П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
01 травня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/12490/23
Перша інстанція: суддя Мороз А. О.,
повний текст судового рішення
складено 23.01.2024, м. Миколаїв
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, -
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (далі - відповідач-1, ТУ ДСА), Державної судової адміністрації України (далі - відповідач-2, ДСА), в якому просила:
- визнати протиправними дії ТУ ДСА щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року включно, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01.01.2021 року в розмірі 2270,00 грн., з 01.01.2022 року в розмірі 2270,00 грн., з 01.01.2023 року в розмірі 2270,00 грн.;
- зобов'язати ТУ ДСА провести нарахування та виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року включно на підставі ст.135 ч.2, ч.3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу суддів 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 року складає 2270,00 грн., на 01.01.2022 року складає 2481,00 грн., на 01.01.2023 року складає 2684,00 грн., з урахуванням надбавки за вислугу років від посадового окладу та матеріальної допомоги за 2021 рік, 2022 рік та 2023 рік з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті;
- стягнути з ТУ ДСА на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року включно;
- зобов'язати ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів про проведення виплат ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороду за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року включно.
В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що в період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року суддівська винагорода ТУ ДСА нарахована та виплачена з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн., встановленого ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Однак, на думку позивача, відповідно до приписів чинного законодавства відповідач повинен був нарахувати суддівську винагороду, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2021 року в розмірі 2270,00 грн., 01.01.2022 року в розмірі 2481,00 грн. та на 01.01.2023 року в розмірі 2684,00 грн..
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 23.01.2024 року позов задоволено частково, наступним чином:
- зобов'язано ТУ ДСУ провести нарахування та виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року виходячи з базового розміру посадового окладу суддів 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 року складає 2270,00 грн., на 01.01.2022 року складає 2481,00 грн., на 01.01.2023 року складає 2684,00 грн., з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням з цих сум податків та обов'язкових платежів;
- в решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ТУ ДСА подало апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.
З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» №313/2020 від 05.08.2020 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Центрального районного суду м. Миколаєва.
Наказом голови Центрального районного суду м. Миколаєва від 12.08.2020 року №53-о/с позивача зараховано до штату Центрального районного суду м. Миколаєва з 12.08.2020 року з окладом згідно штатного розкладу.
Відповідно до розрахункових листів з січня по грудень 2021 року, з січня по грудень 2022 року та з січня по серпень 2023 року зазначено оклад 69366,00 грн. (тобто 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 2102,00 грн. та з урахування встановленого коефіцієнту відповідно до п.2 ч.4 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що зміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного року, на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді) є неправомірною.
Відмовляючи в іншій частині позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимога щодо стягнення з ТУ ДСА недоплаченої суддівської винагороди виходить за межі спірних правовідносин, які склались між сторонами, адже обов'язковою передумовою для стягнення в судовому порядку коштів, є чіткий розрахунок ціни позову (п.3 ч.5 ст.160 КАС України), а не тільки зазначення періоду, за який стягуються кошти.
Також суд першої інстанції відмовив позивачу в задоволенні вимоги про зобов'язання ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА з єдиного рахунку Державного бюджету України, оскільки на думку суду, питання фінансування не входить до предмету доказування в даній справі, до того ж відповідачі не посилаються на відсутність коштів для виплати позивачці суддівської винагороди.
Колегія суддів при вирішенні даного спору виходить з наступного.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Частиною 1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII (надалі - Закон №1402-VIII) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч.2 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Пунктом 1 ч.3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік», статтею 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2022 рік», статтею 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік» в Україні установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2021 року - 2270,00 гривня, на 01.01.2022 року - 2481,00 гривня, на 01.01.2023 року - 2684,00 гривні, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 2021-2023 роки, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102,00 гривні.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 року №966-XIV (далі - Закон №966-XIV), прожитковий мінімум це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону №966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Колегія суддів зазначає, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом №1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20.03.2002 року №5-рп/2002, від 01.12.2004 року №19-рп/2004, від 11.10.2005 року №8-рп/2005, від 22.05.2008 року №10-рп/2008, від 03.06.2013 року №3-рп/2013, а також від 04.12.2018 року №11-р/2018.
Колегія суддів зазначає, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватись не можуть.
30.09.2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02.06.2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII).
Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Верховний Суд звертав увагу на те, що Конституція України у редакції Закону №1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
Отже, єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатись розмір суддівської винагороди є Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини 2 статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 ч.3 та п.1 ч.4 ст.135 Закону №1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.
Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Разом із цим розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Колегія суддів звертає увагу, що Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».
Водночас Законом №966-XIV судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватись окремо.
Натомість ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», разом із встановленням на 1 січня прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб, був введений такий новий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102,00 грн..
Судова колегія відмічає, що до 2021 року відповідачем для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 1 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону №1402-VIII.
Варто зазначити, що зміни до Закону №1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, а також до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносились, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.
Колегія суддів звертає увагу, що для спірних правовідносин спеціальними є норми ст.135 Закону №1402-VIII, які у часі прийняті раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Окрім того, Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закон України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.
Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 року №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 року №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Усталена та послідовна правова позиція щодо застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» викладена у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі №400/2031/21, від 30.11.2021 року у справі №360/503/21, від 22.06.2023 року у справі №400/4904/21, від 12.07.2023 року у справі №140/5481/22, від 24.07.2023 року у справі №280/9563/21, від 25.07.2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26.07.2023 року у справі №240/2978/22, від 27.07.2023 року у справі №240/3795/22, від 02.08.2023 року у справі №560/5597/22, від 18.10.2023 року у справі №400/12428/21, від 20.11.2023 року у справі №120/709/22-а.
Отже, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватись і змінюватись без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.
Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 року, на 01.01.2022 року та на 01.01.2023 року на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.), на підставі Закону України №2710-IX, була неправомірною, про що вірно зазначено судом першої інстанції.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.07.2023 року у справі №240/3795/22, від 12.07.2023 року у справі №140/5481/22, від 13.09.2023 року у справі №240/44080/21.
Так, зокрема, Верховний Суд у постанові від 13.09.2023 року у справі №240/44080/21 сформулювати такі правові висновки у спірних правовідносинах:
- Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
- суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;
- зміна Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» складової для визначення базового розміру посадового окладу судді, є порушенням гарантії незалежності суддів.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Підсумовуючи наведене, судова колегія вважає, що за 2021, 2022 та 2023 роки позивач має право на отримання суддівської винагороди з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного на 01 січня відповідного року.
Оскільки функції по нарахуванню та виплаті позивачу суддівської винагороди покладені на ТУ ДСА, то належним способом захисту та відновлення прав позивача у даній справі має бути визнання дій цього органу по невиплаті позивачу цих сум у належному розмірі протиправними та зобов'язання цього органу здійснити нарахування та виплату позивачу таких сум у належному розмірі з урахуванням вже виплачених сум.
Разом з цим, колегія суддів зауважує, що згідно з частинами 3 та 4 ст.148 Закону Законом України «Про судоустрій і статус суддів» Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
Відповідно до ст.149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
В силу частини 1 та 2 ст.22 Бюджетного кодексу України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
ДСА України є головним розпорядником бюджетних коштів.
Пунктами 2 та 4 ч.5 ст.22 Бюджетного кодексу України передбачено, що головний розпорядник бюджетних коштів: організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з ч.1 ст.23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Відповідно до п.1 Положення про Державну судову адміністрацію України, що затверджено рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 року №141/0/15-19, Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.
Державна судова адміністрація України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів (п.2 Положення).
Пунктом 3 Положення передбачено, що територіальні управління Державної судової адміністрації України є територіальними органами Державної судової адміністрації України.
Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зіставленні з положеннями частин 1, 2 та 5 статті 22, частини 1 статті 23 Бюджетного Кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України.
Тобто, ТУ ДСА здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затверджувала у його кошторисах на відповідний рік.
Із урахуванням статусу ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 року (справа №280/788/19) дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі «щодо розміру суддівської винагороди», яким зобов'язано ДСА України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагороди.
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В Рішенні у справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70).
Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні ст.13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.
Таким чином, на переконання суду апеляційної інстанції, належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача з метою запобігання порушення її прав на належне грошове забезпечення, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав позивача без необхідності додаткових його звернень до суду та виконання будь-яких інших умов для цього, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог позивача про зобов'язання ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА для проведення виплати позивачу недоплаченої суддівської винагороди за період з 01.01.2021 року до 30.09.2023 року.
Правомірність обрання такого способу захисту підтверджено Верховним Судом у постановах від 13.07.2023 року у справі №280/1233/22, від 27.07.2023 року у справі №240/3795/22 та від 15.08.2023 року у справі №120/19262/21-а.
За таких обставин, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги позивача про зобов'язання ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів про проведення виплат недоплаченої суддівської винагороду.
Однак, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що вимога позивача щодо стягнення з ТУ ДСА недоплаченої суддівської винагороди виходить за межі спірних правовідносин, які склались між сторонами, адже обов'язковою передумовою для стягнення в судовому порядку коштів, є чіткий розрахунок ціни позову (п.3 ч.5 ст.160 КАС України), а не тільки зазначення періоду, за який стягуються кошти.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, в цілому правильно вирішив спірні питання, однак помилково відмовив позивачу в задоволенні вимоги стосовно зобов'язання ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА для проведення виплати позивачу недоплаченої суддівської винагороди, чим допустив порушення норм матеріального права при вирішенні справи.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у зобов'язанні ДСА здійснити фінансування ТУ ДСА для проведення виплати позивачу недоплаченої суддівської винагороди, та прийняття в цій частині нового рішення про задоволення вказаної вимоги.
Керуючись ст.311, ст.315, ст.317, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області - задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 січня 2024 року скасувати в частині відмови в задоволенні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Державної судової адміністрації України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів про проведення виплат ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороду за період з 01 січня 2021 року до 30 вересня 2023 року включно.
Прийняти в цій частині нову постанову, якою задовольнити вимогу ОСОБА_1 про зобов'язання Державної судової адміністрації України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів про проведення виплат ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороду за період з 01 січня 2021 року до 30 вересня 2023 року включно.
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 січня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач К.В. Кравченко
Судді О.В. Джабурія Н.В. Вербицька