21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua
11 жовтня 2010 р. Справа 7/181-10
за позовом: Жмеринської міської ради Вінницької області, м.Жмеринка
до:Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м.Жмеринка
про визнання договору сервітутного користування земельною ділянкою недійсним Головуючий суддя
Cекретар судового засідання
Представники
позивача : Полігас В.М., головний спеціаліст відділу комунального майна управління житлово-комунального господарства, довіреність від 06.10.2010 року № 48.
відповідача : ОСОБА_1., паспорт серія НОМЕР_1, виданий 02.12.1996 року.
Жмеринська міська рада звернулась з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору сервітутного користування землею від 12.08.2009 року, що зареєстрований в Жмеринській міській раді 31.08.2009 року за № 78.
Ухвалою від 12.08.2010 року за вказаним позовом господарським судом Вінницької області порушено провадження у справі № 7/181-10 та призначено до розгляду на 07.10.2010 року.
04.10.2010 року до суду надійшов відзив відповідача в якому останній просить відхилити вимоги Жмеринської міської ради в повному обсязі посилаючись на їх незаконність з наступних підстав:
- приміщення магазину перебуває у власності відповідача на законних підставах;
- умови оспорюваного договору виконуються відповідачем в повному обсязі;
- після звернення позивача до суду відповідач провів державну реєстрацію права на нерухоме майно (приміщення магазину);
- позивачем не доведена наявність всіх обставин з яким пов'язується визнання договору недійсним згідно ст.229 ЦК України;
- при укладенні договору відповідач надав всі документи, які були необхідні для його підписання;
- Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не вказує термін за який повинна бути проведена реєстрація речових прав.
В судовому засіданні 07.10.2010 року оголошувалась перерва до 11.10.2010 року з метою надання сторонами додаткових документів.
Розгляд справи здійснюється без технічної фіксації судового процесу в зв'язку з відсутністю поданих сторонами відповідних клопотань.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.
26.02.2007 року ОСОБА_1. було видано свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення - магазин промтоварів, який розташований в м.Жмеринка, вул.Центральна, № 1 прим.1.
19.05.2009 року рішенням 22 сесії 5 скликання Жмеринської міської ради за № 638 ОСОБА_1. було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для укладання договору сервітутного користування землею для розміщення добудови до багатоквартирного будинку на прибудинковій території по вул.Центральній, 1.
17.07.2009 року рішенням 23 сесії 5 скликання Жмеринської міської ради за № 667 ОСОБА_1. надано у сервітутне користування земельну ділянку, частину прибудинкової території для розміщення магазину у вбудованому приміщенні багатоквартирного будинку по вул.Центральній, 1 площею 0,0125 га строком на 50 років, у тч.0,0093 га - під будівлями, 0,0032 га - під проходами, проїздами, площадками.
На підставі рішення № 667 від 17.07.2009 року між Жмеринською міською радою (Рада) та ОСОБА_1. (Користувач) 19.08.2009 року було підписано договір сервітутного користування землею згідно п.1 якого Рада надає, а Користувач приймає в строкове платне сервітутне користування земельну ділянку для комерційних потреб - розміщення магазину у вбудованому приміщенні багатоквартирного будинку, яка знаходиться: 23100, м.Жмеринка, вул.Центральна, 1.
В п.2 Договору зазначено, що в сервітутне користування передається земельна ділянка загальною площею 0,0125 га. у т.ч. 0,0093 - під будівлями. 0,0032 - під проходами, проїздами, площадками.
На земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна (будівля) (п.3 Договору).
Згідно п.4 Договору земельна ділянка передається в сервітутне користування для розміщення магазину у вбудованому приміщенні багатоквартирного будинку.
Пунктом 8 Договору передбачено, що останній укладено на 50 років починаючи з дати прийняття рішення виконкому міської ради про надання земельної ділянки в сервітутне користування.
В п.9 Договору сторони погодили внесення плати за сервітутне користування землею в розмірі 3179,86 грн. на рік.
Земельна ділянка передається в сервітутне користування для розміщення магазину у вбудованому приміщенні багатоквартирного будинку. Цільове призначення земельної ділянки: землі житлової та громадської забудови (п.п.15, 16 Договору).
Вказаний договір було зареєстровано в Жмеринській міській раді про що у книзі реєстрації договорів сервітутного користування землею вчинено запис від 31.08.2009 року № 78.
Як вбачається із змісту позовної заяви та нормативно-правового обґрунтування позовних вимог, які викладені в окремому порядку позивач в якості підстав позову посилається на те, що оспорюваний договір укладено внаслідок помилки.
Такі твердження позивач обґрунтовує тим, що відповідач при укладенні Договору не надав Жмеринській міській раді жодних відомостей про те чи проводилась реєстрація права власності на нежитлове приміщення, що розташоване по вул.Центральній, 1, м.Жмеринка.
Позивач вказує, що в листі від 02.08.2010 року за № 849 КП "ВООБТІ" повідомило про те, що реєстрація права власності на нежитлове приміщення магазину промтоварів по вул.Центральна, 1 не проводилась і за даною адресою рахується житлова квартира (а.с.20, т.1).
За посиланням позивача, виходячи із приписів ч.ч.1, 3 ст.3, п.1 ч.1 ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та того, що відповідач не провів державну реєстрацію права власності на нерухоме майно останній не набув права на нього, однак при укладенні договору Жмеринська міська рада вважала, що відповідач є належним власником приміщення.
На думку позивача незазначення відповідачем при укладенні оспорюваного договору того, що він не власником приміщення призвело до допущення Жмеринською міською радою помилки, що є підтвердженням укладення цього договору під впливом помилки.
В якості норми законодавства, яка підлягає застосуванню при розгляді даного спору позивач вказав на ст.229 ЦК України та ст.207 ГК України.
З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.
У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Пункт 10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказує, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним договору, укладеного 12.08.2009 року, а тому, враховуючи наведене вище, при вирішенні даного спору слід керуватися вимогами ЦК України та законодавчих актів в редакції, що діяла на час укладення оспорюваних договорів.
Правове регулювання визнання правочинів недійсними здійснюється на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Як вказувалось вище, позивач вказуючи на невідповідність оспорюваного договору чинному законодавству в якості нормативної підстави визначив, крім іншого, ст.229 ЦК України.
Відповідно до приписів вказаної норми якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
В даному випадку правові засади визнання недійсним правочину в якому має місце невідповідність між внутрішньою волею сторони правочину і її зовнішнім волевиявленням, спричинена не внутрішнім його психічним чи фізичним станом, а хибним (помилковим) сприйняттям обставин, обумовленим їх властивостями.
Під помилкою розуміється неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Оскільки в цьому випадку волевиявлення особи не відповідає її справжньому наміру, такий правочин визнається недійсним. Причини помилки в цьому випадку ролі не грають. Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо. Помилка є підставою для визнання недійсними правочинів як фізичних, так і юридичних осіб.
Однак не будь-яка помилка може братися судом до уваги. Так, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.
Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для усунення яких сторона, що помилилася, має нести значні витрати.
В п.13 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" наголошено на тому, що вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу). Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.
Мотив правочину - це обставини, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин. За загальним правилом помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.
В п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Як вбачається із змісту позовної заяви та нормативно-правового обгрунтування позову підстава позову зводиться до того, що позивач помилився при укладенні оспорюваного договору вважаючи, що він укладається з власником приміщення об'єкту нерухомого майна, який буде використовуватись для розміщення магазину, в той час як той не провів державну реєстрацію права на нерухоме майно.
Однак, на думку суду, наведена позивачем в якості підстави позову помилка в розумінні приписів ст.229 ЦК України не є істотною, а тому в даному випадку відсутні підстави для визнання договору недійсним.
Відмовляючи в позові судом також враховано наступні обставини, які вбачаються із матеріалів справи.
Так, матеріалами справи також стверджується, що відповідач придбав квартиру по вул.Центральній, 1 в м.Жмеринка на підставі договору купівлі-продажу від 28.07.2003 року.
В подальшому на підставі рішення виконавчого комітету від 23.09.2004 року № 230 відповідачу було надано дозвіл на проектування та реконструкцію придбаної квартири під магазин.
16.02.2007 року рішенням Жмеринської міської ради № 45 було затверджено акт приймання закінченого будівництвом магазину промтоварів по вул.Центральній, 1, м.Жмеринка.
10.12.2007 року розпорядженням Жмеринської міської ради № 256-р відповідачу надано дозвіл на розміщення об'єкту торгівлі по вул.Центральній, 1, м.Жмеринка.
Також відповідачу було видано паспорт за № 663 використання приміщення кіоску (павільйону) з призначенням магазин промтоварів.
Матеріалами справи також стверджується, що відповідач взяті на себе за договором зобов'язання по сплаті плати за сервітутне користування виконує з моменту підписання договору в повному обсязі. Вказаний факт не заперечується позивачем і підтверджується платіжними дорученнями наданими в справу відповідачем.
Оцінюючи наведені вище факти в сукупності, з огляду на хронологію вказаних вище подій в яких, крім іншого, брав безпосередню участь позивач суд приходить до висновку, що позивач при підписанні оспорюваного договору був достовірно проінформований про наявність працюючого магазину по вул.Центральна, 1 м.Жмеринка.
Крім того суд зазначає, що відсутність державної реєстрації права на нерухоме майно на час розгляду справи в суді, на яку посилався позивач, як на обставину, яка свідчить про наявність в його діях помилки відповідачем було усунуто -оформлене 26.07.2007 року свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення за № 207 зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 19.08.2010 року.
Тобто, вказаними діями відповідач усунув допущенні при підписанні оспорюваного договору недоліки, що є додатковим підтвердженням того, що така помилка не є істотною.
Також суд вважає необхідним при прийнятті рішення вказати на необґрунтованість посилання позивача на приписи ч.1 ст.207 ГК України.
При цьому суд виходив з позиції висловленої Вищим господарським судом України в п.21 інформаційного листа від 07.04.2008 року № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" відповідно до якого ст.207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може.
Крім того дійшовши висновку про відмову в позові суд вважає необхідним зазначити наступне.
В п.8 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" наголошено на тому, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Згідно ч.2 ст.100 Земельного кодексу України земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
На підставі ч.1 ст.210, ч. 3 ст. 640 ЦК України договір про встановлення земельного сервітуту є укладеним з моменту його державної реєстрації.
Державну реєстрація здійснюється державним підприємством "Центр державного земельного кадастру" при Держкомземі України (Центр ДЗК).
Як вбачається із матеріалів справи оспорюваний договір, оригінал якого оглядався в судовому засіданні 07.10.2010 року, не містить відмітки про його реєстрацію Центром ДЗК, що свідчить про відсутність його державної реєстрації і є самостійною і окремою підставою для відмови в задоволенні позову, окрім наведених вище мотивів.
Також суд вважає, що позивач в позовній заяві не обґрунтував своє суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес, на захист якого подано позов, а тому немає підстав вважати його належним позивачем по даному спору виходячи з наступних міркувань.
Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів , а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Всупереч наведеним вище приписам процесуального закону позивач в позовній заяві навіть не надав обґрунтування стосовно того, яким чином оспорювана угода порушує його права і до відновлення якого саме права призведе задоволення позову в разі такого.
Беручи до уваги викладене вище, оцінюючи встановлені обставини справи та приписи законодавства в сукупності суд дійшов висновку, що позовні вимоги із доводами, які обґрунтовують їх, не можуть слугувати підставою для визнання недійсним договору від 12.08.2009 року.
Витрати на держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають віднесенню на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.
В судовому засіданні 11.10.2010 року оголошено вступну та резолютивну частину рішення та роз'яснено сторонам приписи ст.87 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, 49, 82, 84, 85, 87, 115 ГПК України, суд-
1. В позові відмовити повністю.
Суддя
Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 28 жовтня 2010 р.
віддрук. 1 прим.:
1 - до справи.