23 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 346/3139/17
провадження № 61-13807св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року у складі судді Беркещук Б. Б. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Луганської В. М., Мальцевої Є. Є.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що вона та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 02 вересня 2006 року до 20 грудня 2016 року. Від шлюбу у них народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За час перебування у шлюбі сторони спільно набули автомобіль Мерседес Спринтер, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за ОСОБА_2 , вартістю 9 000 дол. США, що еквівалентно 234 180 грн, обладнання для виробництва корпусних меблів з метою здійснення підприємницької діяльності загальною вартістю 395 414 грн.
Сторони за спільні кошти зробили ремонт у житловому будинку на АДРЕСА_1 , який відповідач набув у дар від свого батька у 2008 році. На проведення будівельних і ремонтних робіт сторони витратили 400 000 грн.
Також вказує, що 17 травня 2011 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Коломийський ДОЗ» укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого відповідач за згодою дружини придбав нежитлове приміщення площею 492,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , що становить 93/10000 частин нежитлових будівель. Надалі на підставі договору від 17 травня 2001 року про поділ майна, що є у спільній частковій власності, припинено спільну часткову власність і присвоєно нежитловому приміщенню площею 492,3 кв. м адресу: АДРЕСА_2 .
У жовтні 2014 року сторони провели реконструкцію вказаного нежитлового приміщення, у зв'язку з чим його площа збільшилась до 1 017,9 кв. м, що підтверджується декларацією про готовність об'єкта до здачі від 19 грудня 2014 року № ІФ143143530230. Надалі сторони здійснили додаткову прибудову до вказаних нежитлових приміщень, площею 300 кв. м та вартістю 200 000 грн, проте, необхідні правовстановлюючі документи на це майно не оформили.
Нерухоме майно на АДРЕСА_2 вони використовують у своїй господарській діяльності та воно є спільною сумісною власністю подружжя.
Стверджує, що у відповідача перебувають усі необхідні документи для здійснення державної реєстрації нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 , проте, він його не реєструє з метою уникнення його поділу між подружжям.
Зазначає, що у справі № 346/5448/16-ц за позовом ОСОБА_3 (матері відповідача) до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 1 017,9 кв. м рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2017 року в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що не було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як співвласника вказаного нежитлового приміщення.
Сторони придбали зазначене майно за спільні кошти під час перебування у шлюбі, воно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу, проте, згоди щодо його поділу не досягнуто.
За таких обставин ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на:
- 1/2частину нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 , загальною площею 1017,9 кв. м;
- 1/2частину незавершеного будівництвом нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 , загальною площею 300 кв. м;
стягнути з ОСОБА_2 на її користь:
- половину вартості проведеного ремонту житлового будинку на АДРЕСА_1 у розмірі 200 000 грн;
- половину вартості обладнання у розмірі 197 707 грн;
- половину вартості автомобіля Мерседес Спринтер, реєстраційний номер НОМЕР_1 , у розмірі 117 090 грн.
У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Зустрічний позов ОСОБА_2 обґрунтовано тим, що за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 ним за рахунок коштів, отриманих від матері ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2011 року, укладеного з ВАТ «Коломийський ДОЗ», придбано 93/10000 частин нежитлових будівель площею 492,3 кв. м на АДРЕСА_2 .
30 липня 2013 року між ТДВ «Коломийський ДОЗ» та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу 23/1000 часток нежитлових будівель площею 112,2 кв. м на АДРЕСА_4 . Інша частина нежитлових приміщень за вказаною адресою перебувала у власності третіх осіб. 17 травня 2011 року приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Яцком П. П. посвідчено договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , за умовами якого припинено спільну часткову власність сторін на приміщення нежитлових будівель за адресою АДРЕСА_2 .
Рішенням Виконавчого комітету Коломийської міської ради від 22 листопада 2011 року № 363 вирішено надати частині нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 . Витягом про державну реєстрацію прав, виданим ОКП «Коломийське МБТІ» від 01 грудня 2011 року, підтверджено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю (прохідна), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Приміщення нежитлової будівлі (прохідна) знаходилося на земельній ділянці, що належала Коломийській міській раді і за умовами договору оренди землі від 05 грудня 2011 року, надана в оренду для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд (землі промисловості).
Після проведеної реконструкції він подав до інспекції ДАБК в Івано-Франківській області декларацію про готовність об'єкта експлуатації, а саме виробничо-виставкового комплексу за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1017,9 кв. м.
Стверджував, що його батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_3 є суб'єктами підприємницької діяльності, які з 1997 року займалися виробництвом меблів, роздрібною торгівлею меблями, освітлювальними приладами та іншими товарами для дому.
На придбання нерухомого майна на АДРЕСА_2 він отримав кошти від ОСОБА_3 , що підтверджується договором про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_2 при спільній діяльності від 17 травня 2011 року, укладеним між ним та ОСОБА_3 . Умовами зазначеного договору встановлено, що після завершення реконструкції частки сторін розподіляються між ними таким чином: його частка становить 25 %, що складає 1/4 частини об'єкта; частка ОСОБА_3 становить 75 %, що складає 3/4 частини об'єкта.
Таким чином нежитлове приміщення на АДРЕСА_2 набуте за кошти третіх осіб, а не за спільні кошти подружжя та не підлягає поділу.
За рахунок спільних коштів як подружжя вони придбали нежитлове приміщення на АДРЕСА_6 для використання у підприємницькій діяльності, договір купівлі-продажу оформлений на ім'я ОСОБА_1 . Вказує, що дружина внесла вказане приміщення до статутного фонду ТзОВ «Іворі Дизайн», розмір внеску - 70 000 грн.
За наведених обставин ОСОБА_2 просив у порядку поділу майна подружжя визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення - виробничо-виставковий комплекс площею 1 017,9 кв. м у АДРЕСА_2 та стягнути з ОСОБА_1 на його користь 1/2 частину вартості внесеного майна нежитлової будівлі на АДРЕСА_6 .
Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2018 року зустрічний позов ОСОБА_2 про поділ майна подружжя об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано нежитлове приміщення виробничо-виставкового комплексу площею 1017,9 кв. м на АДРЕСА_2 (ринковою вартістю 7 046 668,00 грн) спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину вказаного нежитлового приміщення за кожним, виділивши їм в натурі зазначені в рішенні приміщення.
Висновок експерта № 3683-3684 судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи у справі № 346/3139/17 є невід'ємною частиною цього рішення. В іншій частині позову відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 , загальною площею 300 кв. м, стягнення з ОСОБА_2 на її користь: половини вартості проведеного ремонту житлового будинку на АДРЕСА_1 в розмірі 200 000 грн, половини вартості обладнання в розмірі 197 707 грн, половини вартості автомобіля Мерседес Спринтер, реєстраційний номер НОМЕР_1 , в розмірі 117 090 грн - не підлягають задоволенню з підстав їх недоведеності належними й допустимими доказами.
З огляду на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, суд визнав нежитлове приміщення виробничо-виставкового комплексу площею 1 017,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у зв'язку з чим визнав за кожним із них право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, виділивши кожному в натурі по 1/2 його частини згідно з першим варіантом висновку експертизи.
Залишаючи зустрічний позов ОСОБА_2 без розгляду, суд першої інстанції зазначив, що належним чином повідомлений про розгляд справи позивач повторно не з'явився в судове засідання.
Не погодившись з рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року, в апеляційному порядку його оскаржив ОСОБА_2 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 загальною площею 1017,9 кв. м та в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року в частині первісного позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, а саме виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 відмовлено. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна скасовано, справу в цій частині направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 193519324 та № 193519031 від 17 грудня 2019 року зареєстровано право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна: виробничо-виставковий комплекс на АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м за ОСОБА_2 (розмір частки - 1/4) та за ОСОБА_3 (розмір частки - 3/4).
Встановивши, що суд першої інстанції розглянув спір, який стосується прав та обов'язків ОСОБА_3 , і не вирішив питання про її залучення до участі у справі, а суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості вчинення такої процесуальної дії, апеляційний суд зробив висновок про наявність обов'язкових підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог про поділ виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 .
Суд першої інстанції не повідомив ОСОБА_2 про дату, час і місце кожного судового засідання. Зокрема, заявника не повідомлено належним чином про судові засідання, призначені на 17 червня 2021 року, 30 серпня 2021 року, 20 жовтня 2021 року. Крім того, 17 червня 2021 року та 30 серпня 2021 року розгляд справи не відбувся у зв'язку із перебуванням судді на лікарняному, а не у зв'язку з неявкою позивача за зустрічним позовом, що підтверджується довідками, складеними секретарем судового засідання. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про відсутність у суду першої інстанції підстав для залишення зустрічного позову без розгляду відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.
