Справа № 159/7399/23
Провадження № 2/159/281/24
18 квітня 2024 року м. Ковель
Ковельський міськрайонний суд Волинської області у складі головуючого судді Шишиліна О.Г. за участю секретаря Щесюк Н.Й. розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей виконавчого комітету Ковельської міської ради про визначення місця проживання дитини та надання тимчасового дозволу на виїзд дитини за кордон,-
Позивач звернулася до суду із позовом, в якому просила визначити місце проживання дитини та надати тимчасовий дозвіл на виїзд неповнолітнього ОСОБА_3 із матір'ю ОСОБА_1 , без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 .
В обґрунтування позову зазначила, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 .. Від даного шлюбу у сторін народилась спільна дитина - син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На даний час сторони шлюб розірвали, мешкають окремо. З початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну позивачка разом із дитиною виїхала проживати до Нідерландів, за згодою батька. На даний час позивач разом із сином бажає виїхати проживати до США, але не має на це дозволу батька. Просила суд визначити місце проживання дитини - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із матір'ю ОСОБА_1 та надати тимчасовий дозвіл на виїзд за кордон неповнолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю ОСОБА_1 .
Ухвалою від 28.12.2024 року відкрито провадження у справі та зобов'язано орган опіки та піклування виконавчого комітету Ковельської міської ради надати письмовий висновок щодо розв'язання спору та підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини , батьків, які бажають проживати з дитиною та брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Позивач та її представник ОСОБА_5 в судове засідання не з'явились, попередньо подали заяву, про розгляд справи у їх відсутності, просили позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні в частині виїзду дитини до США, пояснивши, що надав дозвіл на виїзд сина до Нідерландів, не заперечує щодо проживання сина із матір'ю. На даний час у Нідерландах син здобуває освіту, має місце проживання та займається у спортивній секції. Позивачка має місце роботи. Виїзд дитини до США позбавить його можливості у спілкуванні з дитиною, крім того, у позивачки відсутні будь-які документи на право виїзду її до США, також її можливе місце проживання , а також наявність роботи, можливість нормального навчання та проживання дитини. Вимоги позивачки не обґрунтовані, оскільки нею не зазначено конкретного проміжку часу на який вона вивозить дитину та не зазначено куди саме вона має намір вивезти дитину та не надано про це жодних доказів. В частині виїзду дитини за кордон, а саме до США заперечував.
Представник третьої особи органу опіки та піклування м. Ковель ОСОБА_6 в судове засідання не з'явився, попередньо подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує в межах затвердженого висновку служби у справах дітей долученого до матеріалів справи, з якого випливає що доцільним слід визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю ОСОБА_1 , також доцільним слід надати дозвіл на виїзд малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за кордон, до Нідерландів, разом з матір'ю ОСОБА_1 без згоди його батька ОСОБА_2 ..
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до наступного висновку.
Як встановлено судом, сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 21.03.2013 року рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області.
Згідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 29.12.2010 року, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Ковелю Ковельського міськрайонного управління юстиції Волинської області, актовий запис №1113.
Відповідно до довідки про заробітну плату, ОСОБА_1 працює у Нідерландах та отримує заробітну плату( а.с. 16).
Як вбачається з перекладу з нідерландської та англійської мов на українську виконану перекладачем, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає у Нідерландах, навчався у м. Хаутен та здобував початкову загальну середню освіту. З листа адресованого ОСОБА_4 вбачається , що його запрошують до навчання у середній школі м. Хаутер від 04.07.2023. Отже з наведеного вбачається , що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає та здобуває освіту у м. Хаутер Нідерланди.
З відповіді на лист адвоката ОСОБА_5 - адвоката Грижук Л.В. за №373-1.20 від 27.10.2023 року служба у справах дітей виконавчого комітету Ковельської міської ради про надання дозволу про виїзд ОСОБА_3 до США без згоди батька, повідомляє що такого питання не вирішує, оскільки батько дитини ОСОБА_2 категорично проти на виїзд сина в США, не заперечував щодо проживання ОСОБА_4 з матір'ю в Нідерландах ( а.с.14).
Як вбачається з заяви ОСОБА_2 від 15.01.2024 та наданих суду ним пояснень вбачається , що він не заперечує щодо місця проживання його неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір'ю ОСОБА_1 , але заперечує щодо надання виїзду сина до США.
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Частиною 2 ст. 154 СК України передбачено, що батьки мають право звертатись до суду за захистом прав та інтересів дитини.
За змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Верховна Рада України 14 липня 2016 року внесла зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
До вказаної норми маються діючі підзаконні нормативні акти, якими, серед іншого, врегульовано порядок виїзду неповнолітніх дітей за межі України.
Зокрема, такими підзаконними нормативно-правовими актами є Правила перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27січня 1995 року № 57.
Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків (п. 4).
Відповідно до п.1 п.4 даних Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Згідно ст. 12 Закону України "Про охорону дитинства", виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини; на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини; батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці; батьки або особи,які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Таким чином, діючим законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.
Однією з важливих підстав для задоволення судом позову під час вирішення такої категорії справ є зазначення в позовній заяві країни, до якої має виїхати дитина, загального строку надання такого дозволу, часового проміжку перебування дитини в іноземній державі та доказів відмови батька чи матері у наданні згоди на виїзд дитини за кордон.
В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року ( справа № 783/14/15-ц) зазначено, що у разі відсутності згоди одного з батьків, питання про виїзд неповнолітньої дитини за кордон вирішується судом за позовом другого з батьків зі з'ясуванням питання про країну виїзду, строки та мету виїзду. Надання дозволу на виїзд малолітніх дітей до невизначених країн та без визначення його початку й закінчення не відповідає вимогам матеріально-правових норм, якими унормовані такі правовідносини.
Також, Вищий спеціалізований суд України, ухваливши рішення у справі № 6-33303ск15 від 16 березня 2016 року, дійшов висновку, що дозвіл на виїзд дитини за межі України без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, надається кожного разу окремо (тобто на кожний виїзд), при цьому в дозволі зазначається країна, місце перебування та строк, на який дитина буде знаходитися за кордоном.
Таким чином, виходячи з положень Сімейного Кодексу України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" і Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
При цьому, суд не бере до уваги раніше визначену правову позицію щодо порушення прав іншого з батьків наданням дозволу на виїзд неповнолітньої дитини без його згоди та супроводу з огляду на те, що від цієї позиції відступив Касаційний цивільний суд.
Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 235/139/16-ц (№ 6- 15цс17), оскільки, ухвалюючи рішення в указаній категорії справ, суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам.
Вказане випливає з рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейського суду з прав людини, у якому ним наголошено (далі - ЄСПЛ), що в такій категорії справ основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний та моральний розвиток.
Згідно ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни (на тимчасово окуповану територію країни), у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Між тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що дозвіл на виїзд за кордон дітей з одним із батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення ( справа № 14-244цс18 від 04 липня 2018 року). А також із зазначенням країни, до якої вивозиться дитина.
Вказана позиція підтримана подальшими рішеннями ВС. Так, касаційним судом наголошувалось на тому, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості (постанова від 03.07.2019 у справі № 643/1090/17).
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
Згідно з частиною першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені.
Статтею 33 Конституції України закріплено право кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог. При цьому, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
У задоволенні позову в частині надання дозволу на тимчасовий дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини ОСОБА_3 за кордон у супроводі його матері ОСОБА_1 без нотаріально засвідченої згоди та супроводу батька ОСОБА_2 слід відмовити, позаяк у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що позивач ОСОБА_1 має намір виїзду за кордон до США, на який час та умови проживання та порядок повернення дитини.
Враховуючи викладене вище, виходячи винятково з інтересів неповнолітньої дитини, а саме його навчання в середній школі м.Хаутер, країна Нідерланди, місце його проживання, стабільний заробіток матері у Нідерландах, враховуючи відсутність нотаріально завіреного дозволу на вивезення та ввезення спільної дитини з території України, а також перетин державного кордону при виїзді та в'їзді з України, підлягає захисту в судовому порядку, а тому суд приходить до висновку про часткове задоволення позовної заяви.
Надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини без згоди батька без обмеження будь-яким терміном та без зазначення країни, в яку дозволяється виїзд дитини суперечить нормам матеріального права, що визначають рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини та фактично унеможливлюють з'ясування питання щодо відповідності таких вимог інтересам дитини.
За змістом наведеного Закону у разі відсутності згоди одного з батьків питання про виїзд неповнолітнього за кордон вирішується судом за позовом іншого з батьків зі з'ясуванням питання про державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування дитини у цій державі, строку та мети виїзду. Багаторазове вивезення дитини за кордон без надання згоди батька чинним законодавством не передбачено.
Позивач всупереч вищенаведеним вимогам не зазначає як позовну вимогу країну до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька та мету виїзду неповнолітнього за кордон, конкретний час перебування неповнолітнього за межами України.
Враховуючи, що відповідно до ст.11 ЦПК України, межі позовних вимог встановлює саме позивач, правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в частині тимчасового дозволу на виїзд за кордон неповнолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю ОСОБА_1 відсутні.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 150, 154,155 СК України, ст. 313 ЦК України, Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", ст. ст. 12,81, 89, 130, 263-265,268, 279, 280, 284 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визначити місце проживання ОСОБА_3 разом із матір'ю ОСОБА_1 .
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Волинського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 26.04.2024 року.
Головуючий:О. Г. ШИШИЛІН