02 травня 2024 р. Справа № 440/14693/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мінаєвої О.М.,
Суддів: Кононенко З.О. , Калиновського В.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року, головуючий суддя І інстанції: М.В. Довгопол, м. Полтава, повний текст складено 08.12.23 року у справі № 440/14693/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при виключенні зі списків особового складу та всіх видів забезпечення за період з 14 травня 2021 року по 29 серпня 2023 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю виключення зі списків особового складу військової частини;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при виключенні зі списків особового складу та всіх видів забезпечення за період з 14 травня 2021 року по 29 серпня 2023 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю виключення зі списків особового складу військової частини, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, на загальну суму 586809,50 грн. (п'ятсот вісімдесят шість тисяч вісімсот дев'ять гривень 00 копійок).
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року у справі № 440/14693/23 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 відповідно до положень статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме: з 15.05.2021 по 29.08.2023 включно, але не більш як за шість місяців.
Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 82370,85 грн (без утримання податків та обов'язкових платежів).
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Відповідач, Військова частина НОМЕР_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року у справі № 440/14693/23 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на те, що при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України. Спір про нарахування індексації грошового забезпечення, що вирішувався судом під час розгляду справи № 440/14592/21, не є спором про нараховані/ненараховані суми при звільненні. При цьому стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що підтверджується правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 940/1532/18 та від 28.01.2020 у справі № 822/2663/15, практикою Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України". Також відповідач зазначає, що позов не може бути задоволений тому, що не можливо ототожнювати військову службу та трудові відносини не тільки по суті понять, але й по нормативно-правовій базі. Крім того, вказував, що індексація грошового забезпечення не є складовою грошового забезпечення, а відтак розрахунок із позивачем проведено військовою частиною у повному обсязі, згідно норм чинного законодавства, що регулюють виплату.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року у справі № 440/14693/23 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним та не обґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування. Зазначає, що сума невиплаченого грошового забезпечення, що належала позивачу при звільненні становить 82370,85 грн. Всього кількість днів прострочення виплати належного при звільненні грошового забезпечення складає з 14.05.2021 по 29.08.2023 - 838 днів. Згідно з довідки № 526 від 06.09.2023 середньомісячний заробіток позивача становить 21357,60 грн. Відповідно середньоденний заробіток складає 700,25 грн. Таким чином, позивач вважає, що компенсація його середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має складати (838 х 700,25 грн.) = 586809.50 грн, та яка підлягає стягненню з відповідача.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративно судочинства України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг у відповідності до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив військову службу та перебував на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 14 травня 2021 № 100 підполковника ОСОБА_1 командира батальйону зв'язку та радіотехнічного забезпечення, звільненого наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 30 квітня 2021 року № 257 у запас визнано таким, що справи та посаду здав 14 травня 2021 року (а.с. 10).
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01.02.2022 у справі № 440/15822/21, яке набрало законної сили 19.05.2023, позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) відповідно до абзацу четвертого пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення". Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) відповідно до абзацу четвертого пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення", з урахуванням раніше проведених виплат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
На виконання рішення суду відповідач нарахував та виплатив ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення в розмірі 82370,85 грн, що підтверджується розрахунково-платіжною відомістю № 254 (а.с. 28). Позивачем отримано кошти у сумі 82370,85 грн 29.08.2023, про що свідчить виписка з його особового рахунку (а.с. 11).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.05.2021 по 29.08.2023 включно, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за 6 місяців становить 82370,85 грн, яка є співрозмірною та адекватною відносно невиплаченої при звільненні суми індексації грошового забезпечення, а тому, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції стягнув на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 82370,85 грн.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.
У відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та Кодексом законів про працю України (надалі - КЗпП України).
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Проте, спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцем не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 КЗпП, що не заборонено спеціальним законодавством.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 04.12.2019 по справі № 825/66/16, від 23.12.2020 по справі № 807/1525/16.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР “Про оплату праці”, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Указані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Аналогічна правова позиція міститься також в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Згідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З матеріалів справи встановлено, що позивача звільнено 14.05.2021, однак при звільненні позивача з військової служби з відповідачем не було проведено повний розрахунок, а саме не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням індексу споживчих цін для розрахунку індексації - січень 2008 року.
При цьому, виплата позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням індексу споживчих цін для розрахунку індексації - січень 2008 року проведена 29.08.2023 року на виконання рішення суду, тобто в порушення приписів ст.116 КЗпП України.
Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а саме в частині нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Довід апеляційної скарги відповідача, що на правовідносини у військовій сфері не поширюється КЗпП України, а тому у спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, колегія суддів не приймає, оскільки відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.06.2021 року по справі №480/2577/20, яка згідно з ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, так як спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, наявні підстави для застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року в справі №755/10947/17, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, врахуванню в межах даної справи підлягають наведені вище саме судом апеляційної інстанції правові позиції Верховного Суду.
Щодо посилання апеляційної скарги відповідача на те, що індексація грошового забезпечення не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, колегія суддів зазначає, що предметом позову є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. На підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає, передбачена статтею 117 КЗпП України, відповідальність.
Отже, зазначені норми не передбачають встановлення, чи є індексація грошового забезпечення складовою грошового забезпечення військовослужбовця, тому вказані доводи відповідача колегією суддів вважає необґрунтованими.
З вищенаведених підстав, доводи заявника апеляційної скарги про те, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, є неспроможними.
Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції про наявність у відповідача обов'язку сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, суд приходить до висновку про допущену військовою частиною НОМЕР_1 протиправну бездіяльність, яка полягає у невиплаті позивачу відповідно до положень статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме: з 15.05.2021 по 29.08.2023 включно, але не більш як за шість місяців.
Посилання в апеляційній скарзі на практику Європейського суду з прав людини, зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 "Меньшакова проти України" (заява №377/02), де суд зазначав, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, колегія суддів вважає помилковим, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.07.2023 у справі № 420/436/22.
Доводи апеляційної скарги про те, що, здійснивши усі належні позивачу виплати при звільненні з військової служби, згідно з наказом командира військової частини, відповідач виконав свої обов'язки як роботодавця, а тому будь-яких порушень чинного законодавства та прав позивача стосовно всіх необхідних виплат при звільненні позивача з військової служби відповідачем не було допущено, а також посилання в апеляційній скарзі на відсутність вини відповідача, як роботодавця, в розумінні ст. 116 КЗпП України, та відсутність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, колегія суддів не приймає, оскільки вони суперечать наведеним вище висновкам суду.
Щодо посилання відповідача на позиції Верховного Суду, зокрема, у постановах від 18.11.2019 у справі № 940/1532/18 та від 28.01.2020 у справі № 822/2663/15, колегія суддів зауважує, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, яка ухвалена у часі пізніше, ніж постанови, які зазначив відповідач, змінено існуючі доти підходи до застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України і викладена в ній позиція не піддавалася зміні (відступу). Задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів суд теж має брати до уваги відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Аналогічний підхід до правозастосування викладено у постанові Верховного Суду від 02.02.2023 у справі № 460/10582/21.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.
Розрахунок середнього заробітку здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100, у редакції, чинній на момент проведення із позивачем остаточного розрахунку - 30 грудня 2022 року).
Відповідно до п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Колегія суддів зазначає, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
У постанові Верховного Суду від 19.07.2021 року по справі №480/3354/19 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За висновками Верховного Суду у постанові від 19.07.2021 року по справі №480/3354/19, суд першої інстанції обґрунтовано врахував істотність частки невиплаченої суми порівняно із середнім заробітком за несвоєчасний розрахунок, обставини, за яких встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та зменшив розмір відшкодування, стягнувши на користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені в розмірі 100% від суми грошової компенсації за неотримане речове майно.
З матеріалів справи встановлено, що згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 06.09.2023 № 526 (а.с. 31) середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 складає 21357,60 грн.
Відповідно до вимог статті 117 КЗпП України, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не може перевищувати суми середнього заробітку за 6 місяців, тобто 128145,60 грн (21357,60 грн х 6 місяців).
Враховуючи те, що сума середнього заробітку перевищує суму виплаченої індексації, з урахуванням принципу співмірності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 82370,85 грн, що становить 100% від суми заборгованості, яка належала до виплати позивачу на час звільнення та не була виплачена позивачу у день його звільнення.
Таким чином, колегія суддів вважає вимогу апеляційної скарги позивача про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при виключення зі списків особового складу на загальну суму 586809,50 грн. не обгрунтованою.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу відповідно до положень статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме: з 15.05.2021 по 29.08.2023 включно, але не більш як за шість місяців та стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 82370,85 грн (без утримання податків та обов'язкових платежів).
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року у справі № 440/14693/23 суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 по справі № 440/14693/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Мінаєва
Судді З.О. Кононенко В.А. Калиновський