Постановою Верховного Суду від 31 травня 2023 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, а саме виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м, скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 надала нові докази - витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 193519324 та № 193519031 від 17 грудня 2019 року. Суд апеляційної інстанції, при задоволенні клопотання представника відповідача про прийняття вказаних нових доказів, залишив поза увагою, що доказів про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від відповідача, не надано. Суд апеляційної інстанції не врахував, що під час апеляційного перегляду суд перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції; не звернув уваги на те, що частина третя статті 367 ЦПК України стосується доказів, які існували на момент ухвалення рішення суду першої інстанції; приєднав до матеріалів справи та при прийнятті рішення врахував докази, які подані до суду з порушенням встановленого законом порядку, та не навів мотивів, з яких виходив під час прийняття таких доказів, тому зробив передчасний висновок про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове в цій частині про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №193519324 та №193519031 від 17 грудня 2019 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50249033 від 16 грудня 2019 року та зареєстровано право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна: виробничо-виставковий комплекс на АДРЕСА_2 , загальною площею 1017,9 кв. м за ОСОБА_2 (розмір частки - 1/4) та за ОСОБА_3 (розмір частки - 3/4).
Суд апеляційної інстанції приєднав до матеріалів справи указані витяги, оскільки такі існували на момент ухвалення рішення судом першої інстанції та у них міститься інформація про реєстраційне підтвердження володіння на спірний об'єкт нерухомого майна.
Крім того, ОСОБА_2 та його представник повідомлялися за допомогою SMS-повідомлення про судове засідання, призначене на 11 травня 2021 року, яке не відбулося у зв'язку із зайнятістю судді в іншому провадженні. Про наступні судові засідання, призначені на 17 червня 2021 року, 30 серпня 2021 року, 20 жовтня 2021 року ОСОБА_2 та його представник належним чином не повідомлялися.
ОСОБА_2 не був присутнім у вказаних вище судових засіданнях та при ухваленні судом першої інстанції оскаржуваного рішення не міг подати докази про реєстрацію права власності на спірні приміщення.
Судом першої інстанції обставини щодо належності спірного майна чи державної реєстрації права власності та інших речових прав на нього не перевірялися.
Оскаржуваним рішенням вирішено питання щодо майна, право спільної часткової власності на яке зареєстровано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тоді як ОСОБА_3 не залучено відповідачем до участі у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
18 вересня 2023 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просила їх скасувати в частині відмови у задоволенні її позову та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року справа № 331/3069/19, від 08 лютого 2022 року справа № 824/115/21, від 27 березня 2023 року справа № 686/9366/20, від 25 листопада 2020 року справа № 752/1839/19, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що на момент звернення до суду з первісним позовом у 2017 році ОСОБА_3 не мала жодного відношення до виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м.
Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення до участі у справі особи та не переглянув рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги та обставин (фактів), які існували на час розгляду справи судом першої інстанції, не дослідив зібрані у справі докази та на їх підставі не зробив висновку про правильність вирішення судом першої інстанції спору по суті.
Незалучення ОСОБА_3 до участі у справі до ухвалення незаконного рішення по суті спору не призвело, тому вказане процесуальне порушення не є підставою для скасування судового рішення.
Усупереч вимогам частини третьої статті 367 ЦПК України ОСОБА_2 не надав докази неможливості подання витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
ОСОБА_2 в контексті недотримання принципу добросовісності, хоч і діяв у межах своїх прав, свідомо приховав від ОСОБА_1 та суду зміну суб'єктного складу власників майна, яка відбулась в процесі розгляду справи, що є ознакою недобросовісної поведінки.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у листопаді 2023 року, представник ОСОБА_2 адвокат Бабенко Я. В. заперечує проти доводів ОСОБА_1 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року - без змін.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 02 вересня 2006 року до 20 грудня 2016 року. Від шлюбу у них народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
17 травня 2011 року між ВАТ «Коломийський ДОЗ» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого ОСОБА_2 придбав 93/10000 частин нежитлових будівель площею 492,3 кв. м на АДРЕСА_2 .
Також 17 травня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень при спільній діяльності, за умовами якого після завершення реконструкції частки сторін розподіляються між ними таким чином: частка ОСОБА_2 - 25%, що становить 1/4 частину об'єкту; частка ОСОБА_3 - 75%, що становить 3/4 частини цього об'єкту.
Рішенням Виконавчого комітету Коломийської міської ради від 22 листопада 2011 року № 363 вирішено надати частині нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 . Витягом про державну реєстрацію прав, виданим ОКП «Коломийське МБТІ» від 01 грудня 2011 року підтверджено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю (прохідна), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
У грудні 2014 року ОСОБА_2 подав до інспекції ДАБК в Івано-Франківській області декларацію про готовність об'єкта експлуатації (після проведеної реконструкції), а саме виробничо-виставкового комплексу за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м.
Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 14 листопада 2016 року у справі № 346/5448/16-ц визнано за ОСОБА_3 право власності на 3/4 частки нежитлового приміщення - виробничо-виставкового комплексу, що знаходиться за адресою: на АДРЕСА_2 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку вказаного нежитлового приміщення - виробничо-виставкового комплексу.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2017 року у справі № 346/5448/16-ц рішення Коломийського міськрайонного суду від 14 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з тих підстав, що не було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як співвласника вказаного нежитлового приміщення.
Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 193519324 та № 193519031 від 17 грудня 2019 року, на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: ІФ143143530230, Управління ДАБІ в Івано-Франківській області від 19 грудня 2014 року; договору про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень, серія та номер: б/н, від 17 травня 2011 року; договору про поділ майна, серія та номер: 4606, від 21 жовтня 2011 року; заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 16 грудня 2019 року, прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50249033 від 16 грудня 2019 року та зареєстровано право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна: виробничо-виставковий комплекс на АДРЕСА_2 , загальною площею 1017,9 кв. м за ОСОБА_2 (розмір частки - 1/4) та за ОСОБА_3 (розмір частки - 3/4).
Позиція Верховного Суду
Правове регулювання спірних відносин
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 стосується її незгоди з відмовою у задоволенні її первісного позову. Постановою суду апеляційної інстанції за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року вирішено питання щодо первісного позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 1 017,9 кв. м, на АДРЕСА_2 . У частині відмови у інших вимогах первісного позову ОСОБА_1 не оскаржувала рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2021 року до апеляційного суду. Натомість просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині її первісного позову щодо всіх вимог шляхом перегляду у касаційному порядку.
Враховуючи вимоги частини першої статті 389 ЦПК України, відповідно до якої оскарженню у касаційному порядку підлягають рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, а також зміст статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, колегія суддів у цій справі переглядає законність лише постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року в частині відмови у визнанні за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 1 017,9 кв. м, на АДРЕСА_2 , за первісним позовом ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Предметом позову ОСОБА_1 є поділ майна подружжя.
Стаття 60 СК України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 62 СК України унормовано питання виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також у статті 69 СК України зазначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц (провадження №61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц (провадження №61-8518св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), від 31 січня 2024 року у справі № 645/4165/21.
Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (частина четверта статті 65 СК України).
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов'язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов'язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 638/15236/19).
Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.
Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів протилежного.
ОСОБА_1 обґрунтовувала свій позов, зокрема, тим, що за час перебування у шлюбі сторони спільно набули у власність нежитлове приміщення, площею 492,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2011 року, укладеному між ОСОБА_2 та ВАТ «Коломийський ДОЗ». У результаті реконструкції площа вказаного нежитлового приміщення збільшилась до 1 017,9 кв. м.
Крім цього, звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 зазначила, що у справі № 346/5448/16-ц за позовом ОСОБА_3 (матері відповідача) до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 1 017,9 кв. м рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні позову з тих підстав, що не було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як співвласника вказаного нежитлового приміщення.
Апеляційний суд у справі, що переглядається у касаційному порядку, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 з тих підстав, що вона не заявила позовних вимог до всіх належних відповідачів ( ОСОБА_3 , матері відповідача), які мають безпосередній зв'язок зі спірними правовідносинами, оскільки вирішення зазначеного спору може вплинути на права та інтереси ОСОБА_3 як співвласника вказаного нерухомого майна, яка не брала участі у справі.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Як зазначено вище, виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів протилежного. Водночас, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання.
