Справа № 308/10894/22
Іменем України
23 квітня 2024 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючого: судді Джуги С.Д.,
суддів: Мацунича М.В., Кожух О.А.
за участю секретаря судового засідання: Чичкало М.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Свида Олександр Георгійович, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 квітня 2023 року у складі судді Крегул М.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування будинком,-
встановив :
ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування будинком.
Позов мотивовано тим, що з 14 лютого 2015 року вона перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_1 . Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2022 року у цивільній справі №308/16730/21, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами розірваний. Позивач стверджує, що згідно з нотаріально посвідченим договором від 12.03.2018 року вона за грошові кошти, які були її особистою власністю, придбала земельну ділянку площею 0,0900 га, кадастровий номер 2124880301:03:017:0155, за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього договору , за нею було зареєстровано право власності на земельну ділянку. В позові ОСОБА_2 зазначає, що на вказаній земельній ділянці вона, також за грошові кошти, які були її особистою власністю, протягом 2018-2019 років збудувала будинок. Після завершення будівництва будинку за позивачкою було зареєстровано право власності на нього. Отже, вона є одноосібним власником, як придбаною нею земельної ділянки, так і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Також позивач зазначає, що відповідач, як член її сім'ї, вселився у будинок та зареєстрував там місце свого проживання. Крім позивача у житловому будинку проживають і зареєстровані неповнолітні діти сторін: син ОСОБА_1 , донька ОСОБА_3 і син ОСОБА_4 . Відповідач у будинку фактично не проживає вже понад рік, оскільки протягом тривалого часу сторони не підтримують шлюбні стосунки, а він влаштовує власне особисте життя з іншою жінкою. Відповідач у супереч положенням ст.156 Житлового кодексу України перестав брати участь у витратах по утриманню будинку, що змусило позивача звернутися до нього із письмовою вимогою від 23.02.2022 року про компенсацію половини вартості послуг з електропостачання будинку.
З урахуванням наведених обставин та положень норм цивільного законодавства позивач ОСОБА_2 просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 квітня 2023 року заявлений позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 992,40 грн. та витрати на професійну правничу допомогу адвоката у сумі 20 000 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якового діє адвокат Свида О.Г., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуально права, просить рішення суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні заявленого позову відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до наступного: судом не враховано, що відповідач не є членом сім'ї позивача, тривалий час не проживає у житловому будинку, самостійно знявся з реєстрації в даному будинку та проживає за іншою адресою; позивачем не доведено наявність створення йому відповідачем перешкоду у користуванні житловим будинком та порушення відповідачем прав позивача; витрати на правову допомогу є необґрунтованими, явно завищеними та не підлягають задоволенню.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача адвокат Гончаров В.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інтенції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, пояснення відповідача та його представника, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обовязком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Задовольняючи заявлений позову, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності.
З такими висновками суду погоджується і апеляційний суд, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Матеріалами справи установлено, що позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 з 14 лютого 2015 року перебували у шлюбі, який рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2022 року, справа № 308/16730/21 розірвано. Дане рішення суду набрало законної сили 27.07.2022 року.
20.03.2018 року позивач ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,0900 га, кадастровий номер 2124880301:03:017:0155, за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстрованого в реєстрі за № 457 та інформацією в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0900 га, кадастровий номер 2124880301:03:017:0155, за адресою: АДРЕСА_1 .
На вказаній земельній ділянці позивачем протягом 2018-2019 років було побудовано будинок. Дані обставини підтверджуються також поданим позивачем до Управління ДАБІ у Закарпатській області повідомленням про початок виконання будівельних робіт з будівництва будинку, поданою позивачем електронною декларацією про готовність будинку до експлуатації; довідкою Баранинської сільської ради від 14.03.2019 року № 381.
З п.2.2 укладеного та нотаріально посвідченого приватим нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Журкі О.Т. між позивачем та відповідачем шлюбного договору від 20 березня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за № 455, слідує, що особистою приватною власністю дружини ОСОБА_2 буде вважатися земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0900 га, кадастровий номер земельної ділянки - 2124880301:03:017:0155, яка буде набута нею у власність (куплена) за рахунок особистих коштів після укладення цього шлюбного договору, а також житловий будинок, який буде збудований за рахунок її особистих коштів на вищевказаній земельній ділянці.
Таким чином, встановлено, що позивач ОСОБА_2 є одноосібним власником, як земельної ділянки, так і будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що не заперечувалось та не спростовано відповідачем ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_1 , як член сім'ї позивача ОСОБА_2 , вселився та набув право користування спірним будинком (житлом) за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки, видаої Баранинською сільською радою № 1467 від 12.10.2020 року, у вказаному будинку відповідач був зареєстрованим та проживав разом з позивачкою та трьома неповнолітніми дітьми.
Згідно із витягом з реєстру Холмківської територіальної громади № 2023/000304665, відповідач ОСОБА_1 12.01.2023 року зареєстрував своє місце проживання за адресою, в АДРЕСА_2 та проживає за даною адресою.
Згідно із ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч.1ст. 319 ЦК України).
Згідно до ч.1ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Ч.1 ст.383 ЦК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
В ст. 405 ЦК України зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом
Згідно із ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч.1 та ч.4 ст.156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (кварттири) якщо при їх вселенні не було іншої угоди угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме : подружжя , їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
За змістом даних норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Виходячи з положень глави 32 ЦК України сервітут - це право обмеженого користування чужим нерухомим майном, яке не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Особа, яка вселилася у житловий будинок і проживає в ньому як член сім'ї власника цього будинку набуває право користування таким житлом (сервітут) на підставі закону (ст.402, ч.1 ст.405 ЦК України), а припинення сімейних відносин такої особи з власником будинку не позбавляє її права користування цим житлом.
Відповідно до ч.2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення.
Матеріалами справи доведено, що позивачка є власником житлового будинку.
Відповідач вселився в даний будинок в якості члена сім'ї власника житлового будинку і набув право користування чужим майном - будинком, яке по своїй суті є сервітутом, та не втратив такого права після розірвання шлюбу з позивачкою.
Позивачка проживає у даному будинку з трьома спільними з відповідачем неповнолітніми дітьми. Натомість, відповідач більше року відсутній у будинку, має інше житло, за адресою якого з 12.01.2023 року зареєстрував місце свого проживання: АДРЕСА_2 .
З врахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для припинення права відповідача на користування будинком та обґрунтовано задовольнив заявлений позов.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому не заслуговують на увагу.
Рішення суду першої інстанції в цій частині є законним та обґрунтованим, і підстав для його зміни чи скасування не має.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неспівмірності стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 20 000 грн., виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1,4,5,6 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування вказаних витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України, від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових витрат та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада від 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний характер.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
Колегія суддів приходить до висновку, що сума правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 20 000 грн. є не співмірною із складністю справи та наданими адвокатом послугами, є непропорційно великою та завищеною, не відповідає критеріям реальності адвокатських витрат (дійсності та необхідності) та розумності, а тому приходить до висновку про наявність правових підстав для її зменшення до 5000 грн.
З врахуванням наведеного рішення суду першої інстанції в частині стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу підлягає зміні, апеляційна скарга в цій частині - частковому задоволенню.
Виходячи з наведеного та керуючись приписами статей 374, 376, 382 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Свида Олександр Георгійович,задовольнити частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 квітня 2023 року змінити в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зменшивши їх до 5000 (п'яти тисяч) гривень.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 03 травня 2024 року.
Головуючий:
Судді: