24 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 350/975/17
провадження № 51-945км24
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженого ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2023 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року щодо
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Світловодська Кіровоградської області, жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1
ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2023 року ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 286 КК
до покарання у виді штрафу у розмірі 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 51 000 грн з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 74 КК з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 49 КК,
у зв'язку з закінченням строків давності ОСОБА_6 звільнено від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 286 КК.
Вирішено питання щодо долі речових доказів та процесуальних витрат
у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 22 грудня 2016 року близько 18:30, керуючи автомобілем марки «Mercedes Benz S-350» (д. р. н. НОМЕР_1 ), рухаючись автодорогою Н-10 сполученням Стрий-Чернівці-Мамалига, в населеному пункті сел. Брошнів-Осада Калуського району на вул. 22 Січня у напрямку м. Калуш свідомо та грубо порушив вимоги п. 1.3, підпункту «б» п. 2.3, пунктів 11.2, 12.1, 12.2, 12.3, 18.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), зокрема, рухаючись лівою смугою руху, проявив не уважність, не вибрав належної, тобто такої, щоб мати змогу зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги, швидкості руху, а в подальшому не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду пішохода, вчинив наїзд на пішохода ОСОБА_8 , який переходив проїзну частину дороги на нерегульованому пішохідному переході навпроти магазину «Рошен» у районі розташування опори лінії електропередач № 290 у напрямку з права на ліво по ходу руху автомобіля, спричинивши потерпілому середнього ступеня тяжкості тілесні ушкодження.
Івано-Франківський апеляційний суд ухвалою від 16 листопада 2023 року змінив вказаний вирок, постановив вважати ОСОБА_6 засудженим за ч. 1
ст. 286 КК (в редакції від 24 вересня 2008 року) до покарання у виді штрафу у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8 500 гривень з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК та відповідно до ч. 5 ст. 74 КК звільнив
ОСОБА_6 від призначеного основного і додаткового покарання у зв'язку
із закінченням строків давності. У решті вирок суду залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Захисник у касаційній скарзі, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження щодо його підзахисного за відсутністю в діях останнього складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.
Стверджує, що суд першої інстанції не дав належної оцінки доказам, наданим стороною обвинувачення, не взяв до уваги докази захисту і дійшов необґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.
Вказує на те, що суд залишив поза увагою показання обвинуваченого щодо обставин вчинення ДТП, крім цього у ряді тверджень не взяв до уваги висновок експерта від 15 липня 2019 року № 19195/19771/19-52, надавши йому суб'єктивну та упереджену оцінку.
Зазначає, що показання потерпілого про те, що він переходив дорогу по пішохідному переходу, позначеному дорожньою розміткою та дорожніми знаками, спростовуються протоколом огляду місця події, відеозаписом з камери відеоспостереження магазину «Рошен», висновком експерта за результатами проведення транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 15 липня 2019 року № 19195/19771/19-52, однак суд не взяв цього до уваги.
Стверджує, що суди некритично поставилися до неспроможних і неправдивих показань свідка ОСОБА_9 та до даних слідчого експерименту з його участю від 11 травня 2017 року, проведеного під час досудового розслідування у кримінальному провадженні.
Вказує на те, що в судовому засіданні суду першої інстанції було оголошено 2 клопотання захисника про визнання висновку додаткової судово-медичної експертизи № 92/56-Д від 25 квітня 2017 року, а також речових доказів - медичних карток потерпілого ОСОБА_8 недопустимими доказами та про визнання недопустимими доказами одягу та взуття потерпілого, протоколу огляду речових доказів від 30 грудня 2016 року і висновку судової медико-криміналістичної експертизи № 68, однак суд, не вирішивши зазначені клопотання, обґрунтував винуватість ОСОБА_6 , в тому числі доказами, які сторона захисту просила визнати недопустимими.
Підсумовуючи, стверджує, що суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) не навів обґрунтованих відповідей на доводи апеляційної скарги сторони захисту та не спростував їх належним чином.
Позиції інших учасників судового провадження
Від учасників процесу заперечень на касаційну скаргу не надходило.
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу, прокурор ОСОБА_5 заперечив проти її задоволення, просив судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
За приписами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
У касаційній скарзі захисник заперечує повноту судового розгляду, ставить під сумнів правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження, тоді як їх перевірки в силу ст. 433 КПК до повноважень Суду законом не віднесено.
Разом із цим, при перевірці справи в порядку касаційної процедури було встановлено істотне порушення судом апеляційної інстанції норм кримінального процесуального права.
За приписами статей 370, 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні й достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Судове рішення повинно бути ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Тобто закон вимагає від суду проаналізувати доводи, викладені в апеляційній скарзі, і дати на них мотивовані відповіді. Недотримання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке призводить до скасування судового рішення.
Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених
у статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об'єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
Апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов'язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 цього Кодексу.
У розумінні законодавця, у разі заперечення стороною захисту доведеності винуватості особи у вчиненні інкримінованого злочину при здійсненні апеляційного провадження має бути ретельно перевірено, чи встановив місцевий суд усі обставини, які згідно зі ст. 91 КПК підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, оскільки обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях, а протилежне суперечить статтям 17, 373 цього Кодексу.
Отже, гарантоване обвинуваченому право на справедливий суд означає, що під час апеляційного перегляду не допускається формального підходу до розгляду аргументів сторони захисту, їхнє спростування повинно бути переконливим із наведенням доказів, оцінка яких відповідає ст. 94 КПК.
