08 травня 2024 року
м. Київ
справа № 490/6490/21
провадження № 61-5153ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.
розглянув касаційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації Фальченка Дениса Вікторовича на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2024 року у справі за позовом виконуючого обов'язки заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні землями державного лісового фонду шляхом визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки та
У серпні 2021 року виконуючий обов'язки керівника Окружної прокуратури
м. Миколаєва звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати незаконними та скасувати пункти 109, 109.1, 109.2, 109.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/54 в частині затвердження проєкту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею
999 кв. м на АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності
від 21 червня 2012 року серії ЯК № 847211 на земельну ділянку площею 999 кв. м з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки 4810137200:01:052:0034 від 24 липня 2012 року № 1849, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- визнати недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності
від 07 вересня 2012 року серії ЯК №931124 на земельну ділянку площею 0,099 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034, з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку;
- зобов'язати ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з правом постійного користування Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») земельну ділянку площею 0,099 га з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034, грошовою оцінкою 326 403,27 грн на
АДРЕСА_1 ;
- вирішити питання про розподіл судового збору.
Вказував, що пунктом 207 рішення Миколаївської міської ради від 18 вересня
2008 року № 27/64 року надано дозвіл ОСОБА_2 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або у користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель на
АДРЕСА_1 .
Пунктами 109, 109.1, 109.2, 109.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради
від 19 червня 2009 року № 35/54 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 999 кв. м, зарахувавши її за функціональним призначенням до земель житлової забудови, за рахунок земель міста, не наданих у власність або у користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 червня 2012 року серії ЯК № 847211.
За інформацією Виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» від 24 листопада 2020 року № 749 вказана земельна ділянка станом на 01 січня 2004 року та
01 січня 2014 року входила до складу земель державного лісового фонду Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» квартал 47, виділ 1, що підтверджується і даними Публічної кадастрової карти.
Миколаївська міська рада з порушенням повноважень і вимог закону передала у власність первинному набувачу спірну земельну ділянку із земель державного лісового фонду без вилучення цієї ділянки у встановленому законом порядку з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та за відсутності погодження Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства. Тому оскаржені пункти рішення № 35/54 слід визнати незаконними.
24 липня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки № 1849 , на підставі якого останньому видано державний акт від 07 вересня 2012 року серії ЯК № 931124.
Оскільки рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/54 в частині надання спірної ділянки ОСОБА_2 прийнято з численними порушеннями закону без необхідного обсягу цивільної дієздатності, то відповідач набув право власності на цю ділянку без визначених законом підстав, як того вимагає стаття 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а, отже, не мав права відчужувати цю землю ОСОБА_3 .
Тому вказаний договір купівлі-продажу згідно зі статтею 21, частиною першою та другою статті 203, статті 215 ЦК України, статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та виданий ОСОБА_3 державний акт необхідно визнати недійсними у судовому порядку.
17 січня 2024 року рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва у задоволенні позову відмовлено.
25 березня 2024 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 січня 2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що належним способом захисту порушених прав є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстровано на праві власності. Виконуючий обов'язки заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва звернувся до суду з негаторним позовом, що не відповідає належному способу захисту.
09 квітня 2024 року Перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації Фальченко Д. В. через систему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Центрального районного суду
м. Миколаєва від 17 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі наведені доводи стосовно оскарження судових рішень на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд неправильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 06 лютого 2019 року у справі
№ 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 01 жовтня
2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б,
від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 22 червня 2021 року у справах № № 200/606/18, 334/3161/17, від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц, від 23 листопада 2023 року у справі № 359/3373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18,
від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19, від 22 червня 2022 року у справі
№ 367/4140/16-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 697/2434/16-ц,
від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів виснувала про відмову у відкритті касаційного провадження, з огляду на таке.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі
№ 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України).
В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).
Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Миколаївської міської ради
від 18 вересня 2008 року № 27/64 (пункт 207) ОСОБА_2 надано дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000 кв. м, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
Вказаний проект землеустрою було погоджено на початку 2009 року в установленому на той час законом порядку усіма державними установами та органами місцевого самоврядування, в тому числі управлінням культури Миколаївської обласної державної адміністрації, управлінням Держкомзему у
м. Миколаєві.
Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/54 (пункти 109-109.3) відповідачу погоджено відповідний проєкт землеустрою щодо відведення у власність зазначеної вище земельної ділянки площею 999 кв. м, зарахувавши її за функціональним призначенням до земель житлової забудови за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, та надано у власність із зазначенням обмеження у її використанні - зміна цільового призначення.
21 червня 2012 року ОСОБА_2 видано державний акт про право власності серії ЯК № 847211 на земельну ділянку, площею 999 кв. м, на
АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034.
Вказана земельна ділянка згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки
від 24 липня 2012 року № 1849 зареєстрована на час розгляду справи за ОСОБА_3
30 серпня 2012 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності серії ЯК № 931124 від 07 вересня 2012 року на земельну ділянку площею
999 кв. м на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810137200:01:052:0034.
У частині правильності встановлення цих обставин судові рішення заявником не оспорюються.
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9
ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. У комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають
у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати
у приватній власності. Суб'єктами права приватної власності на ліси
є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом.
Громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі.
Ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.
Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду
в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53 зазначеної постанови).
Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, її передача у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, що є підставою для усунення державі перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання незаконними та скасування пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку лісогосподарського призначення, що відповідає негаторному позову.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно
у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня
2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті
317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі
№ 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і
№ 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого
2021 року у справі№ 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц,
від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду
від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц,
від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею
(частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог
у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула
з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за
ОСОБА_3 , суди попередніх інстанцій правильно виснували, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки у контексті зазначених обставин справи не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.
Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та обґрунтовано зазначили, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. В контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.
Заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд неправильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 06 лютого 2019 року у справі
№ 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 01 жовтня
2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б,
від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 22 червня 2021 року у справах № № 200/606/18, 334/3161/17, від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц, від 23 листопада 2023 року у справі № 359/3373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18,
від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19, від 22 червня 2022 року у справі
№ 367/4140/16-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 697/2434/16-ц,
від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19.
Посилання на різні постанови Верховного Суду як таке із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Крім того, не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Отже, для касаційного перегляду справи з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.
З метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин справи щодо реєстраційного посвідчення права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, не суперечать висновкам, на які заявник посилається у касаційній скарзі як підставу для касаційного оскарження.
Посилання в касаційній скарзі щодо неможливості набуття права приватної власності на землі лісогосподарського призначення суперечать приписам статей 10, 12 ЛК України та статей 56, 57 ЗК України.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації Фальченка Д. В. на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2024 року необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів висновує, що застосування судами норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації Фальченка Дениса Вікторовича на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 березня
2024 року у справі за позовом виконуючого обов'язки заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні землями державного лісового фонду шляхом визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко