Справа № 120/15988/23
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Заброцька Людмила Олександрівна
Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б.
30 квітня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Матохнюка Д.Б.
суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов"язання вчинити дії,
у жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області в якому просила:
-визнати протиправним та скасувати рішення 70 сесії 8 скликання Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області № 39 від 29.09.2023 року "Про надання дозволу громадянці ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва";
- зобов'язати Стрижавську селищну раду Вінницького району Вінницької області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
15 лютого 2024 року Вінницький окружний адміністративний суд прийняв рішення про задоволення позовних вимог.
Визнано протиправним та скасовано рішення 70 сесії 8 скликання Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області № 39 від 29.09.2023 року "Про надання дозволу громадянці ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва".
Зобов'язано Стрижавську селищну раду Вінницького району Вінницької області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 1073,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 на праві приватної власності належать нежитлові приміщення, загальною площею 475,6 кв.м., а саме свинарник №3 «А», прибудова "а", прибудова "а1", водонапірна башта - "Б", артезіанська свердловина - "№1", які розташовані за адресою АДРЕСА_1 .
Так, позивач звернулась до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області з клопотанням від 29 серпня 2023 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,4000 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у приватну власність для ведення особистого селянського господарства.
До клопотання були долучені документи, передбачені частиною 6 ст. 118 Земельного кодексу України, а саме: графічні матеріали з зазначенням місця розташування земельної ділянки, паспортні дані заявниці, копія довідки про реєстрацію місця проживання, копія свідоцтва про шлюб, копія Витягу із державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (оскільки на бажаній земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості ( нежитлові приміщення ), які належать на праві власності позивачці, та нотаріально засвідчена копія заяви про надання згоди землекористувачем на вилучення частини земельної ділянки від 28.08.2023 року.
Також, 09.10.2023 року представником позивача на адресу відповідача було надіслано адвокатський запит про надання належним чином засвідченої копії рішення Стрижавської селищної ради, яке було прийняте за результатом розгляду раніше поданого клопотання позивачки.
11.10.2023 року представник позивача отримав відповідь на адвокатський запит, якою було надано завірену копію рішення 70 сесії 8 скликання Стрижавської селищної ради №39 від 29.09.2023 року «Про надання дозволу громадянці ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва».
На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 зокрема надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, цільове призначення: 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, орієнтовною площею 0,4500 на території Стрижавської територіальної громади АДРЕСА_1 .
Вказані обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
За результатами встановлених обставин судом першої інстанції зроблено висновок щодо обґрунтованості позовних вимог.
Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст. 14 Конституції України земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 1 Земельного кодексу України (ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Питання надання земельних ділянок державної або комунальної власності в оренду для створення фермерських господарств регулюється Земельним кодексом України.
Частиною 1 ст. 3 ЗК України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно із ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування» (Закон №280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону №280/97-ВР визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Положеннями статті 59 Закону №280/97-ВР визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Таким чином, саме на пленарних засіданнях органом місцевого самоврядування вирішуються питання щодо земельних відносин.
Згідно п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Так, відповідно до п. “б” ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України (ЗК України) громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (ч. 4 ст. 116 ЗК України).
Відповідно до п. б ч. 1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Частиною 1 ст. 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Таким чином, підставою для набуття особою прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Згідно ст. 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:
-подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
- отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
- після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
- здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
- подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення.
Вказаними нормами врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчать, що всі дії відповідних суб'єктів такої процедури є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність.
Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо вирішення певного клопотання чи заяви, при цьому згідно з ч. 2 ст.19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Таким чином, обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ч.7ст. 118 ЗК України).
Тобто, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 25.02.2020 року в справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 року в справі за № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року в справі за № 360/536/17-а та інших.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач 29.08.2023 року звернулась до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області з клопотанням про отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
До клопотання були долучені необхідні документи, передбачені частиною 6 ст. 118 Земельного кодексу України, а саме: графічні матеріали з зазначенням місця розташування земельної ділянки, паспортні дані заявниці, копія довідки про реєстрацію місця проживання, копія свідоцтва про шлюб, копія Витягу із державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (оскільки на бажаній земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості ( нежитлові приміщення ), які належать на праві власності позивачці, та нотаріально засвідчена копія заяви про надання згоди землекористувачем на вилучення частини земельної ділянки від 28.08.2023 року.
Так, за наслідком розгляду клопотання позивачки про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства, Стрижавською селищною радою на 70 сесії 8 скликання прийнято рішення №39 від 29.09.2023 року «Про надання дозволу громадянці ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», яким позивачці надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, цільове призначення: 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, орієнтовною площею 0,4500 на території Стрижавської територіальної громади провулок Київський, 3, будинок 16-В Вінницького району Вінницької області.
При цьому, у рішенні №39 від 29.09.2023 чітко вказано про те, що воно прийняте саме за наслідком розгляду клопотання позивачки №267/09-10 від 30.08.2023 стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства.
Однак, прийняте відповідачем рішення №39 від 29.09.2023 не стосується суті заявленого позивачем клопотання та фактично свідчить про відмову в наданні позивачці бажаного нею дозволу, адже оскаржуване рішення стосується відведення земельної ділянки не у власність, а в оренду, із іншим цільовим призначенням та іншою площею, ніж просила позивач.
Разом з тим, вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, визначено у ч. 7 ст. 118 ЗК України.
При цьому, на момент прийняття оскаржуваного рішення, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.
Проте, в даному випадку, в оскаржуваному рішення не наведено жодних обґрунтованих причин, які б перешкоджали наданню позивачці бажаного нею дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,4000 га для ведення особистого селянського господарства. При цьому, бажаний позивачкою розмір земельної ділянки не суперечить приписам п. б ч. 1 ст. 121 ЗК України.
Отже, орган місцевого самоврядування не може діяти свавільно та повинен чітко пояснити причини (підстави) прийняття свого рішення та обґрунтувати, із урахуванням яких обставин ним у рішенні визначено площу земельної ділянки меншу від тієї, про яку просив заявник чи/або визначено цільове призначення земельної ділянки відмінне від того, про яке йшлось у поданому позивачем клопотанні.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що прийняте відповідачем рішення №39 від 29.09.2023 не відповідає усім тим критеріям правомірності, що визначені в частині другій статті 2 КАС України, а тому наявні підстави для визнання такого рішення протиправним та його скасування.
Стосовно вимог зобов'язального характеру, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Так, у даній справі повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України.
При цьому, умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.11.2020 у справі №2240/3066/18, від 05.03.2019 у справі №2040/6320/18, від 29 вересня 2020 року по справі №814/2221/17, від 17 лютого 2021 року справа № П/811/397/18.
Водночас, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14 серпня 2019 року у справі №0640/4434/18, від 12 вересня 2019 року у справі №0640/4248/18, від 28 лютого 2020 року у справі №806/3304/18 та від 07 жовтня 2020 року у справі № 826/25472/15.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням №39 від 29.09.2023 відповідачем фактично відмовлено позивачці у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою з підстав, які не передбачені законом, а також те, що зазначене рішення за наслідком розгляду клопотання позивачки не вказує на будь-які недоліки доданих до клопотання документів, а відтак колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що в даному випадку ефективним способом захисту прав, інтересів позивачки є зобов'язання відповідача надати позивачці дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Так, обираючи такий спосіб захисту порушених прав позивачки, судом враховано, що у зв'язку з військовою агресією РФ проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Період дії воєнного стану неодноразово продовжувався та триває на сьогоднішній день.
Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України від 12 травня 2015 року № 389-VIII.
Законом України від 24 березня 2022 року № 2145-XI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану", який набрав чинності 07 квітня 2022 року, внесені зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема до Земельного кодексу України.
Так, вказаним Законом розділ X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено пунктом 27, згідно з яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей, зокрема, безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.
Проте, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення системи оформлення прав оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення та удосконалення законодавства щодо охорони земель" №2698-IX від 19.10.2022, підпункт 5 пунктом 27 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено другим реченням такого змісту: "Положення цього підпункту не поширюються на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну власність власникам розташованих на таких земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), а також на безоплатну передачу у приватну власність громадянам України земельних ділянок, переданих у користування до набрання чинності цим Кодексом".
Отже, до припинення (скасування) воєнного стану в Україні діє встановлена законом заборона на безоплатну передачу у приватну власність земель державної та комунальної власності, на надання уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, а також на розроблення відповідної документації, однак, така заборона не поширюється на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну власність власникам розташованих на таких земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд).
Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належать нежитлові приміщення, загальною площею 475,6 кв.м., а саме свинарник №3 «А», прибудова "а", прибудова "а1", водонапірна башта - "Б", артезіанська свердловина - "№1", які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , тобто знаходяться на бажаній земельній ділянці щодо якої і подано клопотання.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що надання позивачці дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, на якій розташовані нежитлові приміщення загальною площею 475,6 кв.м., які належать їй на праві приватної власності, не суперечитиме підпункту 5 пункту 27 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України.
Колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта про закриття провадження у справі, оскільки спірні правовідносини в даній справі мають приватноправовий характер, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічно-правовий спір - спір, у якому:
-хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Пунктом 7 ч. 1 ст. 4 КАС України передбачено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) відповідно до прийнятих або вчинених при здійсненні ними владних управлінських функцій.
Так, предметом оскарження у даній справі є рішення 70 сесії 8 скликання Стрижавської селищної ради № 39 від 29.09.2023 "Про надання дозволу громадянці ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва".
Тобто, спір, який є предметом розгляду у даній справі, стосується дій відповідача, як суб'єкта владних повноважень, щодо розгляду клопотання позивача про надання їй дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.
Відтак, спірні правовідносини не маються приватноправового характеру, а тому їх належить розглядати саме в порядку адміністративного судочинства.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.
Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Матохнюк Д.Б.
Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.