З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_2 набув у власність нежитлове приміщення площею 492,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2011 року, укладеному з ВАТ «Коломийський ДОЗ».
Витягом про державну реєстрацію прав, виданим ОКП «Коломийське МБТІ» від 01 грудня 2011 року підтверджено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю (прохідна), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
У результаті реконструкції, проведеної у 2014 році, площа вказаного нежитлового приміщення збільшилась до 1 017,9 кв. м.
Зазначені обставини сторонами не заперечуються.
Також з матеріалів справи відомо, що 17 травня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень при спільній діяльності, за умовами якого досягнуто домовленостей, що після завершення реконструкції частки сторін розподіляються між ними таким чином: частка ОСОБА_2 - 25%, що становить 1/4 частину об'єкту; частка ОСОБА_3 - 75%, що становить 3/4 частини цього об'єкту (а. с. 79-81, т. 1).
Посилаючись на умови вказаного договору, 18 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м.
Позов обґрунтовувала тим, що подання ОСОБА_2 до інспекції ДАБК в Івано-Франківській області декларації про початок виконання будівельних робіт на реконструкцію прохідної під виробничо-виставковий комплекс та декларації про готовність об'єкта експлуатації після реконструкції у 2014 році унеможливлює оформлення нею права власності на 3/4 частини реконструйованого об'єкта.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2017 року у справі № 346/5448/16-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно, загальною площею 1 017,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 .
Цим рішенням встановлено, що розподіл спірного нерухомого майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з визнанням за ними права власності порушується права ОСОБА_1 , яка на час придбання майна перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
У позові ОСОБА_3 відмовлено з тих підстав, що не було залучено до участі у справі ОСОБА_1 як співвласника вказаного нежитлового приміщення.
Звертаючись до суду з позовом про поділ майна подружжя, ОСОБА_1 посилалася на наявність рішення у справі № 346/5448/16-ц.
Незважаючи на те, що указаний спір у справі № 346/5448/16-ц по суті не вирішувався, існування договірних правовідносин щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. мне спростовано.
Оскільки матеріали справи не містять доказів розірвання або визнання судом неукладеним, недійсним чи припиненим договору про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень при спільній діяльності, укладеного 17 травня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , слід враховувати дію презумпції чинності цього договору відповідно до статті 204 ЦК України.
Крім того, 16 грудня 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна: виробничо-виставковий комплекс на АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м за ОСОБА_2 (розмір частки - 1/4) та за ОСОБА_3 (розмір частки - 3/4).
Зазначене спростовує доводи касаційної скарги про те, що на момент звернення до суду з первісним позовом у 2017 році ОСОБА_3 не мала жодного відношення до виробничо-виставкового комплексу на АДРЕСА_2 , загальною площею 1 017,9 кв. м.
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) вказала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинно відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження
№ 12-280гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення у майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною в зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
Враховуючи характер правовідносин учасників справи, а також обставини набуття ОСОБА_2 спірного майна у власність, вирішення зазначеного спору може вплинути на права та інтереси ОСОБА_3 як співвласника вказаного нерухомого майна. З огляду на це, до участі у справі як відповідача слід було залучити ОСОБА_3 .
Доводи заявниці про те, що усупереч вимогам частини третьої статті 367 ЦПК України ОСОБА_2 не надав докази неможливості подання витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Указане не спростовує факт існування у ОСОБА_3 речових прав щодо спірного майна з 2011 року. Це, зокрема, підтверджується тим, що право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_2 , загальною площею 1017,9 кв. м за ОСОБА_2 (розмір частки - 1/4) та за ОСОБА_3 (розмір частки - 3/4) зареєстровано, серед іншого, на підставі договору про придбання та реконструкцію нежитлових приміщень, серія та номер: б/н, від 17 травня 2011 року.
Особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, зокрема набуває й право володіння.
За таких обставин, ОСОБА_3 є співвласником спірного майна.
Встановивши, що ОСОБА_1 не заявила позовних вимог до всіх належних відповідачів, зокрема до ОСОБА_3 , які мають безпосередній зв'язок зі спірними правовідносинами, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові саме з цих підстав.
Доводи касаційної скарги на законність постанови суду апеляційної інстанції не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду з формальних міркувань та спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара