П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
08 травня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/12025/23
Перша інстанція: суддя Гордієнко Т. О.,
повний текст судового рішення
складено 04.01.2024, м. Миколаїв
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Танасогло Т.М.,
суддів: Димерлія О.О., Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
У вересні 2023 року ОСОБА_1 (позивач) звернулась до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Територіальної Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, 3-я особа без самостійних вимог на предмет позову: Державна казначейська служба України, про:
-визнання протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації Миколаївській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016, та допомоги на оздоровлення (за 2022-2023 роки) судді Корабельного районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102,00 грн. у період з 01.01.2022 по день звернення до суду із даним позовом,
-зобов'язання Територіальне управління Державної судової адміністрації в Миколаївській області нарахувати та виплатити судді Корабельного районного суду м.Миколаєва ОСОБА_1 : суму недоплаченої у період з 01.01.2022 по 31.12.2022 суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України №1402-VIII від 02.06.2016, та допомоги на оздоровлення за 2022 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2481,00 грн.; суму недоплаченої у період з 01.01.2023 по день ухвалення судового рішення у даній справі суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України №1402-VIII від 12.06.2016, та допомоги на оздоровлення за 2023 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мімнімуму для працездатних осіб в розмірі 2684, 00 грн., відповідно до вимог ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначала, що відповідач нараховує та виплачує їй суддівську винагороду, застосовуючи для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102грн., який встановлений ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021», що не відповідає та суперечить п.2 ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
Відповідач проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову та зазначав, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року у розмірі 2102 гривні, Територіальне управляння діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією і законами України.
Третя особа до суду першої інстанції надала суду пояснення, в якому позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, оскільки суддівська винагорода виплачується з суми прожиткового мінімуму встановленого Законами України про Державний бюджет на 2021,2022, 2023 в сумі 2102грн., який застосовується для визначення посадового окладу судді. Фінансування всіх суддів України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Наділення органів Казначейства повноваженнями щодо виконання судових рішень про стягнення коштів з Державного бюджету України, не вказує на безумовний обов'язок останніх нести юридичну відповідальністю за діяння держави та створених нею органів.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації Миколаївській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016, та допомоги на оздоровлення (за 2022-2023 роки) судді Корабельного районного суду м.Миколаєва ОСОБА_1 із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102,00 грн. у період з 01.01.2022 по 26.09.2023.
Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації в Миколаївській області нарахувати та виплатити судді Корабельного районного суду м.Миколаєва ОСОБА_1 : суму недоплаченої у період з 01.01.2022 по 31.12.2022 суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016, та допомоги на оздоровлення за 2022 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2481,00 грн.; суму недоплаченої у період з 01.01.2023 по 26.09.2023 суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України № 1402-VIII від 12.06.2016, та допомоги на оздоровлення за 2023 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2684, 00 грн., відповідно до вимог ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
В решті позову відмовлено.
Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав на вказане судове рішення апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.01.2024р. та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач зазначає, що виключно Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Положення ст.146 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» передбачають що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. ДСА України здійснює функцію головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів. Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань.
Апелянт звертає увагу, що базові розміри посадового окладу судді встановлено ст.135 ЗУ “Про судоустрій і статус суддів”, та розрахунковою величиною для їх розрахунків є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Водночас, Законами України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік» запроваджено розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, яка станом на 01.01.2022 та 01.01.2023р. становить - 2102 грн.
Отже, ТУ ДСА України в Миколаївській області вважає, що нараховуючи і виплачуючи Позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді протягом 2022-2023рр. у розмірі 2102 гривні, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією і законами України.
Апелянт також звертає увагу, що Верховний Суд раніше вже висловлював правову позицію у справі, фактичні обставини та правовідносини які є подібними до цієї справи. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 у справі № 820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-УІ є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-УІ і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді. Отже, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 гри) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що "до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень". Верховний Суд зазначив, що таким врегулюванням законодавець не порушив гарантії суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався раніше до такого врегулювання. У постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 09.04.2020 у справі № 826/12172/17 визначено, що досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-УІІІ слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" розмір заробітної плати зріс вдвічі.
Апелянт зауважує, що приписи Закону, яким встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року у розмірі 2102грн., в судовому порядку не скасовувалися, неконституційними не визнавалися та є чинними, а тому підлягають виконанню. Отже, відповідач вважає, що у нього були відсутні підстави для виплати суддівської винагороди позивачу з 01.01.2022р. по 26.09.2023р. без застосування вимог Законів Про Державний бюджет України.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній документів.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановив суд першої інстанції на підставі наявних у матеріалах письмових доказів та доводів сторін, Указом Президента України від 17.07.2020 №279/2020 «Про призначення суддів» позивача призначено на посаду судді Корабельного районного суду м. Миколаєва.
Наказом голови Корабельного районного суду м.Миколаєва від 20.07.2020 № 64 позивача зараховано до штату Корабельного районного суду м.Миколаєва.
Також, суд першої інстанції встановив, що відповідач нараховує та сплачує позивачу з січня 2021 суддівську винагороду, застосовуючи для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102 грн., який встановлений Законами України Про Державний бюджет України на 2021, 2022, 2023.
Нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди здійснює ТУ ДСА.
Не погодившись із використаним відповідачем для обрахунку суддівської винагороди за спірний період розміром прожиткового мінімуму - 2102 грн., позивач звернувся до суду з цим позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції фактично виходив з того, що відповідачем не було доведено правомірність й обґрунтованість нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди враховуючи розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102,00 грн, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, позаяк, виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII. Водночас, норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
За вказаного, врахувавши, що позивач звернулась до суду з позовом 26.09.2023р. не надавши при цьому доказів порушення відповідачем її прав за період починаючи з жовтня 2023 року, суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для задоволення вимог позивачки у спосіб зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити суддівську винагороду станом на день прийняття рішення, оскільки спірні правовідносини між сторонами щодо виплати суддівської винагороди з жовтня 2023 року ще не виникли та відмовив у цій частині вимог позивачки.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч. 2 ст. 2 КАС України вимогам.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Статтею 130 Конституції України установлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ (далі-Закон № 1402-VІІІ).
За приписами статті 4 Закону № 1402-VІІІ судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Частина перша статті 135 Закону № 1402-VІІІ закріплює, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
У відповідності до п. 1 ч.3 ст. 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків (ч.9 ст.135 Закону №1402-VIII).
Отже, виходячи з приписів ч.3 ст.135 Закону №1402-VIII, який є спеціальним у спірних правовідносинах, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Водночас, статтею 7 Закону № 1082-IX установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01 січня - 2189,00 гривень, з 01 липня - 2294,00 гривні, з 01 грудня - 2393,00 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:
- працездатних осіб: з 01 січня - 2270,00 гривень, з 01 липня - 2379,00 гривень, з 01 грудня - 2481,00 гривня;
- працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 01 січня - 2102,00 гривні.
Також, статтею 7 Закону № 1928-IX установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.
Згідно статті 7 Закону № 2710-IX установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
працездатних осіб - 2684 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.
За обставинами даної справи, суддівську винагороду ОСОБА_1 - судді Корабельного районного суду м.Миколаєва з січня 2021 року по липень 2023 року обчислено й нараховано з урахуванням приписів статті 7 Закону України «Про державний бюджет України» на відповідний рік, із розміру прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.
Водночас, колегія суддів зауважує виходячи з викладеного вище, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, а норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Розмір суддівської винагороди визначається саме ст.135 Закону №1402-VIII, який у спірних правовідносинах є спеціальним, безпосередньо регулює спірні правовідносини, є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України та має пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Апеляційний суд також відзначає, що у розумінні вимог ст.46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 року № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV).
За приписами ст. 1 Закону № 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону № 966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Аналіз положень Закону № 966-XIV свідчить про те, що цим Законом не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».
Відтак, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966-XIV, і в цьому ж законі закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом № 966-XIV.
Ураховуючи те, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді" і за приписами цього закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, відсутні законні підстави для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди.
Законом №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Будь-яких змін до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, а також в Закон № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, відтак законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.
Між тим, Закони України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік» фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII.
Водночас, Закон України Про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.
Конституція України не надає Закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Відтак, на думку колегії суддів, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що для спірних правовідносин, спеціальними є саме норми статті 135 Закону № 1402-VIII, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Посилання на обсяги виділеного фінансування на виплату суддівської винагороди виходячи з прожиткового мінімуму саме 2102 грн, на думку колегії суддів, не можуть позбавляти позивача права на отримання суддівської винагороди, визначеної спеціальним законом у належному розмірі, та слугувати підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.
Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів констатує, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2022 (2481,00 грн) , з 01.01.2023( 2684грн.) на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена, а саме - прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн. на підставі абз. 5 ст.7 Закону №1082-ІХ та закону №1982-ІХ у спірний період, - є неправомірною.
Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII (постанови Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22).
Такий висновок зроблено Верховним Судом у подібних правовідносинах (постанова від 20 листопада 2023 року у справі № 120/709/22-а).
Указане своєю чергою свідчить про неправильність визначення ТУ ДСА України в Миколаївській області розрахункової величини посадового окладу позивача, відмінної від тієї, яка встановлена спеціальним законом, що призвело до порушення прав позивача на отримання суддівської винагороди у період з 01.01.2022 по 26.09.2023р., у належному розмірі.
З огляду на вказане вище врахування та виплати позивачеві щомісячних доплат протягом спірного періоду, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 202 року та з 01 січня 2023 року у розмірі 2102 грн. також є неправомірним.
Висновок апеляційного суду в цій справі відповідає висновку Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22, від 15 серпня 2023 року у справі № 20/19262/21-а.
Викладеним спростовують доводи скаржника про правомірність його дій у спірних правовідносинах.
При цьому, апеляційний суд також звертає увагу, що у своїх вимогах позивачка просила суд зобов'язати ТУ ДСА України в Миколаївській області нарахувати та виплатити суму недоплаченої суддівської винагороди у період з 01.01.2023 по день ухвалення судового рішення у даній справі суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України №1402-VIII від 12.06.2016, однак, як доцільно врахував суд першої інстанції, в матеріалах справи містяться довідки відповідача від 12.09.2023, в яких зазначено, що розрахунок суддівської винагороди для визначення базового розміру посадового окладу судді у 2022 та за І пів.2023 складає прожитковий мінімум для працездатних в сумі 2102грн.
Відповідно до викладеного, враховуючи приписи ч.1 ст.5 КАС України, а також зважаючи на те, що судовому захисту підлягають права, які вже є порушеними, а також враховуючи, що з даним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду 26.09.2023, суд першої інстанції ґрунтовно виснував, що позовні вимоги в частині зобов'язати нарахувати та виплатити суддівську винагороду станом на день прийнятті рішення - січень 2024 задоволенню не підлягають, оскільки позивач просить задовольнити позовні вимоги на майбутнє, коли спірні правовідносини між сторонами ще не виникли, також позивач не надала суду доказів, що відповідач порушив її права за період жовтень-грудень.
Підсумовуючи викладене у сукупності, оскільки відповідно до Закону № 1402-VIII єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій, функції по нарахуванню та виплаті позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення покладені на ТУ ДСА в Миколаївській області, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 та зобов'язання відповідача здійснити на користь позивачки відповідні донарахування суддівської винагороди та інших щомісячних доплат належних позивачці за спірний період відповідно до вимог ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів за період з 01.01.2022 по 26.09.2023р.
Стосовно позивних вимог про допуск до негайного виконання рішення суду в частині нарахування та виплати суддівської винагороди за 1 місяць, суд першої інстанції обґрунтовано з огляду на вимоги п.1 ч.1 ст.371 КАС України виснував про відсутні правові підстави для допуску рішення суду до негайного виконання, зважаючи на те, що предмет судового розгляду в цій справі не стосується стягнення з відповідача на користь позивача конкретної суми недоплаченої суддівської винагороди.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 241-243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.01.2024 року у справі №400/12025/23 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач Т.М. Танасогло
Судді Ю.В. Осіпов О.О. Димерлій