30 квітня 2024 р. Справа № 520/15899/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.10.2023, головуючий суддя І інстанції: Волошин Д.А., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі № 520/15899/23
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_2 прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 )
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У червні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_2 прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому додаткової винагороди відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168) у розмірі до 100 000 грн. за період з вересня по листопад 2022 року пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, з урахуванням вже виплачених сум;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою №168 у розмірі до 100 000 грн. з вересня по листопад 2022 року пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, з урахуванням вже виплачених сум;
- стягнути з відповідача на його користь 20 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.10.2023 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди відповідно до п. 1 Постанови №168 у розмірі до 100 000 грн. за період перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я з 13.09.2022 по 28.09.2022.
Зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою №168 у розмірі до 100 000 грн. за період перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я з 13.09.2022 по 28.09.2022, з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, в частині задоволених вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що в період з вересня по листопад 2022 року позивачу виплачувалась додаткова винагорода в розмірі до 30000 грн. згідно з Постановою КМУ №168.
Зазначив, що відповідно до наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України від 30.07.2022 №392/0/81-22-А "Про реалізацію вимог постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168" (далі - Наказ №392), згідно з яким додаткова винагорода у розмірі 100 000 грн. виплачується, якщо військовослужбовець, поранений у зв'язку з захистом Батьківщини, та вперше перебуває на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я.
Вважає, що позивач, отримавши поранення внаслідок захисту Батьківщини, вже проходив лікування у квітні 2022 року, тому згідно з Наказом №392, відсутні підстави для виплати позивачу додаткової грошової винагороди в розмірі 100000 грн. за період з вересня по листопад 2022 року.
Звернув увагу, що за період з 11.10.2022 по 09.11.2022 (період перебування позивача у відпустці для лікування) додаткова грошова винагорода у розмірі 100 000 грн. позивачу не була виплачена, оскільки визначальною підставою для виплати такої винагороди в розумінні Наказу №392 є перебування особи у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) ВЛК, проте позивачем не надано підтверджуючих документів, які б свідчили про отримання ним тяжкого поранення.
Крім того, вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Позивач правом надання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного суду України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та відповідно до ст. 308 КАС України в межах доводів апеляційної скарги.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваного судового рішення, норм процесуального та матеріального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
Позивач перебував на службі в Державній прикордонній службі України.
З 28.10.2020 по 15.06.2022 позивач перебував у складі військової частини НОМЕР_3 та безпосередньо брав участь у бойових діях.
14.04.2022, виконуючи бойове завдання, позивач отримав вибухову травму.
З 17.04.2022 по 24.04.2022 перебував на лікуванні у госпіталі МОУ в/ч НОМЕР_4 .
З 08.05.2022 по 23.05.2022 перебував на лікуванні в Головному військово-медичному клінічному центрі (центральний клінічний госпіталь) Державної прикордонної служби України.
З 25.07.2022 по 03.01.2023 позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 .
З 12.09.2022 по 28.09.2022, згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 12.09.2022 № 398-ВВ, позивач був звільнений від виконання службових обов'язків через хворобу та перебував на лікуванні у Територіальному медичному об'єднанні МВС України по Волинській області.
З 29.09.2022 по 01.10.2022 згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 29.09.2022 № 435-ВВ, позивач був звільнений від виконання службових обов'язків.
З 02.10.2022 по 10.10.2022 згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 30.09.2022 №437-ВВ позивач перебував на лікуванні в ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З 11.10.2022 по 09.11.2022 згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 15.10.2022 № 463-ВВ позивач перебував у відпустці для лікування у зв'язку із хворобою.
10.11.2022 наказом №526-ВВ ОСОБА_1 направлено на медичне обстеження з 10.11.2022.
З 10.12.2022 по 14.12.2022 згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 13.12.2022 № 587-ВВ, позивач був звільнений від виконання службових обов'язків у зв'язку з направленням на медичне обстеження до ІНФОРМАЦІЯ_4 для проходження військово-лікарської комісії.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати у період з вересня по листопад 2022 року додаткової грошової винагороди, відповідно до Постановою №168 у розмірі 100 000 грн. пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки за період з 13.09.2022 по 28.09.2022 ОСОБА_1 перебував на лікуванні саме внаслідок отриманої у зв'язку з захистом Батьківщини травми, тому за період з 13.09.2022 по 28.09.2022 позивачу мала бути виплачена збільшена до 100 000 грн. додаткова винагорода пропорційно часу такого лікування.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та зазначає.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 17, 46 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За змістом статей 17, 65 Конституції України громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції. Тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати їх додатковими гарантіями соціального захисту відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Щодо осіб, на яких покладено обов'язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей ч. 5 ст. 17 Конституції України передбачено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, визначеними ст. 46 Конституції України (абз. 2, 3 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2018 р. № 12-р/2018).
Відповідно до ст.1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із ч. 1 ст. 1-1 Закон № 2011-XІІ, законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Відповідно до ч. 2 ст. 1-2 Закону №2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно із ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону 20211-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно із ч. 4 ст.9 Закону 2011-ХІІ, Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Порядок і розміри грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України №2102-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який триває на даний час.
На виконання Указів Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію», Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 168.
Абзацами 1 та 3 пункту 1 Постанови №168 встановлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Особам рядового і начальницького складу територіальних (міжрегіональних) воєнізованих формувань Державної кримінально-виконавчої служби, що залучаються Головнокомандувачем Збройних Сил до складу оперативно-стратегічного угруповання відповідної групи військ для безпосередньої участі у бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах проведення воєнних (бойових) дій у період здійснення зазначених заходів, виплачується додаткова винагорода в розмірі до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі.
Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.04.2022 № 400 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. №168» (яка набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 24.02.2022) до Постанови №168 внесено зміни, згідно з якими до наказів про виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100 000 гривень, включати осіб, зазначених у цьому пункті, у тому числі тих, які у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини, перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної) комісії.
Таким чином, особи, які перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини (включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого) або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної) комісії включаються до наказів про виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100000 гривень.
З аналізу наведених норм Постанови №168 вбачається встановлення лише двох умов, необхідних для виплати, збільшеної до 100 000 грн., винагороди за час перебування на лікуванні в закладах охорони здоров'я, а саме: пов'язаність поранення (контузії, травми, каліцтва) із захистом Батьківщини, а також факт перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок такого поранення або перебування у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач перебував на службі в Державній прикордонній службі України, з 28.10.2020 по 15.06.2022 перебував у складі в/ч НОМЕР_3 та безпосередньо брав участь у бойових діях, що підтверджується довідкою начальника відділу кадрів в/ч НОМЕР_5 №12/467 від 10.11.2022 (а.с.18).
14.04.2022, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, позивач отримав поранення, що підтверджується актами № 346-22 про нещасний випадок, що стався з військовослужбовцем під час виконання ним обов'язків військової служби (а.с.19-20, 21-23).
Внаслідок отриманої 14.04.2022 вибухової травми позивач перебував на лікуванні з 17.04.2022 по 24.04.2022 у госпіталі МОУ в/ч НОМЕР_4 та з 08.05.2022 по 23.05.2022 перебував на лікуванні в Головному військово-медичному клінічному центрі (центральний клінічний госпіталь) Державної прикордонної служби України.
З 25.07.2022 позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 по 03.01.2023.
З 12.09.2022 по 28.09.2022 позивач був звільнений від виконання службових обов'язків через хворобу (наказ начальника НОМЕР_2 прикордонного загону «Про особовий склад» від 12.09.2022 № 398-ВВ) (а.с.60).
З 13.09.2022 по 28.09.2022 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Територіальному медичному об'єднанні МВС України по Волинській області, що підтверджується випискою №619 із медичної картки стаціонарного хворого (а.с.89).
З вказаної виписки вбачається, що позивач перебував на лікуванні у вказаний період у зв'язку з перенесеною вибуховою травмою, отриманою 14.04.2022. Діагноз ОСОБА_1 згідно виписки: двобічна хронічна післятравматична нейросенсорна приглухуватість; викривлення носової переділки з порушенням носового дихання зліва в легкій ступені; двобічний секторний отит; дефекти поля зору. З виписки вбачається, що позивач під час початку лікування поскаржився на періодичні прострілюючі болі в потиличній та тім'яній ділянках (з квітня 2022 року після вибухової травми).
Із урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що обидві умови, необхідні для виплати позивачу збільшеної до 100 000 грн. винагороди, за час перебування на лікуванні в закладах охорони здоров'я, які визначені Постановою № 168, дотримані та підтверджуються вказаними довідками про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), а також наявними в матеріалах справи копіями первинної медичної документації позивача.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за час перебування позивача на лікуванні за період з 13.09.2022 по 28.09.2022 позивачу мала бути виплачена збільшена до 100000 грн. додаткова винагорода пропорційно часу такого лікування, оскільки травми, внаслідок яких позивач перебував на лікуванні у вказаний період, пов'язані з захистом Батьківщини, тому позивач має право на вказану виплату саме за період з 13.09.2022 по 28.09.2022, зважаючи на положення Постанови №168.
Колегія суддів звертає увагу, що зміни, внесені наказом 508-АГ та які застосовано відповідачем, фактично звузили право позивача на виплату збільшеної до 100 000 додаткової винагороди, порівняно з нормами п. 1 Постанови №168.
За приписами ч. 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) ЄСПЛ наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв, і якщо людина очевидні підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Положеннями ч.3 ст.7 КАС України визначено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Зважаючи на те, що норми п.1 Постанови №168, яка має вищу юридичну силу над нормами Наказу № 392-АГ, не містять застереження щодо необхідності перебувати вперше на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я для отримання збільшеної додаткової винагороди до 100 000 грн., а також загалом передбачають виплату додаткової винагороди для осіб під час перебування у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної) комісії, то суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що відповідачем з порушенням норм законодавства здійснювалось нарахування та виплата ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з вересня 2022 року по листопад 2022 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що згідно із Наказом №392, додаткова винагорода у розмірі 100 000 грн. виплачується, якщо військовослужбовець, поранений у зв'язку з захистом Батьківщини, вперше перебуває на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на вище викладене.
Щодо посилання апелянта на пропуск дотримання позивачем строків звернення до суду з даним позовом, колегія суддів зазначає.
Відповідно до ч.1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно із ч.5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
При цьому, Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116).
Поряд з цим, відповідно до п. 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду із вимогами про нарахування та виплату грошового забезпечення за період з вересня по листопад 2022 року. Позовна заява подана 23.06.2023.
Колегія суддів зазначає, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2023 по справі №380/15245/22.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта щодо порушення позивачем строку звернення до суду з даним позовом, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) не обмежене будь-яким строком, а враховуючи, що станом на час звернення позивача до суду діяв карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України, тому строк визначений ч. 2 ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022, не підлягає застосуванню, так як такий продовжено на строк дії карантину, який діяв до 01.07.2023.
На підставі вище викладеного колегія суддів, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. 242, 243, 311, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2023 року по справі № 520/15899/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін