77268,10 грн і ця сума у повній мірі охоплюється розрахунком здійсненим судом, ураховуючи викладене, а також позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19, суд дійшов висновку про визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 77 268,10 грн, тобто у межах заявленої стороною позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову в межах суми заявлених позовних вимог.
Щодо позовних вимог відносно компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок № 44), суд зазначає наступне.
Відповідно до підп. 164.1.1 п. 164.1 ст. 164 Податкового кодексу України, загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Відповідно до підп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Податкового кодексу України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, потрібного наголосити, що суд не вирішує питання про утримання з цих коштів податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов'язком роботодавця, а не суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 Порядку № 44 визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".
Пунктами 4 та 5 Порядку № 44 визначено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Таким чином, у суду відсутні підстави зобов'язувати відповідача здійснити на користь позивача вказану компенсацію, оскільки відповідний обов'язок виникає одночасно з виплатою нарахованих відповідачем на виконання рішення суду сум, тобто у майбутньому, тому позовні вимоги у цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають.
Щодо покликання відповідача на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, суд зазначає, що дослідивши їх дійшов висновку, що обставини справи № 480/3105/19 та справи № 200/1353/24 не є тотожними, поряд із цим, спір у справі № 200/1353/24 безпосередньо пов'язаний та походить від правовідносин, що були предметом судового розгляду у справі № 200/18867/21, у який суд констатував протиправність бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення позивача у належному розмірі та зобов'язав останню усунути порушення шляхом нарахування та виплати на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 24.01.2018 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 року по 31.10.2018 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п. 5 постанови КМУ від 17.07.2003 року №1078.
Відтак, наявність або відсутність згоди позивача на виключення його зі списків особового складу відповідача не впливає на спірні правовідносини у справі № 200/1353/24, оскільки право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникло у наслідок констатації судом у рішенні по справі № 200/18867/21 невиплати грошового забезпечення у повному обсязі під час проходження військової служби, у тому числі на момент звільнення.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
В постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 380/12913/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду сформулював концепцію «ефективного правосуддя» в контексті вибору ефективного способу захисту порушеного права, та зазначив, що «КАС України орієнтує відповідачів (суб'єктів владних повноважень) забезпечувати ефективний захист прав і свобод до моменту ініціювання особою судового провадження, так відповідно до частини другої статті 17 КАС України особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення позову […].
Ефективно працююча система суб'єктів владних повноважень (головним чином, органів виконавчої гілки влади та органів місцевого самоврядування) є тим механізмом, який ефективно захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, що мінімізує можливість виникнення спорів у публічно-правовій сфері та, відповідно, робить непотрібним звернення до адміністративного суду; частина друга статті 2 КАС України орієнтує відповідачів (суб'єктів владних повноважень) забезпечувати ефективний захист та зобов'язує, у разі порушення таких прав, свобод чи інтересів, поновити їх до моменту ініціювання особою судового провадження.
При цьому адміністративний суд, зберігаючи самостійність і незалежність, діє не відособлено, а разом із законодавчою та виконавчою гілкою влади, які приймають власні рішення (обов'язкові до виконання), а також володіють гарантованою Конституцією України власною незалежністю та компетентністю[…].
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам».
Ураховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, приймаючи до уваги відзив на позовну заяву відповідача, докази наявні у матеріалах справи, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд дійшов висновку про ефективність обраного позивачем способу захисту.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
У відповідності до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При поданні адміністративного позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 968,96 грн, згідно квитанції № X24A-XP8X-EC5E-35H3 від 11.03.2024 року.
Відповідно до ч.ч. 3, 8, ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
У випадку якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Ураховуючи викладене, суд стягує 968,96 грн судового збору з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.
В адміністративному позові позивачем заявлено вимоги щодо відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 7500,00 грн, яка складається з: 5000,00 гривень за складання та подання до суду даного адміністративного позову; 2500,00 гривень за складання відповіді на відзив.
На обґрунтування заявленої суми відшкодування позивачем надано до суду договір про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року, акт наданих послуг відповідно до договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року на суму 5000 грн, квитанцію до прибуткового касового ордеру № б/н від 07.03.2024 на суму 5000 грн.
Згідно п.п. 4.1.-4.5. договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року, ціна правової допомоги складається безпосередньо з плати за надані послуги професійної правничої допомоги Адвоката (винагороди, гонорару), фактичних витрат, пов'язаних з їх надання (судовий збір, поштові витрати, проїзд транспортом, проживання у готелі, канцелярські витрати, тощо), а також з гонорару успіху за досягнутий результат, визначений п. 4.4.-4.5. Договору.
Розмір плати за кожну окрему послугу професійної правничої допомоги (комплексу або пакета таких послуг) Адвоката визначається за домовленістю Сторін, але не менше ніж встановлено Мінімальними тарифами на певний рік, затвердженими наказом Адвоката.
Сплата за надані послуги професійної правничої допомоги адвоката та фактичні витрати, здійснені адвокатом для виконання таких послуг, здійснюється по факту надання відповідної послуги (комплексу або пакета послуг): до її надання (аванс) або негайно після надання (протягом 24 годин (одна доба)). Клієнт сплачує Адвокату гонорар успіху протягом 10 (десяти) днів від дня настання кожної окремої обставини, передбаченої п. 4.4.-4.5. цього Договору.
Розмір гонорару успіху у випадку досягнення Адвокатом результату у вигляді судового рішення, яким визнано незаконними дії, рішення та/або бездіяльність військової частини, в якій проходив службу Клієнт, щодо нездійснення повного нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби ТА/АБО зобов'язано цю військову частину нарахувати та виплатити Клієнту відповідну індексацію, встановлюється у розмірі 5000,00 (п'ять тисяч) гривень.
Виплата гонорару успіху залежить від досягнення Адвокатом того результату, який визначений як бажаний Клієнтом у цьому Договорі або в окремій угоді до Договору.
Згідно акту прийому-передачі виконаних робіт від 07 березня 2024 року за договором від 17 листопада 2021 року, адвокат передав, а клієнт прийняв наступні послуги: складання та подання позову про визнання бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені з військової служби та зобов'язання вчинити певні дії в інтересах ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду. Супровід справи.
Кількість годин, документів - 5 годин (1 документ).
Вартість однієї години (одного документа) 1000 грн./год., 5000 грн./ 1 документ. Загальна сума 5000 грн.
Відповідно до ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач проти стягнення витрат на правничу допомогу заперечує, оскільки матеріалами справи не підтверджено факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції, оскільки ані позивачем, ані його представником не додано відповідного розрахунку понесених витрат, а саме з яких міркувань складання та подання до суду адміністративного позову складає саме 5 000 (п'ять тисяч гривень) грн. Окрім того, квитанція до прибуткового ордера б/н від 07 березня 2024 року, яка додається до позову, не містить зазначення жодного цільового призначення такого платежу, тобто надання оплати за надання професійної правничої допомоги згідно Договору за подання адміністративного позову тощо. Натомість, у підставі операції зазначено: “Договір про надання правової допомоги від 17 листопада 2021 року”, тобто дана квитанція взагалі не містить відомостей про сторони, які такий договір уклали, його порядковий номер чи інші реквізити, які б дали змогу стверджувати про оплату позивачем конкретних послуг адвоката.
Дослідивши доводи сторони відповідача, суд дійшов висновку, що вони не відповідають дійсності, оскільки стороною позивача надано до суду акт наданих послуг відповідно до договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року на суму 5000 грн, який містить розрахунок витрат на правничу допомогу виходячи із 1000 грн/год виходячи з 5 годин роботи, а у квитанції до прибуткового касового ордеру № б/н від 07.03.2024 на суму 5000 грн зазначені відомості про сторін та посилання на договір про надання правової допомоги, до того ж дата квитанції до прибуткового касового ордеру відповідає даті акт наданих послуг відповідно до договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року, що свідчить про сплату позивачем коштів за адвокатські послуги надані за актом наданих послуг відповідно до договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року від 07.03.2024 року.
Поряд із цим, Велика Палата Верховного суду у своїй Постанові від 16 листопада 2022 року по справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) зазначила наступне.
Щодо порядку обчислення гонорару.
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 26 Закону № 5076-VI, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).
Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
Частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру або погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.
Щодо змісту детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Так, зокрема, в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 Рішення від 02.11.2004 № 15-рп/2004 ним акцентувалася увага на тому, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Велика Палата Верховного Суду виснує, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року по справі № 280/2635/20 виснувано, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.
У відповідності до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ст. 139 ч.1).
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові №280/1765/19 від 04 лютого 2020 року дійшов висновку, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
В постанові Верховного суду від 28.12.2020 року по справі № 640/18402/19, колегія суддів дійшла висновку, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При визначенні суми відшкодування суд має враховувати критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Враховуючи висновки викладені в постанові Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі №810/795/18, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенство права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним.
З матеріалів адміністративної справи суд встановив, що судовий супровід, який згідно акту наданих послуг, відповідно до договору про надання професійної правової допомоги від 17 листопада 2021 року, полягав виключно у пред'явленні позову до суду, відповідь на відзив відповідача до суду не надавалась.
Поряд із цим, суд ураховує, що справи щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні віднесені до справ незначної складності, правове регулювання, а також судова практика у цій категорії справ є усталеною, водночас, представником позивача неправильно визначено період затримки розрахунку при звільненні позивача та середньоденний розмір грошового забезпечення, у наслідок чого адміністративний позов підлягає частковому задоволенню хоч і у межах заявлених позовних вимог.
З урахуванням викладеного, беручи до уваги обґрунтованість та пропорційність витрат до предмета спору, значення справи для сторін, а також враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про те, що на користь позивача підлягають стягненню витрати на правову допомогу в розмірі 2500 гривень.
Керуючись Конституцією України, Кодексом адміністративного судочинства України, суд
Задовольнити частково адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, а саме за період з 19.07.2022 по 18.01.2023 у сумі 77 268,10 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 968 (Дев'ятсот шістдесят вісім) грн 96 коп.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 2500 (Дві тисячі п'ятсот) грн 00 коп.
Повний текст рішення складено та підписано 08 травня 2024 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя О.М. Кониченко