25 квітня 2024 року Справа № 340/6540/23
судді Третього апеляційного адміністративного суду Дурасової Ю.В.
стосовно постанови Третього апеляційного адміністративного суду у справі №340/6540/23
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 30.11.2023 року (суддя Притула К.М.)
у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до відповідача Управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області в особі Подільського районного відділу у м. Кропивницькому про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання оформити та видати паспорт у формі книжечки,
Користуючись правом на окрему думку, наданим частиною 3 ст. 34 КАС України, вважаю за необхідне висловити наступні думки щодо постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 25.04.2024 року у справі №340/6540/23.
На мою думку при розгляді апеляційної скарги у справі №340/6540/23 та прийнятті постанови від 25.04.2024 року - були підстави для задоволення апеляційної скарги та, як наслідок, задоволення позовних вимог.
Виклад обставин справи:
Позивачка ОСОБА_1 в позові просить визнати протиправною відмову відповідача у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки. Зазначає, що в липні 2023 року подала відповідачу заяву про видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки, однак відповідач відмовив, посилаючись на те, що позивачці вже був виданий паспорт в формі ID-картки та інформація внесена до ЄДДР. Позивачка вважає, що оскільки на даний час вона не давала згоду на обробку персональних даних, то відповідач не має прав для їх обробки.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 30.11.2023 року в задоволенні позову відмовлено (а.с. 47-49).
Свою позицію суд першої інстанції обґрунтував тим, що отримання позивачкою раніше 04.03.2019 року ID-картки свідчить про погодження внесення інформації до ЄДДР та надання згоди на отримання певної інформації, у зв'язку з чим позивачці присвоєно унікальний номер запису в Реєстрі, який є незмінний.
Також суд першої інстанції зазначив, що правові висновки Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі №806/3265/17 від 19.09.2018 року не можуть бути враховані судом під час розгляду даної справи, оскільки такі висновки зроблені в інших фактичних обставинах справи.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 25.04.2024 року у справі рішення суду першої інстанції - залишено без змін.
Свою позицію суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що персональні дані позивачки раніше вже були внесені до ЄДДР за її згодою та присвоєно унікальний номер запису в реєстрі, тому відповідачем не порушено ЗУ «Про захист персональних даних».
Вважаю, що залишення рішення суду першої інстанції без змін, яким відмовлено у задоволенні позову, призвело до порушення ряду норм законодавства України, а саме:
- ст. 3, 8, ст. 32 Конституції України;
- ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
На мою думку, з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17 спростовуються висновки суду апеляційної інстанції про відсутність порушень ЗУ «Про захист персональних даних».
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо громадянин, через свої особисті переконання, хоче отримати паспорт у вигляді книжечки, то відмова у видачі йому такого паспорта є порушенням права громадянина на свободу вибору.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17, вказано, що із зазначених конституційних норм, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Водночас, суд апеляційної інстанції не надав оцінку зазначеному з позиції верховенства права та конституційних норм.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Отже, вказаною конституційною нормою не допускається збирання інформації про особу без згоди особи.
На мою думку, отримання позивачкою раніше (04.03.2019 року) ID-картки не встановлює, що позивачка на даний час дала таку згоду на обробку її персональних даних.
Водночас, слід зважити на те, що в даний час переконання позивачки змінилися, і вона бажає отримати паспорт громадянина України у формі книжечки.
Отже, на даний час переконання позивачки щодо отримання ID-картки змінилося.
При цьому, бажання позивачки отримати паспорт громадянина України в формі книжечки ніяким чином не може вплинути на національну безпеку України, економічний добробут України, не порушує прав інших людей, також це питання не має переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, тому не задоволення такої вимоги позивачки як видача паспорту в формі книжечки є протиправним та свідчить про не дотримання судом принципу пропорційності, що визначений пунктом 8 частини 2 статті 2 КАС України.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року N 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частині 2 ст. 32 Конституції України, зокрема:
неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо.
Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.
Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя.
Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Оскільки вимога позивачки про видачу їй паспорту України в формі книжечки не містить будь-якої загрози національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Зокрема, такий висновок був висвітлений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року у зразковій справі №806/3265/17.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (Конвенція), була ратифікована Законом України від 17.07.1997 року N475/97-ВР, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07.08.1996 року (Reports 1996)).
Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа N 2346/02, ECHR 2002 та п. 65. рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява N 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany) [ВП], заява N 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
Вважаю, що з урахуванням вищезазначених норм права та правових висновків Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі №806/3265/17 від 19.09.2018 року наявні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Суддя Ю. В. Дурасова