Суд апеляційної інстанції під час перегляду кримінального провадження щодо ОСОБА_6 цих вимог кримінального процесуального закону не дотримався та належним чином не перевірив доводів, викладених в апеляційній скарзі сторони захисту.
Використання апеляційним судом загальних формулювань суду першої інстанції не свідчить про ретельність та ґрунтовність оскаржуваної ухвали.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, не погодившись із вироком місцевого суду, сторони захисту і обвинувачення подали апеляційні скарги. Так, сторона захисту свою позицію мотивувала невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, оскільки вони були зроблені внаслідок неповного, однобічного дослідження доказів, наявних в матеріалах кримінального провадження, і без належного з'ясування дійсних аспектів події. При цьому, на думку захисника, суд першої інстанції не мотивував, чому надає перевагу одним доказам перед іншими та частково враховує окремі пункти одного і того ж доказу, в зв'язку з чим просив повторно дослідити докази, навівши їх в апеляційній скарзі.
Зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що апеляційний суд хоч і виклав доводи сторони захисту, наведені в апеляційній скарзі, однак не розкрив їх змісту у достатній мірі та, задовольняючи апеляційну скаргу сторони захисту частково (в частині зміни розміру штрафу), не дослідив повторно доказів, про які просила сторона захисту, не зазначив мотивованих підстав з яких інші доводи апеляційної скарги визнано необґрунтованими.
Мотивуючи своє рішення про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, апеляційний суд покликався на відображені у вироку докази, зокрема на протокол огляду місця події зі схемою та фототаблицею до нього від 22 грудня 2016 року, протокол додаткового огляду місця події та схемою до нього від 11 травня 2017 року, дані протоколу огляду DVD-Rдиску та висновок експерта транспортно-трасологічної та автотехнічної експертиз від 15 липня 2019 року № 19195/19771/19-52, фактично визнавши, що їх оцінка відповідає ст. 94 КПК і вони є достатніми для ухвалення обвинувального вироку.
При цьому за змістом оскаржуваної ухвали, позиція суду щодо правомірності засудження ОСОБА_6 вирішальною мірою ґрунтується на вказаному висновку експертизи від 15 липня 2019 року,згідно з яким, у даній дорожній ситуації водій ОСОБА_6 діяв всупереч вимог п. 12.3 ПДР.
Однак, як констатовано у самому ж висновку від 15 липня 2019 року, «…виходячи із технічно спроможної версії розвитку ДТП, водій автомобіля марки «Mercedes Benz S-350» (д. р. н. НОМЕР_1 ) ОСОБА_6 не мав технічної можливості своїми односторонніми діями уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_8 , який з технічної точки зору став причиною настання вказаної дорожньо-транспортної пригоди, оскільки необачно вийшов на проїзну частину в безпосередній близькості від автомобіля, який наближався», проте вказаний пункт цього ж висновку залишився поза увагою суду, про що зазначала сторона захисту.
Оцінка належності, допустимості та достовірності доказів мала б дозволити апеляційній інстанції дійти розуміння про їх достатність для ухвалення судом першої інстанції законного рішення. Питання про достатність належних, допустимих і достовірних доказів є надзвичайно важливим у їх оцінці, оскільки дозволяє суду апеляційної інстанції встановити неповноту, неточність та суперечності в доказовому матеріалі.
Проте оскаржуване судове рішення не містить переконливих мотивів щодо оцінки сукупності зібраних доказів на які вказувала сторона захисту в апеляційній скарзі.
Під час апеляційного розгляду залишилося без ретельної перевірки питання, чи додержався місцевий суд вимог ст. 91 вказаного Кодексу щодо обставин, які належать до предмета доказування з огляду на особливості правозастосування ст. 286 КК. Замість цього апеляційний суд фактично обмежився згодою з наведеними експертними дослідженнями, яких не проаналізував у взаємозв'язку з іншими доказами.
Між тим Верховний Суд звертає увагу, що за нормативним визначенням об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, складається з: порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, суспільно небезпечних наслідків, причинного зв'язку між порушенням і наслідками. Відсутність хоча б одного з елементів об'єктивної сторони виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.
При виявленні причинного зв'язку необхідно враховувати як дії (бездіяльність) особи, яка керує транспортним засобом, так і неналежне (у тому числі невинне) поводження інших учасників руху (тобто й пішохода), що також може виключити відповідальність водія.
Крім того, при вирішенні питання про причинний зв'язок ураховується наявність у водія технічної можливості уникнути шкідливого наслідку. Якщо такої можливості не було і встановлено, що аварійну ситуацію викликано не ним, то відповідальність водія виключається.
Проте, незважаючи на доводи в апеляційній скарзі захисника, які є ідентичними касаційній скарзі, про відсутність в ОСОБА_6 технічної можливості уникнути наїзду, суд в ухвалі не спростував цього і не зазначив переконливих обґрунтувань.
Таким чином, на думку колегії суддів, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, оскільки її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК є підставою для скасування такого рішення з призначенням нового розгляду в цьому суді.
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати зазначене в цій постанові, оцінити докази з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв'язку і за наявності для цього підстав перевірити обставини кримінального провадження шляхом повторного дослідження доказів, після чого ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване судове рішення.
Урахувавши наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_7 задовольнити частково.
Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року щодо засудженого ОСОБА_6 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3